Гетьман сидiв край широкого столу в широкiй свiтлiй горницi, стiн якої були оббитi багрянцем, пiдлога встелена килимами, стеля вилiплена слюдою, пiдпер велику голову обома руками. Кажуть, є в гетьмана й iншi горницi, особливо багатi, обставленi поганською розкiшшю, розповiдають, там вiн курить кальян, п'є чужинськi напої, перед ним танцюють напiвголi танцiвницi. Може, все те й неправда, про те запитати Сiрковi нiби не годиться. А чомусь кортiло. Кортiло трохи по — дитячому, а трохи i всерйоз. Бо й те щось важило.
Побачивши Сiрла, встав iз незвичним для себе поспiхом, вийшов на середину горнгцi, немов намагався заступити отамановi шлях. Якусь мить стояв так, високий, кремезний, рiшучий, мiряв гостя поглядом, Сiрко зупинився за крок вiд нього. Був нижчий од гетьмана, але теж крутий в плечах, мiцний, хоч i геть сивий. I погляд його сталево — карих очей, перехрещений з поглядом гетьмана, не ламався. Про що думали обоє? Яка завiя промайнула перед очима, що побачили в тiй завiї? Чиї очi, чиї постатi, чий поклик вiдлунював у ту мить у серцi того й того?
Все вiдали, все пам'ятали, од Хмеля й ще ранiше, аж до останнього розмиру. Були неначе два плавцi, що виборсалися з однiєї кручiї i стали на двох берегах рiчки.
— Давай, отамане, помолимося, — показав гетьман рукою на прочиненi дверi молiльної кiмнати. — Щоб не лишилося на душi грiховної осуги.
— Я вже молився, — спокiйно сказав кошовий. — I грiховної осуги не маю.
Одначе переступив порiг молiльної кiмнати, пошукав очима пресвяту богородицю, не знайшов — може, вона й стояла на котрiй полицi, але побачити її було важко: iкон було дуже багато, i всi наполовину захованi за шовковими завiсками, ще й виблискували золотом, аж рiзало очi. Постояв перед кiотом, прочитав "Вiрую" i повернувся назад у горницю.
Дорошенко молився довше. Проте коли вийшов у горницю, нi на обличчi, нi в очах святобливостi не було, навпаки, в них свiтилася невпокорена злiсть i неприхований виклик. Сiв за широкий стiл, поклав на нього великi руки. На столi була намальована картина страшного суду, й гетьмановi руки сягнули просто у геєну вогненну. Сiрко усмiхнувся, а гетьман, не зрозумiвши його усмiху, нахмурився, пожував твердими губами. Може, саме через отой усмiх i почав отако, з одрубу, не кинувши гостевi дорiжки, по якiй той мав сам пiти.
— Кажи, що привело тебе до мене? Тiльки не крутiйствуй. Ти се погано вмiєш.
У правiй його бровi заплутався сонячний промiнь i у вусах теж, вiд того гетьманове обличчя було немов розрубане навпiл i трохи зловiсне.
Вiн не нагадував Сiрковi про давню обопiльну приязнь, а також про пiзнiший розруб, мабуть, розумiв, що вияснення причин одразу розведе їх по рiзних дорогах. Але й обiйти того вони не могли. Очiкували, хто почне перший. Сiрко посмiхнувся, його посмiшка була нi доброю, нi злою.
Йому було трохи в подив, що гетьман пробенкетував три днi, не давши йому розтулити рота про справу, а тепер починає розмову отако. Вiн або спивався з розуму, або чогось боявся. Одтягував, зволiкав розмову вiч — на — вiч, хотiв одкрутитися од неї й, тямлячи, що не одкрутиться, кидався, немов на герць. Сiрко вловлював непевнiсть у поведенцiї гетьмана, i йому хмурнiло на душi. Пам'ятав мiцного, сильного духом козака, а бачив поруйновану горiлкою його подобу й уже шкодував, що приїхав сюди. Нелегко йому було починати тоту розмову, може, через те й розпочав трохи незвично, майже по—євангельськи:
— Важко орати, коли нiчим сiяти.
— Все од бога милосердного. Прецiнь, уже вийшов у поле. — Й враз, перебравши ще раз у думцi Сiрковi слова, скинув важкими бровами. — Чиє поле маєш на мислi?
— Твоє, гетьмане, — спокiйно одказав кошовий. — Хоч ти й на чуже недавнечко засилав женцiв.
Гетьман уперся важким поглядом Сiрковi в перенiсся, сказав з образою i злiстю:
— Якщо приїхав чинити дознания по татарськiй налозi на Сiч, то не туди втрапив. Сiдлай коня i колоти в Бахчисарай.
— Може, поїдемо й туди, — розважливо мовив Сiрко. — Чогось тебе болить та налога. Я ж нiби про неї нiчого не запитував.
— Мало менi ваших листiв, — блиснув очима Дорошенко. — Померти менi безчесно, коли хоч словом зрушив орду. В Стамбулi визрiв той злий замiр. Радник дивану ага Сулейман Кегай нараяв той потаємний похiд великому вiзиру. Кiлька лiт виношував його, протуркотiв ним Кепрюлю вуха.
