Портрет чимось йому й не подобається. Либонь, нагадуванням, що й той жест можуть вiдгадати. А також думкою про те, що не все життя — в отiй мовчанцi, що є на свiтi iнше життя, просте й веселе, сповнене радостi й довiри, безжурностi, позбавлене страху й засторог. Може, воно i є, але не тут. Не в цих i не в подiбних до цих стiнах. Самойловичу здалося, що чоловiк на портретi пiдморгнув йому. Мовляв, твiй розгад правдивий. Гетьман знову пiдсунув ближче листа.
У Ждана зiр, як у сокола — боривiтра. Боривiтер бачить маленьку птащку — пастушка в густiй травi на вiдстанi версти. Рядки, над якими гетьман нахилявся до самого столу, в свiчкаревому очу — як грубi гужiвки. Гетьман думає, що Ждан не вмiє читати й не знає, що той з дячком Алтином давно подолав часословець, псалтир i октоїх i тепер сам читає всiлякi книженцiї. Ждан хотiв одкритися давно, але якось не випадало, а тепер i не знав, як те зробити. Та й iнодi вельми цiкавi кореспонденцiї читає гетьман. Ждановi втямки, як це страшно бути втаємниченим у гетьмановi справи, й мучить його совiсть, ось через це вiн на хоче бiльше прислужувати в цих покоях. Цур їм, отим вигодам, про якi казав Митрофан, i козацькому кунтушевi, i легкiй роботi. Це ж лише в людських очах вiн козак гетьманського двору, а насправдi — звичайний наймит. Щоправда, всi тут наймити. I старший кухар, i управитель, i навiть генеральний обозний.
I оцього листа вчитав Ждан. Дуже важливий то лист, бо писаний вiн на добро Запорозькiй Сiчi i всьому поспiльству, а ще там сказано, що йдеться до великої волейної потреби, либонь, i гетьман пiде в похiд, а з ним i Ждан. Нi, Ждан з гетьманом не пiде, вiн намислив собi iнший путiвець.
— Розпали у грубцi, — раптом звелiв гетьман, — щось мене морозить.
Ждан здивувався — гетьман нiколи не пояснював своїх велiнь.
"I чого вiн такий непривiтний? — думав Ждан. — Доскочив найвищої влади. Все в нього є… Скiльки то користi можна зробити на такому урядi. Може, тому й похмурий, що не робить? А чому не робить?.. "Ждан заходив у глухий кут. Йому, небораковi, здавалося, що влада й дана для того, аби робити людям добро.
Все було готове до пiдпалу: тонкi кленовi полiнця, м'яка вiвсяна солома. Вона спалахнула, щойно рожевий язичок свiчки лизнув її. Золотi вiдсвiти заграли на смаглявому, з випнутими вилицями Ждановому обличчi, на зеленiй кахлi, на кованiй срiблом скринi.
Ждан вiдступив iз п'ятисвiчником до дверей. Не знав: йти йому чи чекати, коли гетьман почне читати далi. Вiн так i не навчився вгадувати гетьмановi порухи, часто ступав ногою не в тi, що треба, слiди. Й знав, що гетьман це бачить, але не мiг здогадатися, чому не проганяє. Щоправда, цей важкий вельможний чоловiк не мрiв ласкою нi до кого, й мало кому вдавалося вiдгадати бажання гетьмана, хоч усi летiли летом на один покив його пальця, гнулися до пiдлоги; лише вiн, Ждан, стояв прямо, не гнувся й не хилився, i гетьман терпiв його. А може, свiчкар i гетьмана впевнив, що має стояти прямо, як свiчка.
Гетьман важко пiдвiвся з фотеля, взяв аркуш i пiшов до грубки. Пхнув його досередини, й цупкий папiр спалахнув у одну мить. Вогненна сила аж пiдняла бiлий аркуш угору, а впав вiн донизу, на попiл, червоним сувiйчиком. Ждан у першу мить не стямився з подиву. Далi йому спершу стало холодно, а потiм душно, зяпав вiдкритим ротом, i гарячий дух переплавленого з чорнобилем лою забивав подих. На мить — тiльки на мить — спробував обдурити себе розгадом: такi листи треба спалювати, аби не розкрилася таємниця. Одначе одразу ж i вiдкинув ту думку: зовсiм не така це таємниця, щоб її ховати од генеральної старшини. Гетьман усi листи оддає до таємної канцелярiї.
Розгад був один.
Уже потiм Ждан довiдався, що й з гiнцем, який привiз його, сталася лиха приключка: заснув у надмiр натопленiй хатi, в якiй каглу у бовдурi хтось рано заткнув, так i помер неборака вiд чаду.
В першу мить Ждан понiс оцю таємницю, як вiдкопаний на злодiйському обiйстi скарб. Вiн понiс її, як справжню коштовнiсiь, яку можна посернути людям, адже це найбiльша радiсть — подарувати iншим щось велике, ранiше одiбране в них, i тiулив до серця, i горiв, немов у лихоманцi. I тiльки згодом вона придушила його, як жорновий камiнь. Вiдчував її огром, аж болiло серце.
