— Ти справдi важив життям, i важив не раз, — погодився Сiрко. — Був чоловiком доброго клича. Та не Україну ти нинi любиш — себе в Українi. Ще й з гетьманською булавою, тобто з почестями, славою i багатством. А ти полюби її без булави…
— Я любив… Присягаю боговi в тройцi єдиному.
— Тодi — любив. А потiм… I скiльки їх, таких…
— Їх?
— Нас. Той — за пiрна. Той — за воли волоськi. Той — за челядникiв. А ти полюби її за голоднi сироти, за заплаканi вдови. За вiчне її страждання. За страждання полюби! За всю оту кров, що пролили Павлюк, Кривонiс, Богун… i всi iншi, безiменнi. Надто отих, чиї й хрести погнили, i могили позападали. Вже жито на тих могилах. Чи ж пам'ятаємо? Полюби за кров, яка не окупилась. В усiх iнших народiв i держав вона скуплялася, а наша — нi. Хiба ж вона не праведна? Хiба вона не свята? А вже тодi полюби за широкi степи, за гаї черешневi, за зорi, за карий усмiх жони своєї. За материну пiсню! Чей спiвала тобi? Всi чужоземцi кажуть: такої пiснi бiльше немає нiде в цiлому свiтi. Чуєш — в цiлому свiтi! То що — нехай її розтопчуть татари, нехай вона щезне?..
Його шию душив ковнiр, вiн рвонув його, аж одлетiли гаплики.
— А ти… ти… — Дорошенковi очi налилися кров'ю. — За що ти її любиш, не за булаву?
— Вiдаєш, гетьмане, сам, що таке моя булава, — сказав трохи спокiйнiше. — Сьогоднi в мене, завтра вiддам iншому, не налипає на неї золото, i хуторiв нею не здобуваю. Завтра я буду простим козаком i проллю кров таку саму, як усi. Просту. Не гетьманську. Подумай об цiм. Добре подумай.
З його грудей вирвалося зiтхання. Зненацька зiтхнув i Дорошенко. Сiрко провiв по обличчi рукою, немов знiмав з нього невидиму павутину, й мовив:
— Кажу — подумай… Бо й приїхав я промовляти не до твого серця, а до розуму. Тiльки до розуму.
— А до серця? — з надiєю, яка зродилася неждано, скинувся Дорошенко.
— До серця — пiзно. Минули часи, коли можна було промовляти до нього. Важко йняти тобi вiри й мати в бозi надiю на тебе.
— Кажеш, мовби про покiйника…
— Але ж подумай сам, мосьпане, хто ти є, — казав далi розважливо кошовий, i це було страшнiше за докори, за гнiв. — Вмерла на Українi вiра в тебе. Чужий ти для отчого краю. Ти живий — i тебе немає. — Сказав, i в самого похололо серце.
Дорошенко пiдхопився знову, замiряв горницю з кутка в куток, аж жалiбно дзвенiли на горiховiй полицi золотi та срiбнi чашi, тарелi i чари. Тицявся, неначе барс у клiтцi. Сiрко подумав, що вскочив до неї сам, — вiдступав перед наставленими списами, аж поки не брязнула защiпка. Зупинився бiля мурованого камiна, на карнизi якого стояв боєвий золочений годинник, прихилився спиною до гладеньких холодних кахель, дивився звiдти вороже. Звiдси, од столу, здавалося, що то не жива людина, не Петро Дорофiйович Дорошенко, правобiчний гетьман, а його парсуна. Саме таким здебiльшого й малювали правобiчного художники. Чимале поле iз зелених i синiх квадратiв кахлю, i на ньому важкий чоловiк у вишитому золотом кунтушi. Пронизливi очi, велика кучерява борода, важкi вуса, що майже затуляють вуста.
Зненацька вiн ворухнувся, й враження парсуни зникло, очi примружилися, вуста вiдкрилися в злостивiй посмiшцi.
— Не вмерла. Я ще маю силу. Ачей зможеш вiдчути на власнiй шкурi.
— Якби мав силу, не обплiтався б чужою лозою. Дорошенко скрипнув зубами. Когось iншого за такi слова гетьман зiтер би на порох. Одначе була в Сiрковi, що сидiв напроти нього, непереборна сила, яка мовби сковувала Дорошенка. Притягальна сила довiри, непереборна сила правди — цей чоловiк не обдурить, не зробить iграшкою у якiйсь своїй грi. Бо ж людськими долями не грається й для себе нiчого не прагне. Несосвiтенне! Такого не буває… Таке є. Мав час i спосiб пересвiдчитись.