— Звiдки знаєш те, гетьмане?
Кошовий запитував спокiйно, розважливо, а на губах зачаїлася посмiшка, її можна було потрактувати i як добру, примирливу, i як пiдступну. Чоловiчки Дорошенковнх очей метнулися туди — сюди, його дратував той усмiх, але надто поважний був мент, хотiв чи не хотiв, а мусив шукати виправдання, давати пояснення, виповiдати свої таємницi.
— Мiй резидент у султана дознав.
— Гаврило Лiсовський?
Чоловiчки гетьманових очей враз стали гейби скаламученi кринички.
— Маєш там свого вивiдача?
— Може, й маю, — кошовий вiдповiв ухильно. — Але про це розповiв посланець Самойловича. Ще й сказав, що ага Кегай водить дружбу з Лiсовським.
Обличчя Дорошенку залляла фарба, затремтiли в гнiвi важкi повiки наллятих вогнем очей:
— Я так i знав, що це вiн, давнiй ворог, обмовив мене перед сiчовим товариством. Нехай попенко збере по всьому Лiвобережжю попенят i все одно нiчого не докаже. Яко тхiр, з нори чадить.
— Мiлiєш серцем, гетьмане, — мовив Сiрко, але Дорошенко не почув його чи вдав, що не почув.
— Яко день рiзниться од ночi, так злий чоловiк од чесного. Той пастир хоче спалити кошару, а вiвцi пустити пiд вовчий гiн. Хоче одiбрати в мене булаву, аби розкарячити куцi ноги на обидва днiпровi береги. Пiдрясник вiн вонючий, а не гетьман. — Дорошенко стишив голос, i слова на його губах шелестiли, як вогонь на дощовому вiтрi. Й великi булькатi очi теж наллялися вогнем. Видно, вiн бачив свого ворога близько, не забував про нього нi на годину, бачив як потвору, вiдьмака чи злу поторочу. Обопiльна ворожнеча стала для обох гетьманiв життям, у нiй спалювали кров'ю, губили глузд, державу i людський чин. — А чи має силу захистити край? Аби не я, вiн би давно весь був пiд турком. Я стою йому в оборонi: то одби — ваюся шаблею, то згодовую пса — турчина власним серцем. Моє право на булаву завойоване кров'ю. Мiй чин вищий за його! Я — гетьман, а вiн — попович.
— Ви обидва навiженi! — вдарив одразу обома кулаками по столу Сiрко, й очi йому потемнiли од гнiву, а брови зломилися й стали гострi, як вiстря стрiл.
Це було так нагло, що Дорошенко першої митi не повiрив почутому. Брови його шугонули вбоки, в очах крутнулася червона мла. Навiть на бранному полi, виїжджаючи на герць, нiхто не одважувався кинути такого в обличчя запальному гетьману. Цi слова, мабуть, були несподiваними й Сiрковi. Виплеснули, як огонь з рушницi, а в грудях пекло й далi, й пекли вуста iншi слова, може, не такi образливi, але не менш гiркi.
— "Моє","я", — сказав з тугою, аж Дорошенку затерпли на губах слова гнiву й прокляття. — Про себе тiльки дбаєте. А чиї дiти, вже й забули? Не тiєї України? Та хiба вона вас обходить? Їй сльози — вам перли, їй кров, а вам трунки.
— Страшнi слова мовиш, — з чорною погрозою в голосi сказав гетьман i важко, аж заскрипiв оббитою шкiрою позолочений стiлець, пiдвiвся. — Все життя стояв я їй у захист…
— Вiдаю добре, який то захист. Християнським людом, живою монетою платиш драпiжному вовковi турчину за владу. Не ти оддав татарину жителiв Орловця? Не з твого призволення повели iз мотузками на шиї в турецьке пекло биклiївцiв? Уже пiд гетьманськими вiкнами татари торгують українцями. Як дожив до цього, гетьмане? Як упав у таке! Чи ж варта булава кровi свого народу?! Спинись, чоловiче, стече кривавиця, i залишиться безживний труп.
Пiд вагою отаманових слiв Дорошенковi плечi опускалися все нижче й нижче, врештi не стало снаги стояти, й вiн сiв. Дивився на власнi стисненi кулаки, не знаючи, що з ними робити. А Сiрко казаз далi:
— Їхали ми твоїми полями, а там воiстину нiкому нi орати, нi сiяти. Аравiйська пустеля, а не Приднiпров'я. Всi полишають твiй край. Про таке щастя мрiяв ти, гетьмане? Згадай свою молодiсть. Згадай Хмеля, батька нашого. Таку вiтчизну заповiдав вiн нам?
— Чи ж я не хотiв з'єднати обидва береги? Чи не я важив життям задля неї? — з болем i гнiвом скрикнув Дорошенко. — Розкраяли одне поле на двi половини без моєї i твоєї на те згоди. I лишився я на одному кiнцi поля, а на другому всупротив менi розкарячився многогрiшний. Виперли його проти мене, бо ж не хотiли вволити моїх справедливих вимог.