Минаєв учився в кошового отамана вiйськової науки й науки жити з людьми. В цьому, останньому, Сiрко був багато в чому не схожий на Разiна. Послухає думки кожного, не образить нiкого, хоч i не дасть попуску, й покарає, але покарає тiльки винуватого. За невинного сам пiдставить голову. Немає бiля нього лестивцiв, немає нашiптувачiв, немає й пасинкiв. I тiльки тодi, коли його доведуть до киплячки, тiльки в буйному хмелi вловлює Флор у ньому щось таке, що ранiше не раз спостерiгав у Стеньцi. Той же крутий злам брови, той же загадковий, небезпечний вогонь в очах, ту ж дику завзятiсть. Минаєв пам'ятав i боявся її. Й тодi радив iншим не йти насупроти отамана. А ще подiбний Сiрко до Разiна у веселощах. Нестримний, рвiйний до часу, доки враз не впаде йому на чоло тiнь i вiн нiби кудись вiдлетить.
Сiрко й собi виокремлював Флора Минаєва з усього козацького гурту. Вельми цiкава була для нього ця людина, цiкава й сама по собi, а надто тим, що Флор знав Разiна. Вiн i досi не мiг вiдгадати, що винесло Стеньку на такий крутий гребiнь i що привело до зг^би. Флор Минаев, коли його запитували про Стеньку Разiна, розповiдав про їхнiй похiд у Персiю, про" заваруху на Дону" i про все iнше, що знав, одначе завжди обминав мовчанкою Сiрковi запитання: яким був сам Разiн, як мислив, як жив, з чого уклалася їхня з Флором дружба i на чому обiрвалася. Тiльки раз, коли кошовий надто допiк його, сказав:
— Вогнем горiла Стеньчина душа. — А потiм помовчав i додав: — I голова — теж.
Й не вiдгадати — осуджував чи схвалював за те Стеньку. Либонь, за перше — схвалював, за друге — осуджував.
У бою Флор Минаев мiцний, тямковитий — либонь, уже устоялася кров i набувся бойного досвiду. Сiрко знає, що може покластися на нього в круту годину. Та й, опрiч усього, за Минаєвим нинi стоїть Дон. I думку, яко про козака, уклав про Флора давно.
Не раз i не два гасали в степах понад Сiверським Дiнцем, разом шарпали ногаїв i вломлювались у Крим. Заприязнились один з одним не за столом у корчмi, де слова легкi, де язики щедрi на обiцянки, а в походах та сiчах, де на двох — двi шаблi, але одна ханька з водою, яку не розрубаєш, одна небезпека, одна смерть. Вони нiколи не обмовилися про те жодним словом, навпаки, при стрiчах трохи кпили один з одного, здебiльшого згадували смiшне й не згадували гiркого. Роки щодалi дужче роздiляли їх, помiчали один в одному, як старiють, але взаємини їхнi лишилися тими ж, що й ранiше: щирими, дещо офарбленими легким кпином. Щоправда, з часом Сiрко пiднявся на найвищий щабель старшинського звання, Минаєв здебiльшого ходив наказним отаманом; звичай не велiв йому бути запанiбрата з кошовим, i вiн те брав до уваги.
Минаєв вислухав Сiрка i сказав:
— Вiзьми й мене на цю виправу.
— Меди в Дорошенка солодкi, — примружив лiве око Сiрко, — але й шабля гостра!
— Так я лизатиму меди, а ти — шаблю, — сказав Минаєв.
— Поки лизатимеш меди, можуть тобi одтяти язика. А то й голову. Нi, Флоре, — мовив уже без усмiху. — Непевний це ралець. Не варто на нього їхати. Зовсiм недавно ми вiншували в наших реляцiях правобiчного гетьмана сарданапалом i погубителем християн. Вовком вiн на Сiч дихає.
— Чого ж тодi їдеш? — запитав донський отаман.
— Менi, — зiтхнув, — iнакше не випадає. Кажуть, слiпому не свiтять. Хочу повезти в Чигирин свiчку. Мислю, дуже багато слiпих блукає у нашiм краї.
— Чував, був уже один такий. Ходив удень зi свiчкою.
— I я чував оту химерiю од грамотiїв. Вiн шукав людини, а менi треба, щоб та людина вiдреклася од самої себе. Вiн ходив удень, а нам, либонь, доведеться блукати в пiтьмi. Тому й застерiгаю тебе. Не розiбравшись, в пiтьмi легко рубонути не ту, що треба, голову.
Минаєв задумався, але по хвилi попросився у товаришi знову. Може, йому пригадався Стенька i замлоїло на душi, що полишив тодi отамана на самого себе.
Сiрко подумав i мовив:
— Гаразд. Либонь, буде до ладу. Явиш собою i своїми козаками Дiн.
I замислився знову.
