Кiнь пив з копаночки воду. По копаночцi плавав туман, i, здавалося, Ворон спитав його. Зривалися з кiнської морди краплi, кльо — кали глухо, неначе падали на дерево. Дзенькнули вудила, Ворон пiдвiв галову й заiржав коротко, з похрипом. Може, вiн чув вовка, а може, його тривожила самотiнь. Вiн довго не хотiв брати вудила, врештi сталь дзенькнула об кiнськi зуби. Ворон пожував вудила i притих. Сiрко сiв у сiдло.
Треба було думати, куди правувати далi. Вирiшив зненацька:
"Поїду отако прямо й перепливу через Днiпро. Просто зараз, уночi". Зринула думка, що може втопитися, але вона не викликала страху."Може, й на краще".
Невдовзi про Дорошенкову згоду пiддатися Москвi повiз iз Сiчi до царя кореспонденцiю значковий товариш Овсiй Шашiль.
Гетьман любив затишнi кiмнати, м'якi фотелi й канапи, килими — особливо турецькi та перськi. Завжди сiдав так, щоб перед очима була вся кiмната й щоб тримати в полi зору всiх, хто в нiй. Не любив, коли пiдходили ззаду або ставали збоку. Навiть по саду ходив тiльки по прямих стежках i лише там, де не було кущiв i великих дерев. А ще вiн любив вареники з вишнями, гречаники з салом i ковбасою, смаженi в маслi курячi пупки, вишнiвку i прозоре французьке вино. Принаймнi так йому здавалося, й такi страви йому готували, коли обiдав сам. Бо, якщо сказати правду, вже й не знав, що йому смакувало. Ось i вишнiвка… Пам'ятав, як ще в батькiвськiй хатi стояли на пiдвiконнi сулiї з вишнями i в них грав рубiновий сiк, бiгли вгору по стiнках рожевi бульбашки, але для них, дiтей, було заборонено навiть пiдходити до тих бутлiв, i вишнiвка здавалася неймовiрним залассям. Пам'ятає, як восьмирiчним хлопчаком добрав спосбу добутися до того трунку — вирiзав очеретину й тягнув крiзь неї солодку вишнiвку i доливав у бутлi води, аж поки не впiймався на грiшному промислi. Його зачинили в льоху, й вiн рюмсав там вiд обiду до вечора, а по тому два тижнi одмолював у бога грiх. Бог простив йому пiсля першої молитви, вiн це вiдчув одразу й за це полюбив бога, а батьковi не прощав довго.
I ось по багатьох роках, ба десятилiттях, згадав солодку батькову вишнiвку, й забаглося йому її, челядники заставили судiями довгий стiл, але жодна не смакувала. У всiх бутлях не те. Чи вишнi не тi, чи не на тому сонцi настоянi… А тодi один кухарчук принiс невеликого штофа (каже, купив у одної баби), ягоди там були поморщенi, вишнiвка — темно — червона, але вона одразу нагадала гетьману ту, що вистоювалась у високих сулiях з тонкими шийками в батьковiм домi.
На жаль, i я, бабина, була не та, яку пив через очеретину. I вiн зрозумiв, що тої йому вже не скуштувати нiколи — її спили лiта, й не побiгти босими ногами по споришу, i не рвати яблука — зеленцi, не смiятися щиро й весело. Гетьман сумно подумав, що й сам вiн — жертва вiчно нездiйсненних бажань, жертва погонi, в якiй втiкача — мрiї — нiколи не наздогнати, навпаки, з роками вiдстає вiд неї. I лишається в душi порожньо, лишається невдоволення собою, лишається вiчна оскарга на свiт, i не хочеться зiзнаватися, що вибрав цю путь сам. I тодi вiн засмутився, й весь день був задуманий, i наказав запалити в домашнiй церквi п'ятдесят чотири свiчки, хоч не сказав, у спокуту яких грiхiв або на звершення яких замiрiв має згорiти той вiск.
Здивований таким велiнням, Ждан Гук позапалював свiчки. Гетьман не вказав, перед якими святими їх свiтити i якi молитви читати. Так вони й згорiли перед образами святих в нiмiй тишi.
