— Невже не знайдемо по всiй Українi достойного мужа? — сказав Сiрко.
— Не бувати тому! — скажено затупотiв ногами гетьман. — Не бувати! Швидше волосся поросте на моїй долонi, нiж я випущу з неї булаву. Йди звiдси, отамане, поки я не наказав одтяти твою лиходiйну голову та натоптати її клоччям. Воно в тебе й так замiсть мiзкiв. Iнакше не приїхав би сюди з такими богопротивними словами. Обдурив себе i нас хочеш обдурити: де тi вольностi? Де та єднiсть? Хто їх дасть?
Дав волю гнiву, жбурляв словами, але чим бiльше вивергував їх, то виразнiше бачив, що його крик — лише луна колишньої сили, певностi, її одчайний схлип. До сьогоднi, до цiєї митi, намагався бадьоритися, обманював себе, ступав по своєму маленькому царству грiзним i дужим гетьманом, iнодi самодурствував, але раптом приїхав муж i поклав пруг, котрий вiн не має сили переступити, котрий хилить його життєвий шлях круто вниз. Й зараз той чоловiк дивиться на нього змруженими очима, й вуста його стуленi глузливо, майже зневажливо. А Сiрко знову думав про те, як страшно може перемiнитися людина. Була ж за плечима звитяжна молодiсть, була вiра, була святiсть у душi. Гримiли по кленових мостах молодi конi… Дивно влаштований свiт; коли людина молода, коли в неї нiчого немає, вона може усiм офiрувати товариству, вiтчизнi. Навiть життям. Коли ж у неї повнi комори, не хоче поступитися й дрiбкою. Скiльки‑то валечних мужiв, смiливих воїнiв на його очах перетворилися у обережних обивателiв… Ну, Дорошенко не обиватель, але вже й не воїн. Вже йому важко вiдмовитись од навощених пiдлог, кришталевих чар, догiдливих усмiшок челядi, вже йому голову навiк отуманила влада, вже найдужче любить себе.
Дорошенковi здавалося, що кошовий кпить з його гнiву, й лютував ще дужче, але вся його ярiсть розбивалась об спокiйну, трошки спiвчутливу посмiшку. В тiй посмiшцi справдi були осуд i смуток по всьому, що не збулося, по колись дужому мужевi, нинi розтерзаному й розтрiпаному, по вiдкритому, смiливому серцевi, яке виродилося в зневiрене i зле. Його самого доля не розтрiпала, вiн не дався їй, хоч i не мав од неї нiчого. Вiн не мав з неї великого зиску, як Дорошенко, платив тiльки за содiяне, а не за замислене. Дивився на Дорошенка, й здавалося йому, що нiколи й не зустрiчався з молодим, смiливим мужем. А ще його мучила думка: у що вiрить цей сивий чоловiк? I взагалi, чи може вiн ще у щось вiрити? Адже перейшов такi каламутнi потоки… Шлях до влади — через нетрi, де нiж i петля. Тепер не хочеться випускати владу з рук, вона єдина тримає його на свiтi, й страчено стiльки сили, й пролито стiльки кровi. Ще бiльше її пролито, щоб утримати владу в руках. Запродано цiлий край… За який викуп? Вiн вiрить у нього чи нi? Та хiба не можна вiд неї вiдректися? Вiдректися — стати нiким. Стати Людиною! Яка ж вона проклята, ця влада, декотрi не хочуть випускати її з рук, лежачи й на смертному одрi.
— Пам'ятаєш, Петре, Батiг? — запитав тихо, проникливе, намагаючись добутися до того, що лишилося живого, неструхлого в душi гетьмана. — Банкет пам'ятаєш? Пiшли ми з тобою, обнявшись, у степ. I ти тодi сказав… Сказав, що Хмiль зацвiв у твоїй душi на все життя.
Гетьман не чув, а може, вдав, що не чує. Й далi клекотiв, i далi погрожував, лаявся чорно — по — козацькому, по — московському й по — татарському.
Сiрко пiдвiвся. Одначе за порогом зупинився, i в серцi йому заклекотiли слова, якi не мiг понести з собою. Вернувся, щоб сказати їх. Ступив на порiг i побачив, що гетьман лежить на пiдлозi, обхопивши голову руками. З вуст йому зривався болiсний стогiн. Кошовий тихо вiдступив назад.
* * *
Вiн спав, а може, марив. Потопав у м'яких гетьманських перинах, а здавалося, тонув у водi. Думав насправжки чи увi снi… Думав про те ж саме. А за що вiн її любить? Нагромадив слiв великих… За що ж вiн її любить? За зорi, за степи, за карi очi? Бридня. Тобто не бридня, але любить не за це. А за вiщо? За вiщо?
"А за вiщо мати любить дитину? — зринуло зненацька. — А дитина матiр? Та й хiба може свiт iснувати без цiєї любовi? Якщо тебе народила праведна мати, то її не можна не любити. Iнакше ти — покруч, потороча, бридке створiння, а не людина". В ту мить щось майнуло перед його внутрiшнiм зором, i вiн розплющив очi.
