Дверi в хату були прочиненi, скрипiли таємниче, сумовито: ними грався вiтер. Й така вхопила отамана за серце туга, що ледве поборов спокусу пiднести пiд високу, викладену гребенем стрiху трут та спалити її. Єдине, що нагадувало колишнi села, це лелеки в гнiздах, але й вони були якiсь не такi — мовчазнi та настороженi. Либонь, їх теж лякали порожнi подвiр'я, донедавна сповненi гомону, галасу дiтвори, гелготу та сокору птицi й реву худоби. I церква темнiла чорними дощатими стiнами, сумно мрiли хрести на цвинтарi. Мертве село, мертва церква, здавалося, в нiй i вiдправу чинять мертвi. Люди покинули рiднi обiйстя, подалися до тих, хто їх захистить, навiть якщо й одягне за те на них свої ярма.
Вкрита бур'янами дорога звивалася у хрещатiй ярузi, хати стояли рiдко, врослi в здичавiлi сади, колюче терня, в'язiвник i хмiль. Тут чомусь росло багато хмелю, висiв довгими бородами, одквiтав. Було моторошно, брав страх — у такому мiсцi легко налетiти на ворожу засiдку. Сiрко вислав уперед ще один роз'їзд.
Нарештi виплутались нагору. Але й там козакiв не полишав смуток.
Поля довкола позаростали пирiєм, березкою та стоколосом, там паслися дрохви та сайгаки. Тiльки подекуди, здебiльшого поблизу чималеньких, захищених муром або валом сiл, жовтiли лани пшеницi та жита. На лану, що тягнувся по схилу до лiсу, побачили женцiв. Видно, женцi помiтили їх давно: на вербi при дорозi сидiв сторож, а другий, комонний, з рушницею за плечима, крутився на стернi. Женцi теж були при шаблях, з мушкетами та самопалами. Сiрко подав знак на вiдпочинок в лiву од дороги руку, де пролягав зелений ярок, по дну якого протiкала рiчечка, а сам повернув до женцiв. Власне, тi женцi — не женцi, а косарi, може, через те, що пшениця вродила дрiбна, а може, що поспiшали швидше звезти збiжжя з поля. Смутком повiяло кошовому од лану, що нiчим не нагадав жнив на власному полi, не наповнив думками про тихе хлiборобське щастя та добрi жнивнi звичаї, про ниву, на якiй полукiпки, як збитошнi парубкп, i спiви, i свято останнього снопа. Скрушно стало вiд споглядання дружби коси й мушкета, й поле чомусь запахло не дозрiлим зерном, а кров'ю."Ми виляжемо так, як жито", — подумав нагло. їхав понад ланом, торкаючись стременом колосся. Дзвенiло колосся, а йому здавалося, що дзвонить власна кров.
Косарi обступили отамана, радiли запорожцям, розпитували, куди тi їдуть, журилися жнивами. Сiрко не крився, сказав, що їдуть шукати згоди з їхнiм гетьманом, на обличчях косарiв розгладжувалися посмiшками зморшки: люди сподiвалися, що запорожцi дiйдуть з гетьманом згоди, вiзьмуть їх пiд свiй захист. Ця розмова ще дужче впевнила Сiрка, що вчинив незлецьки, поїхавши в Чигирин. Зненацька щось ворухнулося в його серцi, дивна забаганка засвiтила усмiхом вуста. Вiн скинув кунтуша, узяв у женця в плескатiй баранячiй шапцi косу з важкими грабками, став у ряд. Захопив чималу ручку, повiв кiссям i вгородив хлiборобську шаблю носком у землю. Вийняв її, пильнував, аби коса йшла носком угору, повiв покiс. Одначе грабки чiплялися за стебла, толочили колосся, зрiзанi горстки теж не трималися, перевалювалися через грабки, вiн нахиляв їх то так, то сяк, але справа йшла кепсько. Навiть звук був у коси не такий, як треба, — не посвист, а шаркiт, сухе скреготiння, од якого аж дерло по душi. За хвилю отаман ухоркався, оглянувся назад, побачив замiсть рiвного покосу десяток викладених одне бiля одного сорочих гнiзд, зупинився. Йому стало соромно й чомусь сумно. Либонь, що навiки випав iз хлiборобських гонiв, що ось уже сорок, якщо не бiльше, лiт їв хлiб, запрацьований iншими. Земля йому не пахла, яко хлiборобовi. Увесь вiк мав себе за плугатаря, а насправдi який вiн плугатар? Вже ледве пам'ятає, як падає з — пiд лемеша чорна скиба, як мiняє рiлля пiд бороною барву, як, перш нiж упасти в рiллю, ростуть у долонi важкi зернини. Орав шаблею, сiяв кулями. Тримав рiдну землю в серцi, як її оборонець, i боронив. Сам не завжди гаразд знав, яке ж його людське призначення: до леза цього чи того, яке висiло на боцi у пiхвах з шагреневої шкiри? А соромно, бо то таки в ньому прокинувся хлiбороб, який багато чого призабув. Так принаймнi йому здавалося спочатку. А тепер подумав, що то була забаганка, порожня похвальба: "Я все можу". Виходить, не все. Колись таки й мiг. Але давно те було.
