— Неправда…
— Клянуся святою покровою… Дорошенко важко опустився на стiлець.
— I ти?..
— Як бачиш, приїхав до тебе.
Мовчали. Слухали, як дзвонить на соборнiй церквi дзвiн, i були його згуки дратiвливi обом. Гетьмановi аж кортiло послати когось, щоб спинив дзвонаря, але на те не зважився. Сумнi звуки пливли крiзь мальованi шибки, вони, здавалося, стелилися по чомусь живому, накривали його чорним оксамитом. По тому, що кривавилося надiєю, засiвалося кулями, проростало ратищами, а потiм не збулося. Кiлька разiв гетьмановi здавалося, що хапав те живе голiруч, але потiм воно знову випорскувало й мрiло, як марево в гарячих причорноморських степах.
Либонь, тiльки один раз випустив його з власної вини. Того не мiг вибачити собi все життя. Воно мучило, як випита згарячу отрута, од якої вже не можна порятуватися. Це сталося, коли вiн, погромивши ворогiв, мав доконечно добити їх, не давши доскочити фортець i зачинитися в них. Вiн уже вiв свої полки, коли з Чигирина прискакав гонець (увесь вiк хитається вiд утоми з боку на бiк перед його очима вороний бiлоногий кiнь) i прохрипiв пiдступну вiсть: гетьмана зрадила дружина. Це було як випал гармати в обличчя. Ще мелькали попереду зсутуленi спини ворогiв, але вiн уже не бачив їх, свiт йому заступили чорнi, як вуглини, очi, що смiялися до когось iншого. Жiнка обiймала когось iншого, вiдчиняла комусь iншому дверi опочивальнi в той час, коли вiн шаблею захищав своє i її панство та честь. Це було так вражаюче, так кривдно, що мозок потьмарився йому, й вiн, полишивши ворога на божу волю, полишив вiйсько на наказного гетьмана, погнав у Чигирин, аби заскочити нецноту жiнку та її ыилосника. Стугонiло серце, стугонiла пiд копитами дорога, й падали на неї гарячi сльози любовi й прокляття. А коли давав лад у власному домi, пропав встановлений лад у вiйську.
Все спливло з роками: любовне очманiння, солона отрута ревнощiв, i назавжди лишилася оскарга перед самим собою власного вчинку та шкодування втраченого. Вiн навiть гаразд не знав, чи дружина зрадила справдi та хто був її коханцем, — челядь стала на захист її честi. Й не знав, хто той гонець, бо потiм нiколи з ним не бачився. Хтось його пiдiслав? А може, то був чорний посол самої долi — вiн не втопився в Днiпрi, не спiткнувся пiд ним кiнь, не натрапив у байрацi на розбiйникiв. Все життя гнав його од себе й не мiг прогнати. Той їздив слiдом на вороному конi й посмiхався злорадно. Найчастiше появлявся тодi, коли гетьман почував скруту. Все можна повернути назад: гiнця, зруйнувати збудований дiм, перекувати шаблю, не можна повернути долю. Один маленький, нерозважливий крок, i покута — до могили.
Звичайно, так розмiрковує тепер. Коли найсолодшi поцiлунки здаються пiсними. А тодi вiн кохав. Кохав шалено. Й вiдданий з милих уст комусь iншому один поцiлунок дорiвнював життю. Яка химе — рiя? Який незбагненний свiт!
Бемкали дзвони, вони були сумнi, здавалося, дзвонили по небiжчику. Але ж, здається, нiхто iз значних людей не помер у мiстi, щоб оповiщати про те з дзвiницi соборної церкви. А може, й це чийсь пiдступ? Йому враз пригадалися дзвони на минулорiчний Великдень. Веселе свято, а мiдь гудiла важко, печально. Вiн тодi наказав зупинити дзвонарiв, але тi замкнулися на дзвiницi й не пустили козакiв. Гетьман їхав зi Стiни в Чигирин. Грав пiд ним кiнь, трiпотiли над ним знамена — все, як i завжди, — пiдскакали до брами й мусили зупинитися. Вузький проїзд заповнили татари — вели ясир, вiдкуп. Iржали конi, ревiла худоба, дзвонили кайданами бранцi — християни. Вони зводили руки, однi — в мольбi, iншi — в прокляттi, а вiн одводив очi й ввiп'явся пальцями в кiнську гриву, аж бiлий румак хропiв i круто вигинав шию. А тодi гетьман рвонувся через татарське скопище, тнув важким, у дванадцять стальок, нагаєм праворуч i лiворуч, його басаманили теж, вiн проїхав, немов через бойовище (диво, що не спинила нi стрiла, нi шабля), втiкав у замок, у тишу молiльної кiмнати, в чадну безодню горiлчаного виру. А татарськi посли знайшли його й у горницях, погрожували, й Дорошенко бив їх, своїх союзникiв, по пиках, повибивали зуби, i наказав повикидати у вiкно, i вже чекав смертi од турчина, але турчин облизав закривавлену пику й змовчав. А коли Ромодановський з Самойловичем взяли в осаду Чигирин, i настала в мiстi смертельна скрута, и уся генеральна старшина раяла здатися, гетьман наказав закотити в покої бочку з порохом, скочив на неї iз запаленим гнотом у руках i гукнув, що зiрве себе i всiх разом з собою, але не здасться. Тiльки отак подвигнув козакiв на оборону, й хтозна, кому рвiйнiше складати присягу старшини — гетьмановi чи бочцi з порохом.