Сiрка останнi днi змагали сумнiви, вiн не звик упускати їх глибоко в серце, ставав при замiрi твердо. Але на цю кладку ставати не поспiшав. Спиняло кошового й вiще знамення — всю нiч перед виїздом з Сiчi на небi, бiля Волосажару, горiли два вогнянi стовпи, вiн двiчi виходив з куреня, дивився на них, скрiзь по вуличках товпилися запорожцi, гомонiли притишеними голосами, показували один одному на крайнебо. Нiч стояла тепла, тиха. Тьмяно блимали проти мiсячного свiтла вiкнами куренi, запорожцi в накинутих на плечi кунтушах скидалися на потривожених журавлiв. Плавнi мрiли темним кучугур'ям кущiв i дерев на зарiчках, по затоках шаленiло жаб'є, покрило своїм скрекотом усi iншi згуки. Той скрекiт був буденний, звичний. I нiч, сповнена запахiв бузини, лепешняку та очерету, теж хилила на спокiй. I сонно мрiли бiля церкви важкi камiннi хрести — пiд ними лежать найславетнiшi козаки, якi покрили себе вiчною славою. А може, й не найславетнiшi. Найславетнiшi — завжди безiменнi. Їхнi костi порозносили по степу ворони й сiроманцi, або бiлiють вони на днi глибокого моря. На сiрому каменi миготiли рожевi вiдблиски. Вогнянi стовпи бiля Волосажару горiли, вони то пригасали, то розжеврювалися знову, й не розходилися сiчовики, тривожно гомонiли, важили знамення на лихо. Але чому неодмiнно тi стовпи мали вiщувати лихо Запорожжю, а не її ворогам? Сiрко озлився спершу на запорожцiв, а тодi вже й хтозна на кого, наказав розбудити попа й одправити молебень. Покладався на бога, на його промисел, а щоб той промисел був певнiший, взяв з собою замiсть п'ятдесяти, як намислив ранiше, п'ятсот виборних козакiв та гаразд озброївся сам. Флора Минаєва супроводжувало двiстi донцiв.
* * *
Сторожа донесла, що пiд Жовтими Водами та у верхiв'ї Iнгульця блукають ногаї, через те їхали на Микитин Рiг, на Кiчкас, де переправилися на лiвий берег, а далi — лiвим берегом аж до Вужина, вiд якого й подалися на чигиринську сторону. В Вужинi перепочили, впорядкували риштунок, поголилися й, виспанi, на свiжих конях рушили до правобережної столицi. Сiрко наказав зупинитися в Бу — жинi надовше ще й для того, щоб Дорошенкова сторожа донесла гетьману про запорожцiв, щоби той мав час на розмисл: впускати їх до Чигирина чи перестрiти гiнцями й завернути назад. Гiнцiв запорожцi не зустрiли.
Сiрко їхав попереду. Ворон — високий темряк — йшов пiд ним розмашистою риссю, кошовий часом стримував його, щоб вся команда не гнала позаду чвалом. Кiнь мав два ганджi — нарiст на заднiй лiвiй нозi вище колiна й вавку на шиї, котра то засихала, то знову сочилася сукровицею. Десь там у нього в кiстцi сидiло вiстря татарської стрiли, рана часом засинала, часом прокидалася, не вдавалося її загоїти. Зате високий, костистий Ворон прудкий i витривалий, як верблюд з татарських кочев'їв. Неперебiрливий до корму, добу й двi мiг скакати без води та пашi. Сiрко не пам'ятає, щоб вiн коли пристав. Сам старий, порубаний у битвах, не хотiв мiняти коня на iншого, на молодого, цiнував його i жалiв. Отамановi здавалося, що Ворон розумiє навiть всi його мислi. Жодного разу не схибив у бою, норов мав крутий, але не примхливий.
Кошовий кинув повiд на мiдну луку сiдла, роззирався довкола. Дорога то падала вниз, у глибокi яруги, то бралася вгору, важкими петлями лягала на крутi плечi горбiв. По згiр'ях у густих садках лiпилися хатки, здебiльшого вони чорнiли вибитими вiкнами. В яруги iз степiв вкотилася вiйна, скрадливо ходила зеленими долами з арканом та ятаганом. Зрiдка подвiр'ям перебiгав здичавiлий кiт, забачивши вершникiв, шмигав у нетрi нехворощi, буркуну та маку — видюку. В зеленiм хутiрцi над широким ставом, од якого повiвало гнилим конопляним духом, — мабуть, коноплi намочили, а витягти не встигли й вони зотлiли там, — дорогу їм перебiгла чорна, гостроноса сучка з виводком цуценят, уже чималеньких, сучка зупинилася, спрагло вдихала кiнський i людський дух, вiн щось нагадував їй, собачатам же той дух був геть чужий та ворожий, вони задки, по — вовчому пiдiбгавши хвости, вiдступали в густi хащi самосiйних конопель пiд хатою. Довкола хати рiс густий сливовий сад, сливи вже дозрiвали, густо синiли, вкритi бiлуватою памороззю. Козаки рвали сливи, паморозь танула в долонях. Вдихали густий, запаморочливий дух конопель. Нiщо в свiтi не пахне так життєдайно, як зеленi коноплi.