Дзвенiли золотi й кришталевi чари, гримали гармати. Спiвала пiд вiкнами свiтлицi пiвча. Щедро частував гостей гетьман. Сливе два роки живе правобережна гетьманська столиця веселощами. Проте веселощi тi хмiльнi, нервовi — не справжнi. I нiхто не має од — ваги сказати про те. Рвуть струни скрипок серби, гарцюють козаки, дрiботять червоними чобiтками мiщаночки, гупають чоботиськами старшини, тiльки гетьман сидить край столу й постогнує:"Нудно менi. Нудно од ваших танцiв".
Це гульбисько, яке розпочалося, було схоже на всi iншi. Одначе гетьман не казав, що йому нудно, а пiдгупував на мiсцi чобiтьми й гукав: "Весело. Весело менi". А очi пiд бровами чорнiли вуглинами.
Банкетували три днi. Нi друзi, нi вороги — друзi й вороги. Наступив четвертий день, другий день по святiй тройцi.
* * *
Сiрко сидiв на лавочцi пiд рясною вербою, вирiзав з гiлки млинка. Довкола нього — на лавочцi, на травi, просто посеред дороги — комашився чималий гурт дiтлахiв, бо ж цiкаво, як вправно й швидко рiже дiдусь — запорожець великим гострим ножем вербину. Всi запорожцi вправнi з ножем i деревом, запорожець iз заплющеними очима скаже, яке це дерево, скiльки йому рокiв, зранку чи увечерi зрiзане. Люблять запорожцi вирiзати з дерева всiлякi штукенцiї, а тут ще такий попит.
Свiтило сонечко, слiпило очi, Сiрко одвертався, аби не пошкодити майже готового млинка, ще й з людською парсункою. Втiк од гучних Дорошенкових бубнiв, забрiв аж сюди, на край посаду, присiв на лавочцi, де вовтузився бiля цурпалка зi скiском малюк у величезнiй яничарськiй шапцi, прив'язанiй довгими пацьорками до шиї, взявся допомогти хлопчаковi, допомiг, захопився, й враз налетiла їх цiла зграя — босоногих i галасливих, затрiщала верба, i йому аж зарябiло в очу вiд патичкiв, котрi тицяли пiд нiс.
— Гей, приберiть ратища, повиколюєте очi, — вдавано гнiвно насурмив брови, а подумки вiдзначив: "Вскочив у халепу".
А все через те, що першого млинка зробив хоч на продаж: гуркотiв бадьоро, ще й пiдсвистував пiдрiзами на крилах. На хуркiт i збiглася галаслива" орда". Тепер доводилося одкуплятись од неї. Та ще й не хотiв, аби новi млинки були схожi на тi, якi вже тримали в руках дiтлахи. Кошовий тiльки упрохував, щоб тi, хто вже мав цяцьку, одходили далi: у вухах хуркотiло, цiркотiло, торохтiло, аж у скронях почало поколювати. Верховодив "цехмiстр" у яничарськiй шапцi й на правах першого замовника, майже товариша, давав поради, для кого робити ще. Несподiвано вiн замовк, притих, здивований отаман повiв оком i побачив, що хлопчак притулився до його плеча, забрав собi на колiна отаманову шаблю й пестить її пальцями.
Щось гостре, гаряче пройшло попiд серцем кошового, аж сльози набiгли на очi. Десь отако, подумав, туляться власнi внуки й, либонь, теж бавляться чиїмись шаблями. А потiм пiдростуть i складуть голови над Днiпром чи Бугом. Тяжка й жорстока гра точиться на землях вiтчизни. I сам вiн огрубiв, звовкулачився у плавнях. Сливе забув, що таке дитячий лемент, дитяча усмiшка, якi, можливо, єдино й надають смислу людському життi на землi. Не пищаль, не шабля, не бойовi поклики, а щебет дитячих голосiв i безжурна, беззахисна дитяча усмiшка.
Вiн майже не пам'ятав усмiшок власних дiтей. Приїздив додому в солонiй од поту, пропахлiй степом одежi, брав їх на руки, а про що з ними говорити — не знав. Тягнувся до дiтей, а вони тяглися до його козацької зброї. Промовляв до дiтей серцем, воно одне вiдало, що їм казати. Вiн уже тодi глибинним чуттям вгадував, що втрачає щось найбiльше в свiтi i його вже не вернути, — найбiльшу радiсть, найбiльше щастя, по яких шкодуватиме. Вiн не пам'ятав, як пахнуть дитячi голiвки, не знав, якi найпершi слова сказали його сини. Пам'ятав тiльки їхнi останнi слова, сказанi на браннiм полi. Вiн навiть не вiдає, чи знають слово "дiд" його онуки.