Сiрко теж спогадував минуле, й казав про сплюндрований край, про лихi замисли Порти, й в'язав усi бiди української землi з його, Дорошенковим, iм'ям. А гетьману чомусь знову сплив на кiнчик пам'ятi гонець на вороному конi, — спогад той був гострий, як нiж, — вiн одштозхнувся од камiна й важко ступив до столу:
— Що ж тодi привело тебе до мене? Приїхав сказати, що я збродня й зловорожець?
Сiрко потер рукою чоло. Почував досаду й злiсть, але вже не тiльки на Дорошенка, а й на самого себе. Все було не так: i оцей його наглий приїзд, i триденне бенкетування, й оця розмова. Там, на Сiчi, мислив її зовсiм iнакше. Все таке саме, але слова не тi. Й Дорошенко не той. I раптом глевка туга оповила йому серце, й вiн пронизливо, iз спiвчуттям сказав:
— Як же ти постарiв, Петре. Я тiльки тепер помiтив. Як же ти… А козак був… Який козак був! Хмiль тебе любив…
Дорошенко розгубився. Й Сiрко засоромився теж й мовив майже суворо:
— Я до того… I я був козаком незлецьким. Обоє… з ярмарку їдемо.
"Людина однаково безпомiчна на початку i вкiнцi, — подумав. — I там i там її життя незрозумiле i має мало значимостi. Проте на початку воно не загрожує нiкому".
Глевка гаряча хвиля сплинула в одну мить. Казав далi з тiєю ж нещаднiстю, але без злостi й мовби приступив ближче до самого серця гетьмана, вiдчаю не пригасила гiркота слiв, але раптом сам вiдчув — лунають вони щирiше й переконливiше.
— Я приїхав зупинити тебе, аби не доруйновував краю. Турчин замислив доконати Україну, повернути її собi в пiдданство. З твоєю помiччю вiн того може сягнути, подумай, яким лихом падаєш па свiй нарiд. Уже й так у пiснях проклинають тебе кобзарi… Чим ти важиш? Повiр, Петре, вже тобi не возвеличитися, й слава твоя облiтає, як цвiт на тернi. Ти цього не бачиш, а всiм вочевидь. То що ж лишається? Оцi золотi келихи, оцi палати? Се — прах! Заплющ на хвильку очi й послухай… Чуєш — дзвiн? То дзвонять невiльники кайданами в Стамбулi… Тi, котрих занютовано при твоїм попуску.
— А без мене їх не хапали? Може, ще бiльше!
— Однак той дзвiн не про твою совiсть. А сей — про твою. — Сiрко пiдiйшов до Дорошенка, обiперся рукою на стiл. — Послухай, мосьпане, пошли послiв у Москву та до Самойловича. Замирiться з ним. Склади з себе чин гетьманський i оддай булаву. Станьмо разом з лiвобережцями i з московитами супроти супостата. I виговориш вольностi для народу.
Дорошенко сахнувся, вперся очима в Сiрка, ледве ймучи вiри почутому.
— Оддати булаву Самойловичу! Та ти… Ти з розуму спав. Швидше грiм прогримить поперед блискавицi, нiж таке станеться.
— Не Самойловичу оддай, а на Запорожжя. Я покладу її в сiчову скарбницю. А далi скличемо в долинi Росави раду й оберемо гетьмана.
— Але ж ти сам сказав, що менi вже не возвеличитись?
— Авжеж, — погодився кошовий. — Сподiваюся, що й Самойловича обмине ся честь.
— Прецiнь не для себе хочеш виманити її? — недовiрливо повiв вогненним оком.
— Го — го — го — го, — зненацька засмiявся отаман.
— Тодi для кого ж? — вигукнув з серцем. Гнiв, образа знову клекотiли йому в грудях. Ледве тамував їх. На ту мить йому забулися тяжкi розмисли, якi останнiм часом розколювали голову, катiвницькi муки, що їх зазнавав, споглядаючи свiй край. А вже ж i сам не бачив виїзду з глухих сутичок, що в них опинився. Гасив запiзнiлi порухи совiстi горiлкою й почував, як поволi дурiє од неї. Вона розмивала все: бажання займатися справами у своїй поруйнованiй державi, родинний затишок, тиху замрiю над книгами. В нього не лишилося нiчого, опрiч срiбного келиха та голосних єрепенистих музик. Тепер думав: оддавши булаву, залишиться й без того.