Спускався вниз сходами, нiс у руках п'ятисвiчник, i пливла по стiнi легка тiнь, що, здавалося, теж знала все й радiла разом з ним. Щось велике, не знане ранiше заполонило Ждана, наповнило незвичайною вiдповiдальнiстю, аж урочистiстю. Вiн зрозумiв: нлстуїпiв момент, для якого живе, приспiв час виправдати перед богом власне iснування на землi. Звершити дiло праведне, хоч i небезпечне. Через те й праведне, що небезпечне.
Нiч була ясна, зоряна, лебедем плив понад високими вербами мiсяць. Тихо пливла попiд вербами рiка iз золотою кладкою на той бiк i срiбними палями, густо повбиваними в воду. Кажуть, по тiй кладцi вночi ходить козак — кучерявий, рiдкозубий Олiйниченко Кузьма, а тодi перебiгає на цей бiк i ганяється за вертлявою, мов дзига, дикуватою Оришкою. Ганявся вiн за нею й за життя, а Оришка втiкала вiд нього, ще й кепкувала над ним, не знала, що приневолять батько та мати пов'язати засланих Кузьмою старостiв рушниками (Кузьмi батько передавав олiйницю i водяний млин) i вона у вiдчаї побiжить по цiй дорiжцi на той бiк Сейму, але добiжить тiльки до глибу, а за нею й Кузьма. Мабуть, була дурна? А може, й нi.
Але таке буває пiсля пiвночi. А зараз пiд вербами регочугь дiвчата, i той смiх пругкою хвилею проходить по Ждановi, лоскоче серце: Ждан рiдкозубий, але у воду не побiжить. Одрубав отак у думцi, а серце чомусь стислося, й вiн зупинився. А тодi думь. а — iаїна прогнала всi iншi думки. I вiн покликав:
— Тимку! Ходи сюди!
— Йди ти.
— Нi, ти! Маю справу.
Пiдiйшов Тимко — високий, гарний парубок у китайчатiм жупанi, мiсяць вигравав на його обличчi, й було воно мужнє, гордовите. Тимка люблять дiвчата. Тимко — Жданiв товариш, в недавньому минулому ще й суперник. Незугарний з виду, голий, як бубон, Ждан смалив халявки до найгарнiших дiвчат. Власне, халявок не смалив — тiльки закохувався потайно. Був страшенно влюбливий, i всi батуринськi красунi по черзi снилися йому ночами. Вiн знав, що незугарний, знав, що бiдний i що жодна з тих дiвчат не пiде з ним до вiнця, й переживав страшенно, й не мiг нiчого з собою вдiяти. Отак i закохався у високу станом, русокосу Вiвдю, дочку багатого чумака Гриценка. Що вже була Вiвдя красива, що вже знала собi цiну, а що вже правила за ту цiну… парубки глухої ночi й на кладовище ходи чи по її забаганцi, i в чужi садки лазили, i вкинули соцького в рiчку, а їй все було мало. Й кривавили один одному пики, i провалювали голови, а вона заливалася смiхом, й кожного вечора проводжав її iнший парубок. Одного разу, на зло всiй паруботi, забаглося Вiвдi, щоб її провiв додому Ждан.
Отодi й посварилися з Тимком, котрий перед тим проводжав Вiвдю кiлька вечорiв суспiль. Але по тому Вiвдю почав проводжати Кирик, а далi Махтей, а далi несподiвано Ждан закохався в кругловиду веселуху Парасочку, й вони помирилися з Тимком. I запалали один до одного парубоцькою приязню, й виповiдали один одному всi, якi мали, таємницi, й Тимко пристав на Жданiв замiр тiкати разом на Сiч. Спочатку пристав, а потiм чогось передумав. Ось тепер Ждан поверне його на старе.
— Чого бiжиш, як з пожежi?
— Тимку, ходи ближче… Я тобi скажу таке… Розумiєш, я припадком прочитав московського листа у гетьманськiй свiтлицi. У листi вказано, аби дали запорожцям хлiбного й порохового перевозiв, аби гетьман послав на Сiч i свої обози. А гетьман того листа не показав нiкому i спалив у грубцi. Нам треба розказати комусь такому, хто б змусив гетьмана перемiнити свiй намiр…
Навiть при мiсячному свiтлi було видно, як поблiд Тимко. Обличчя його якось дивно перекосилося, нижня губа одвисла.
— Ти… ти… — зашепотiв вiн… — цс — с. — I оглянувся на кущ, що чорнiв неподалiк. Ще й присiв i приглянувся проти води.
— Дурне мелеш… Хто тобi повiрить?
— Архiмандрит попросить гетьмана поклястися на євангелiї.
— Та ти тямиш, що молотиш. До архiмандрита як до неба… Замри, якщо хочеш жити. Гетьман роздушить тебе, мов кузьку. Не такi мудрагелi в льохах гризли залiза. I знай: ти менi нiчого не казав… Цур дурня… Забудь… То вищiї помисли. Ми й справдi кузьки.
— Ти не кузька, а блощиця, — скипiв Ждан i крутнув головою. Тимко мовчав. З того боку рiчки вiяло холодом.