Догорiли свiчки в церквi, i Ждан запалив два п'ятисвiчники в обвiшанiй килимами свiтлицi. Гетьман наказав вiдставити один п'ятисвiчник далi, Ждан перенiс його на кахельний карниз грубки. Гетьман подумав, що вже давно хотiв прогнати цього парубiйка, та чомусь не проганяв. Не справджувалися його надiї на цього хлопця, хоч вiн нiчого недишкретного мовби й не зробив, але гетьман душею вiдчував, що той до всього доскiпливо приглядається, нiчого не приймає на вiру, якщо так, то пiд тими прищами неодмiнно загнiздився черв'ячок недоброхiття. I все‑таки вiн i досi чимось йому подобався. Чим же? Нелукавством. Простотою. А ще чим? Тим, що негарний?.. А може, тримав через те, що взяв сам, що обридли лестивi, слизькi челядники. Нехай ходить серед них хоч один отакий — вiдкритий i дикий. Колись i сам був такий…
Нi, не такий. А який був? I яким мiг бути, аби не подув сприятливий вiтер у його вiтрило? Попував би десь у селi. Доживав вiку добрим сiльським батюшкою, мочив би у сулiях вишнi та квасив на зиму капусту з хроном, смородиновим листям та горобиною. Десь у глибинi свiдомостi (неначе в снi) майнуло, що, може, в тому бiльше щастя, нiж у гетьманствi. Майнуло й щезло, йому аж стало соромно за такi думки, i щезли спогади, i став вiн знову важким, похмурим, буркiтливим гетьманом, котрого мучать безсоння i печiя, а сам вiн обридає всiм бубонiнням, нудними повчаннями, i влазить у всi великi й дрiбнi справи, i не може їх вирiшити за раз, часто одкладає на завтра. На завтра! Вчора одклав не обмiзковану грамоту з малоросiйського приказу. В тiй грамотi сказано, що йдеться до нових утарачок з турками — до великої вiйни, Адрiанополь i Стамбул рихтують її давно, й через те треба увiйти в спiлку iз Запорожжям, пропустити туди пороховi та провiантськi обози й видiлити з гетьманськi скарбницi кошти для закупiвлi зброї.
Гетьман протримав у головi цей клопiт трохи не всеньку нiч, так i не позбувся його. Зняти варту, яку сам наказав поставити i пропустити обози! I таким робом укрiпити на силi Сiч, дати потачку сваволi й непослуху. Посполитi й так втiкають на Сiч, нема їм стриму. А дознавши, що Москва шле за пороги свинець i сукна, попливуть туди, як плав. А може, тiєї вiйни й не буде. Вже турок один раз вхопив шилом патоки, вдруге не захоче. Що йому бiльше в мислi — українськi рядна чи венетiйськi сукна? Опрiч того, Самойловича канудило вiд думки, що допомагатиме тому прибишевi, своєму запеклому вороговi — Сiрковi. Спогадував слова, якими той шпетив його в листах, i важка, густа кров упала в скронi. Нi, не дiжде, ланець! Кiсткою в горлi Самойловичу Запорожжя! Зараза непослуху розтiкається звiдти по всiй гетьманщинi. Має себе той пробишака за зацного лицаря, узяв моду всiх повчати, ще й хоче привести його до одної спiлки з правобережцями. Гетьман знає, що то за спiлка! Видеруть з рук булаву, вiддадуть, кому самi схочуть.
Що буде, коли не виконає оце велiння Москви? Надiшлють грамотку, вишпетять. Цар i бояри теж вiдають, що Сiч — то дикий клубок шершнiв, але мусять терпiти, бо той клубок стоїть на перепонi вовковi — турчиновi. Може, й грамотки не пришлють. А може, вiн гетьман, добре не прочитав тiєї реляцiї! Саме так — добре не прочитав.
Ця думка осяяла його, як знамення. Перехрестився, дiстав маленький ключик, вiдiмнув ковану срiбними штабами скриню. Вийняв з неї листа з двома печатками, поклав на стiл.
— Ей, свiтла!
Ждан зайшов з передпокою iз п'ятисвiчником в руцi. Цей п'ятисвiчник (свiчки товстеннi, з бiлого лою) для читання. Самойлович страчав зiр катастрофiчне, це його вельми непокоїло i пригнiчувало. Тепер, коли вiн читав, свiчкар стояв збоку i присвiчував над головою.
Приступаючи до столу, Ждан побачив великого голубого метелика, який бився в шибку вiкна, прочинив вiкно i випустив його. Гетьман скривився. Й на хвилю вiдволiкся од своїх думок, їх одволiк чоловiк на парсунi, що висiла на протилежнiй стiнi. Та парсуна — єдина у кiмнатi. Чоловiк наморщив чоло, примружив очi, поклав на вуста палець. Навiть Самойлович не знає, хто це такий. Якийсь латинянин, одягнений у козацьку одежу. Але вельми значущий його жест. Вiн увiбрав цiле людське життя. Багато життiв. Життя цiлих поколiнь людей. Помовч — i чогось досягнеш! Помовч — i залишишся живий. Навiть потаємнi думки можуть вiдгадати! Не поспiшай, помисли — знайдеш найкраще рiшення!
Увесь вiк гетьман живе з прикладеним до вуст пальцем. Якби прийняв — гай — гай, чи сидiв би в оцiй свiтлицi?!