Козаки попутали коней i пустили в лужок пiд дикi грушi па попас, а самi розташувалися в корчмi. Вона була величенька й складалася iз заїжджого дзору та шинку, якi роздiлялися повiткою, пiд неї подорожнi ставили конi й закочували вози або затягали сани. При шинковi мiстилася й кiмната, в якiй жив корчмар з сiм'єю. Все те тепер запустiло: мальованi крокусом стiни та сволоки потемнiли, пiч полупилася, долiвка вибилася. Одначе радiли й такому затишку, все ж не годувати комарiв десь у байрацi. Вечiр мав пiти не на пропаще: везли дещо в тороках, й куманцi та фляжки були повнi, а в передках возiв, на яких допроваджували подарованi чигиринцями гармати, покочувалися туди — сюди новi кленовi барила. Чопки з барил вибили, проте денець не побачили: сталася подiя, за якою забули й про румильське вино, й про фляжки з оковитою, й про все на свiтi. Не вiдомо, хто iз козакiв i як саме дознав про гетьманську булаву, яку Сiрко вiз у тороках свого сiдла, — адже, коли Дорошенко її вiддавав, запорожцiв не було, всi вони стояли постоєм у нижньому посадi, булаву Сiрко вирiшив показати вже в Сiчi, на великому крузi, — але в корчмi хтось виповiв цю таємницю. Вiсть та зв'южила сiчовикiв. Уже трохи хмiльнi, вони обступили ванькирчик, де вкладався на спочинок кошовий, i почали вимагати, аби оддав булаву.
— Викинь її, батьку! — гукали запорожцi. — Вона турком смердить. На нiй кров християнська.
— Як можна викидати?! Це справжня булава, Хмелева, — хтось спробував погамувати козакiв, але його не слухали.
— Ти одурив нас, нишком од коша вiв перемови з гетьманом. Не маєш на те зволення! — лунали голоси.
— Виходь до нас. Винеси її, ту заразу!
Вони розпалю'вали криком один одного, двоє найвiдчайдушнiших, а може, найхмiльнiших, переступили порiг, де в свiтлi олiйного лiхтаря без жупана, в самiй сорочцi, вишитiй дрiбним барвiнковим квiтом по комiрцю, сидiв кошовий, їм намагався перешкодити Нiс, пропхався й собi до дверей, але його не пускали.
— Чи ви подурiли, чи показилися, — усовiщав сiчовикiв Нiс. — Кошовий вже спати вкладається. Ви хмiльнi й дурнi. Ось прочумаєтесь… А ще краще: приїдемо на Сiч, запитаємо перед усiм товариством.
— Ми хочемо зараз, — осмiлiлий од горiлки, кричав з‑за чужих спин Шевчик, перемiнивши голос. — Нехай дає одвiт.
— Тобi, пришелепуватому? — взявся в боки Нiс. — Кошовий, далебi, має свiй розум.
Шевчик сховався, але iншi не вiдступали.
— Може, вiн i має, а ти нi. Йди, осавуле, до сучої матерi! Носа зiм'яли, одтерли, а самi приступили до ванькирчика ще прикрiше. I вже не запитували, а правили вину.
— Ви з гетьманом замислили щось гибельне для своєї вiтчизни.
— Ми вольнi, а гетьмани у нас комусь служать! Кошовий встав, одягнув кунтуш.
— Йдiть геть, — сказав. — Дам одвiт на вiйськовому крузi.
— Зараз давай, — закричав гостролиций, з хвацькими вусами козак Плямкало, аж полум'я лiхтаря трiпнулося за вiдчиненими дверцятами й трохи не погасло. — Ти радився з нами, коли брав її?
Отаман до того крику скипiв, його лiва брова звично зломилася й круто поповзла вгору.
— Не маю нужди радитися з дурнями, — гукнув i схопив Плямкала однiєю рукою за груди, а другою за плече й витурив у сiни. Плямкало полетiв шкереберть, збив з нiг одразу двох. А Сiрко вхопив за плечi ще одного, який лишився у ванькирчику, й теж потурив. Вiн хряпнув дверима й мимохiть повернув дерев'яного цуцика. Все скоїлося в одну мить. А в наступну у дверi вдарила лайка й загупотiли кулаки. Проте дверi були мiцнi, дубовi, окованi залiзними штибами. Видно, в цiй кiмнатинi мешкав корчмар i тримав тут грошi. Запорожцi ганяли тарани: били ногами, намагалися виламати дверi плечима, а вони лише гудiли.
— Несiть колоду! — залунали голоси.
— Лаву давайте. Тягнiть її з свiтлицi!
— Ми йому покажемо, як глумитися з товариства!
— Розiб'ємо булаву на головi!
Сiрко розумiв, що то не порожнi погрози. Хмiльнi, розлюченi зпорожцi увiрвуться до комiрчини, свiтло погасне, й хтозна, що може скоїтися в темрявi. Вийняти шаблю й рубати кожного, хто поткнеться на порiг?
Не випадало.
— Ет, чортової матерi, — вилаявся скрушно.
З комiрчини були ще iншi дверi — на кухню, а звiдти — в сад. Отаман одяг шапку, схопив дорожнi сакви, в яких лежали його пожитки, серед них i булава, й вийшов у заснований густими тiнями сад.