Низько, зiгнувшись по — яструбиному, до опочивальнi зайшов з п'ятисвiчником у руках Дорошенко. Був у довгiй вишитiй сорочцi, з — пiд якої виглядали смугастi перськi шаровари, в бухарському квiтчастому халатi, накинутому наопаш. У хисткому свiтлi п'яти свiчок обличчя його видавалося висiченим з чорного каменя. Сiрко не встиг навiть подивувати, як гетьман вийняв з — пiд пахви велику, обсипану коштовним камiнням булаву й поклав на столик в узголiв'ї кошового.
— Та сама… На. Вчини, як тобi велять господь i совiсть.
Вiн повернувся й вийшов, щiльно зачинивши за собою дверi Сiрко помацав рукою — булава була холодна, здавалося, на нiй повиступав iнiй. Кошовий одсмикнув руку. То це за неї пролито сгiльки кровi, — подумав. — Нiкчемнi метал i камiнь забрали стiлькч людських життiв… На нiй i зараз кров. Йому здалося, що кров прилипла до його руки. Спробував витерти її об простирадло… й пробудився доконечно. Сiв на постелi, оглядався здивовано. В опочивальнi панувала тиша, дрiбнi бiтi зорi зазирали у вiкно. Сiрковi сгало моторошно. Вiд цих зiр, од чужої горницi, сiд химерного сну, що все ще хилитався перед очима. Саме отак, у халатi наопаш, у смугастих перських шароварах тинявся пiзно увечерi по палацу хмiльний Дорошенко.
Кошовий пошкодував, що не виїхав учора. Невже йому й справдi щось важила ця булава? Чого хотiв досягти, обiбравши її в Дорошенка?
Тiльки зупинити кров, що заливала рiднi поля. Тiльки миру помiж братiв. Бо то лихий приклад не лише тим, що живуть зараз, а й тим, що житимуть пiсля. Сплинули наверх кинутi Дорошенком слова: "Прецiнь не для себе хочеш виманити її?"Й потопилися одразу ж… Не для себе. Й поки що нi для кого iншого. Так, якби було кому — вручив би. Вклав би в руку дужу й могутню. Колись i сам вар'ював проти дужої руки i тiльки згодом зрозумiв, що iншого виходу немає. Не було в краї вищої сили, вищого закону, якому б пiдкорилися всi i велiнням якого б мали жити. Цей закон суперечив закону сiчовому, але цi два закони, на жаль, зiйтися не можуть. Вiн не терпить насильства й примусу, але без сильної руки нiчого вдiяти не можна. Дорошенко сказав, що забирає Сiрко булаву собi. Дорошенко сам не вiрив у те, що сказав. Сiрко виважив Дорошенкову муку, бачив тяжкий розмир його замiрiв i совiстi й розумiв, що так довго тривати не може. Гетьман кiлька разiв поривався щось сказати й зупиняв себе. Завтра має щось статися. I що саме? Сiрко не знав напевно. Може, гетьман i сам не вiдас, чим зворохобиться його душа. Може, погибеллю Сiрка i всiх козакiв, якi приїхали з ним… А може, кiнцем довголiтньої братовбивчої вiйни, першим днем миру, надiєю на щастя краю. Бо далi так тривати не може. Iнакше'гетьмани вигублять до кореня свiй власний народ.
* * *
Дорошенко зрiкся гетьманського чину ранком наступного дня. Цiлував булаву востаннє й вручав її в руки кошовому Сiчi Запорозької на радному майданi бiля соборної церкви. Майдан був майже порожнiй. Гетьманська старшина, невеликий гурт городових козакiв, Сiрко та Флор Минаєв — оце й усi, хто був при тому.
Так повелiв Дорошенко. Не грали сурми, не били литаври, не майорiли проти сонця прапори та корогви. Всi санджаки того ж дня повiз у Москву гетьманiв брат Андрiй. Дорошенко поки що залишався в Чигиринi чекати своєї долi. Вiн не розпускав вiйська, проте одкликав з Адрiанополя своїх резидентiв i наказав випровадити геть турецьких i татарських. У Чигиринi поки що не знали, чого чекати: миру чи нової вiйни. То бiльше, вiдомо всiм: найтривкiший мир наступає пiсля найтяжчої вiйни i найтяжча вiйна пiсля довгого миру.
* * *
Повертаючись вiд Дорошенка, запорожцi зупинились на першу исчiвлю в корчмi навпроти Кременчука. Корчма була покинута, стежка до хати заросла споришем, попiд призьбою й бiля ганку вигналися бур'яни в пояс, хтось познiмав дверi, повиймав вiкна, одначе широкi дубовi лави, а також стiл i кленовi поли для нiчлiжникiв залишилися. З хати притьмом вимчав кiт, скочив на похилений тин, вигнув спину, зашипiв, а тодi занявкав. Здичавiв, але ще не зовсiм.