Небавом одне по одному притихли всi дiти. Мабуть, хтось iз старших сказав котромусь на вухо, хто сидить перед ним. Мовляв, це той самий Сiрко, при одному йменнi якого туркiв i татар трясе лихоманка. Чи прочитали в очах старого козака печаль, подивували їй? Вiдчули лагiднiсть, i доброту його серця, й тяжку броню на ньому? Добре й справедливе серце в сивого запорозького отамана. Хоч геть у рубцях, у шрамах. Випило лиха, випило вогню — шабельного та гарматного. Але не налилося злобою й не нахололо байдужiстю. То дарма, що в отамана так круто зламана лiва брова. То дарма, що впали на груди довгi вуса. Що грiзно в'ється при боцi шаблюка й стримлять за поясом кут" срiблом пiстолi. То дарма. Дiдусь добрий.
Вiн любив синiв. Мати завжди страхала їх ним при шкодi: "Ось приїде батько, я йому розкажу", але вони знали, чули серцем, що вiн добрий. Жодного не вдарив i дивував, як‑то можна бити дiтей. Мабуть, через те, що рiдко їх бачив. Але й приголубити по — справжньому не вмiв.
Сам учив тримати в руках шаблю, сам учив сiдати на коня. Оце i вся його ласка, i вся наука. З нею й вiдiйшли в iнший свiт, схожi лицем на нього, а вдачею — в матiр.
Чомусь особливо запам'ятав, як учив їздити верхи меншого, тримав за ногу, а кiнь схарапудився й побiг…
Пiдосавул Ничипiр давненько стояв пiд клунею по той бiк вулицi, ховав у рудi вуса усмiшку. Вiн торкнувся рукою шапки, вклонився отаману:
— Даруй, пане кошовий. Послав мене пан гетьман. Просить, щоб ти прийшов до нього.
Осавул не сказав, що чекає його давно, йому шкода було одривати Сiрка од дiтей.
Сiрко зiтхнув, поклав на лавочку скiска й вербову цурку. Вiн подумав, що Дорошенко знову хмiльний, буде чаркуватися, пити його здоров'я, покличе музики, ще й сам вдарить "козачка" або "горлицi". Вiн шалений у всьому — у бою i в танцi, часом для нього бiй — то танок, а танок — то бiй. Якось, коли його вiйсько занепало в бою iз шляхтянськими хоругвами, й поле було вкрите трупом, й не було снаги до нової налоги, вiн покликав музик, вийшов перед полки, вийняв з пiхов шаблю i наказав грати" горлицi". Й так, у танцi, навприсядки, пiшов на адверсора. Й тодi пiшло за ним усе вiйсько, й збило ворожi хоругви. То була найбiльша вiдвага його серця й найбiльша перемога. Довго пам'ятали її вороги i свої козаки, довго стояла їм в очу самотня могутня постать гетьмана з оголеною шаблею перед ворожою лавою. Сам — один пiшов на вороже вiйсько!
Вiдгримiли музики, вже гетьман не мав сили до нової "горлицi" в полi, а тiльки на дубовiм помостi пiсля хмiльного ковша.
Сiрковi пити не хотiлося, одначе мусив iти.
На подив, гетьмап не був хмiльний i сидiв у горницi сам. Скронi зблискували, i кучерява борода також — очевидячки, нещодавно вмивався, й лице було блiде, очi дивилися тверезо. Й, либонь, через те — на похмiлля — вочевидь проступили лiта зморшками й одутлiстю, сивиною на кучерявiй, пофарбованiй хною бородi, на довгих, що вилися, вусах, госгрих, злинялих бровах, а також на всьому великому, важкому обличчi. Роки пройшли через його серце дзвоном шабель, шаленим кiнським бiгом, кров'ю ворогiв i друзiв, яких мав за бурхливий свiй вiк в достатку. Ходив пiд рукою Хмеля, їздив його послом до шведського короля, вiв перетрактацiї з Сомком, пiд Опiшнею перебiгло на його бiк вiйсько Брюховецького, водив дружбу з Многогрiшним, мав з ним люту волейну потребу, зайшов у розмир iз Ханенком, тепер ось зiтнувся на вузькому смертельному мiстку з Самойловичем. В куцi два десятирiччя по Богдановiй смертi напхалося гетьманiв, уклалося зрад i пiдступiв, що в iнший час їх вистачило б на столiття.
Всi тi вихори, вихорцi й смерчi промигнули на його очах, майже у всiх обкрутився сам. Не влучила його ворожа куля, й вломлювалися, як солома, ратища, одначе не обминула серця скруха, звила кубло й пожирала зсередини. Гаряче любив, гiрко ненавидiв, а сивiв у самотi, озлобленостi, серед знахабнiлих ворогiв i заляканих невiрних друзiв. Звик до панства й не хотiв його втрачати.
Манячила у сивому туманi постать Хмеля, й не мiг до неї не те що дорiвнятися, а вже й пiдступитися. Та постать манячить усiм гетьманам. Вони кличуть у свiдки великого покiйника i викладають на прилавок iсторiї з його спадку те, що кому до користi.