Косарi переморгувалися, чоловiк у кудлатiй шапцi почухав нестрижену потилицю, сказав:
— Воно iнодi легше жати на тому полi, нiж на цьому.
— Дурний ти, Терешку, — сплюнув пiд ноги косар зi шрамом на лобi, — тут лишень ти косиш, а там можуть i тебе втяти.
— Недарма тобi в'язи покрутило, все назад озираєшся, — вiдповiв Терешко.
— Неначе сам щойно не ховався у житi, — гостро одказав косар зi шрамом.
— Кажуть, видима смерть страшна, а я скажу: невидима — ще страшнiша, — спробував помирити їх Сiрко. — А про поле мовив ти, чоловiче, добре. Волiв би й я стояти на оцьому, але ж комусь треба й на тому.
Сiрко попрощався з женцями й поїхав до козакiв. Вони вже напоїли конi й трохи пiдпасли їх, не знiмаючи сiдел, тiльки попустили попруги. Переобiдали самi — солониною з хлiбом, запиваючи просто з просвiтленої до дна рiчечки, поїхали далi. Ополуднi перед ними заманячили золоченi хрести та банi церков на горi. Мiсто Чигирин, оселя нездiйсненних мрiй Петра Дорошенка, могутня фортеця з посадами, розкинулося серед горбiв на березi Тясмину при його впадiннi в Днiпро. Воно складалося мовби з двох мiст — горiшнього, де на Кам'янiй горi стояли фортеця, гетьманськi хороми, будинки старшини, соборна церква, i нижнього — на пiдгiр'ї, де критi гонтом та черепицею будiвлi тиснулися одна до одної, де сiримiло з десяток тополь та стiльки ж дзвiниць; там жив вiйськовий i ремiсничий люд. Гора висока, i мiсто з церквами, гетьманськими та старшинськими хоромами, мiцними мурами неначе зависло пiд хмарами. Стара гетьманська столиця зустрiла запорожцiв та донцiв церковним дзвоном. Козаки зупинили конi, поскидали шапки, хрестилися, дивувалися, адже нiби й не було сьогоднi нiякого свята, а дзвони заливалися на всю силу. Свята тройця наступить за один день… Небавом довiдалися, що дзвони тi — на їхню честь. Й стрiчали їх пишно та врочисто, як давно жданих, високих гостей. Може, i в тому був якийсь потаємний Дорошенкiв замiр, але саме поспiльство, стражденне, вимучене вiйною, полинуло надiєю навстрiч кошовому. За мiську браму вийшли мирськi й духовнi: жiнки та дiти, й попи з хрестами та хоругвами, й ошатно зодягнуте мiщанство, й городовi козаки при повнiй зброї, всi з просвiтленими обличчями, з надiєю в очах. Не вгавали на дзвiницях дзвони, калатали, неначе на престольне свято, високо вгорi зi стiн гримали гармати, бiлi клубки диму котилися по схилу гори аж на приднiпровськi луки. Одначе бiля мiської брами запорожцiв i донцiв перепинила озброєна варта, вiд кошового зажадали, аби на хрестi та євангелiї поклявся, що не везе в серцi жодного лихого замiру проти гетьмана й не зробить злого вчинку. Сiрко зiйшов з коня, поцiлував хрест i євангелiє, заприсягнувся. А сам подумав: вельми боїться його гетьман, вважає, що може вiн з кiлькома сотнями козакiв скурати могутню гетьманську столицю.
Пiсля того їх упустили до чигиринської фортецi.
Того ж дня приймав їх у своєму палацi гетьман й давав банкет на їхню честь, не виказавши нi радостi, нi здивування, нi про що не запитував, нiчим не докучав. Мабуть, мучили й змагали його запитання, але не подавав про те й вигляду, тримався невимушене, вдавав, буцiм запорожцi приїхали до нього просто так, у гостину, як то бувало ранiше, вдавав щедрого господаря й зичливого приятеля. А може, хотiв спочатку заморськими винами й медами усолодити запорозькi душi, сподiвався, що по тому й бесiда буде солодшою. Запорожжя — то честь i слава України. Який же козак не прагне прилучитися до того воїнства, зрiвнятися з ним честю i славою!