Запорожцi кинулися вже на кiнський тупiт, кiлька чоловiк похапали конi й погнали навздогiн. Вони мчали широкою дорогою, нiч падала на степ, немов шатрище чорного, пiдрубаного намету, конi форкали в темрявi й притишували бiг. Проскакавши з пiвмилi, сiчовики згубили дорогу й зупинилися. Тугий степовий вiтер видув з голiв хмiль, й стало їм прикро за себе i страшно за содiяне. Були як дiти: то хоробрi до безрозсудностi, то безпораднi до немiчностi. Кружляли на одному мiсцi й гукали розпачливими голосами:
— Батьку, де ти! Батьку, озовися! Шевчик плакав.
Сiрко не чув того. Вiн давно звернув з дороги й їхав степом. Не було радостi, не було злостi на тих, хто гнався й не наздогнав.
Тихо шелестiла трава, розумний i сторожкий кiнь йшов стопою. Кинув на гриву поводи, вiддався на волю коня. Пригадав, як усе почалося, як ховався за спини iнших Шевчик, i йому стало смiшно. Вiн реготав: коли б на той час хто стрiвся в степу, втiкав би, прийнявши за божевiльного. Йому аж сльози набiгли на очi, витирав їх кулаками.
Але те тривало недовго. Похмурiсть поволi оповила його, голову обсiли сумнi думки. Сумнi думки — чорнi круки на одинокому деревi. Й серед них — набiльша: чи правильно вчинив, що приховав од товариства свої перетрактацiї з Дорошенком? Якби не приховав, то отаке було б з самого початку. Виходить, нiбито правильно. Запорожцi не пустили його в Чигирин. Йому б не вдалося переконати всiх сiчовикiв, наперед не розкрившiї всiх своїх замiрiв, розкрити ж їх не мiг, бо долетiли б до вух тих, кому про них знати не треба. Товариство мало йому вiрити. Вiн живе й болiє тiльки ним, дбає тiльки про нього. Вiн помислив за них усiх, а таке завжди не подобається людям. То хiба ж вiн винуватий, що долею повелено мислити за iнших? Нехай той Плямкало чи Шевчик хоч мiзки викрутять, не домiркуються нi до чого.
Почував, що в оцих його думках щось не стулюється iз запорозьким звичаєм, законом, та й не тiльки iз звичаєм та законом Сiчi. Хiба ж не в таїнi вiд людей, од вiйська виколихували свої замiри Брюховецький, Дорошенко!
"Але ж, — оборонився майже гнiвно, — мої замiри чистi".
З темряви на мить виглянули Плямкаловi очi, зиркнули пiдступно й нахабно: "Звiдки менi знати, що ти хочеш?" — "Через те й не знаєш i не дiзнаєшся нiколи, що мало пiд оселедцем олiї", — знову захищався сердито."Я не знаю, — не гасив нахабних вогникiв Плямкало. — Брекало, Кваша знають. Усi гуртом до чгось домислимось". — "А коли домислитесь до чогось iншого?!"
Двi мотузки не зв'язувалися. Давно i крiпко думав над тим. Спостерiгав не раз: людина замишляє на добре, а виходить зло. Чи замисли куцi, чи щось заважає, чи кожна людина має на всi добрi i злi справи свої мiрки? Тодi що ж виходить — не може бути добра для всiх? А, мабуть, не може. Навiть сiчовий закон не всi справляють однаково, й не всiм вiн до вподоби. Найчастiше буває так: починає людина з турботи про ближнього, зi справедливостi, а закiнчує олжею. Не може сповнити своїх замiрiв, починає пiдпилювати, пiдрiвнювати власнi мiрки, мiняє золото на мiдь, а срiбло на залiзо. Мiдь роз'їдає цвiль, а залiзо iржавiє. Саме так розпочинали Брюховецький i Дорошенко. Правобiчний гетьман i далi не спливав з його пам'ятi.
Спустився у видолинок. Ворон брiв по груди в туманi. Врештi, не чуючи руки вершника, зупинився. Витягнув шию, роздув нiздрi, заiржав. Голосне iржання дзвiнким клубком покотилося понад туманом у нiч, розтануло в нiй. Сiрко пiдiбрав повiддя. Думка ще спотикалася в головi; не проганяючи її, прислухався й розглядався. Туман плив попiд кiнським черевом, скочувався в ще глибшу долиу. Вдалинi мрiли чорнi кучугури дерев, ще не потопленi туманом, звiдти тягло сирiстю. Молодо кричав у травах перепел, i враз той крик пробився крiзь бентегу думок, упав на оголене серце. Сiрко вiдчув, як щось затремтiло в ньому жагою, хлюпнуло в душу, вона на мить розкрилася i впустила далеку — далеку нiч, тихий дiвочий шепiт i гарячий пал на губах. "За один поцiлунок вiн оддав гетьманство". На ту мить вiдлетiло все — важкi думи, битви, клопоти, лишився тiльки крик перепела, закутанi в туман вологi верби, зелений пах трави й щем серця. Все iнше було далеке й непотрiбне. Десь iз самого денця зiрвалась думка про свiт — який вiн широкий i росяний i як мало зачерпнув його в себе, й гарячий жаль заклекотiв у ньому.