Останнi слова Сiрко сказав не гнiвно й навiть не сумно, скорше безнадiйно. Встав i собi, пiдiйшов до вiкна. Воно було зачинене, ще й завiшане шовковою перською ширмою. Вiн одсунув ширму, хотiв вiдчинити й вiкно, — в горницi стояла задуха, — але закрутка була химерна, заморська, з якимось секретом, не зрушувалась. Вiкно — вузьке, високе, гратоване, розмальоване жовтими та синiми косинцями, промiж синiх — бiлi. Горниця — на другому поверсi, звiдси видно широкий, вимощений камiнням двiр, широку долину Тясмину, вже припеченi сонцем, але ще зеленi луки. I горби, як гори, що синiли ген у далинi. За ними ховалося сонце. На подвiр'ї порожньо, тiльки бiля вхiдних дверей будинку стоїть, обiпершись на спис, вартовий козак та по даху церкви ходять голуби. Голуби — синi, а козак — жовтий, й од того наче несправдешнi. А внизу, пiд вiкном, — яблуня, одна на все подвiр'я, верхнi гiлки на нiй усохли, а нижнi рясно зародили, мабуть, чи не востаннє.
Гетьман дзеленькнув у срiбний дзвiночок. На порозi став молодий козак у малиновому кунтушi.
— Принеси двi янчарки, — наказав Дорошенко. Козак здивувався, одначе свого здивування не виказав.
Дорошенко одчинив вiкно й поклав обидвi рушницi на пiдвiконня. Очi його жахтiли диким запалом.
— Бачиш голубiв на даху церкви? — вказав Сiрковi. — Там чорнi й бiлi. Я стрiляю чорного, ти — бiлого. Хто влучить…
Сiрко покрутив вуса, мовив з досадою, не дослухавши гетьмана:
— Стрiляти божих птахiв на даху церкви?
— Моя церква, мiй i одвiт, — блиснув чорними зiницями Дорошенко.
— I хiба можна… Хiба можна заставлятися на таке? — з серцем мовив Сiрко. — Чув я, гетьмане, про твої лихi дивацтва. Але щоб отак… Цур вiд того мене й тебе… Я можу стрiлити чортовi в око, але в голубiв не буду.
— Як хочеш, — напрочуд легко погодився Дорошенко. — Я ще покажу, живий я чи мертвий.
— Тодi для чого обплiвся чужою лозою? — запитав кошовий. В цю мить на дзвiницi соборної церкви, якої звiдси було не. видко, забовкав великий дзвiн. Сiрко за ним не почув, що сказав гетьман. Повернувся й глянув на Дорошенка. Той стояв, похиливши голову. Це був старий, утомлений чоловiк.
— …Що мушу робити?
Гетьман повторив слова, яких не почув Сiрко.
— Не знаю, — щиросерде зiтхнув кошовий, i були в тому зiтханнi й спiвчуття, й огуда, i смуток. — Не знаю, гетьмане. Думаю лишень, як же щасно жити в краї, котрого не змагають чужi сили. Ну, може, й не щасно… А все‑таки легше. Ми з тобою йдемо гонами, яким уже видно кiнець. Много лiт зичив тобi добра й побiди. Хотiв, аби з'їхалися докупи ви, гетьмани, й обрали з — помiж себе одного. Бо ж недарма сказано: в гуртi й батька легше бити. I вже поготiв оборонитись од ворога. Весь вiк ми косимо не собi жито. Косимо нарiзно, рiзним господарям — то ляхам, то, як ти оце, туркам, i з того вони мають зиск, а ми — лихо.
— Випало нам багате поле, та помiж широких шляхiв.
— Якби сукупно орали його, то змогли б заступити й тi шляхи Хмiль нам показав правдиву дорогу… Покладав колись я надiю й на тебе. Сподiвався, пiднiмеш високо булаву…
— А нинi? — похмуро, вже без надiї запитав гетьман.
— Не вiрю. Пiзно. Вижата твоя нива. Столочена чужими кiньми. — I по хвилi: — Про себе багато думаєш.
— Звiдки така впевненiсть?
— Читаю у твоїх очах. А нам уже не випадає ширмувати з долею.
— Може, — погодився Дорошенко й пожував злихоманеними губами. — I ворони клювали один одного… I найсмирнiший осел вбив найбiльшого лева.
— Ти про що?
— Про воронiв, якi клювали один одного…
— Це зi святого писанiя?
Дорошенко вдоволено усмiхнувся, бо ж вдалося хоч чимось возвеличитися над цим нехай i славетним, але ж "болотяним" полководцем.
— Лiтописцi‑iсторики оповiдають, що таке було перед кончиною Македонського. Спочатку вiн дав великий банкет… Сiрко ледь поблiд, потер долонею пiдборiддя.
— Банкет i ти дав великiй. Може, й перевершив… Колючим поглядом Дорошенко помацав Сiрка. Але той був незворушний. Всмiхнулися обоє. Вперше за три днi.
За мить гетьман знову спохмурнiв. Бликнув з — пiд брiв очима.
— Король польський шле до мене послiв. Обiцяє заступництво, права i вольностi.
— Всi королi обiцяли. А сповнив хоч один обiцянку? Приїжджав перед Великоднем од нього i до мене гiнець таємний. Обiцяв булаву… Дорошенко пiдхопився, аж похитнувся важкий стiл.