За що Сидiр не любив гетьмана — хто зна. Адже починав служити ще в його батька, а потiм Самойлович забрав його сюди. Може, за те й не любить, що попович став гетьманом, а Колиска так i лишився конюхом.
А Ждан заникує не тiльки в конюшню, а й до Колиски додому. Якось Колиска попросив його допомогти привезти дров, Ждан привiз, а тодi прийшов їх пиляти, а там i колоти… Вiн перепиляв i переколов не одну хуру дров. I впорав весною Колисцi поле — дванадцять упругiв у долинцi пiд Щербатiвкою, i обкопав канавою Колисчину садибу… Казав, що знудьгував за простою роботою. А насправдi вiн знудьгував за голубими очима Парасочки, Колисчиної дочки. Дуже веселi в Парасочкп очi, завжди розсмiянi, Ждан не натiшився тим смiхом i не сягнув його глибини. Парасочка видається йому красунею з — понад красунь. I тратиться вiн перед нею, й нарiкає на себе, а нiчого вдiяти не може й приступнтися до Парасочки теж не вмiє. Тiльки iнодi, коли забудеться, коли ошалiє, то розбалакається й тодi чеше, наче дячок — уставщик, i Парасочка слухає з цiкавiстю. А потiм блисне оком, крутнеться на товстенькiй нозi, й вiн знову знiяковiє, зашпортнеться, пече ракiв. А Парасочка хихоче й сплескує руками: "Який же ти смiшний. Ждане". Парубок їй подобається. Подобається не вродою ("ох, коб хоч трохи кращий"), а саме оцiєю цнотливiстю, нiяковiстю й ошалiлiстю. А ще ж дечим i зобов'язана Ждановi. Про це знає не тiльки вона, знають її батько та мати. Пiшла Парасочка в Текелiйовi сосни по малину — пiшла, дурна, сама, а її й пiдсочив Олельчин Iгор. Син сотника Олелька Iгор — без князя в головi, причмелений, але силу має велетенську, бо їсть наче не в себе, а до роботи не здатний. Тобто не хоче нiчого робити, такий у нього причмiл. От вiн i вхопив Парасочку на дорозi. Дорога вилась у кущах понад рiчкою, а в рiчцi Ждан перевiряв вершi. Бiля дороги сушилися його ж крильчаки. Зачувши Парасоччин вереск, вiн вибiг на дорогу, закричав i собi, напав на Iгоря, а той зопалу втелющився в сiть. Поки виплутався, Парасочка втекла. Пом'яв тодi Iгор Ждановi боки, зате Парасочка врятувалася. Увечерi Колиска закликав Ждана додому, пригощав його горiлкою й просив нiкому про ту пригоду не розповiдати. Ждан дотримав слова i став бажаним гостем у Колисок. Параска складає цiну своїй вродi й через те не зовсiм легковажить Ждановим коханням. Хоч i не осягає його до кiнця (цей найкоштовнiший у свiтi скарб здебiльшого поцiновують найдешевше), тримає хлопця бiля себе — отако й зрiвноважуються на вселенських терезах любовi двi шальки. То життя, доля провадять свiй вiчний вiдбiр.
Ждан виповiв свою таємницю наступного дня, проводжаючи Колиску додому. Йшли стежкою вiд рiчки на Мохнiвку повз розкiшний сад Леонтiя Кочубея, де саме наливалися червоним соком вишнi, стежка була широка, й мiсця вистачало обом. Колиска не сахнувся, не зацiпенiв зi страху, а ще й розпитував, як саме читав ту реляцiю гетьман, що при тому робив i як палив її.
— Нiколи не мислив вiн запорожцям добра, — сказав Колиска, повертаючи з стежки на широку вулицю. — Пагуби вiн їм хоче. Бо ж не признають його над собою, як i iнших гетьманiв не признавали, опрiч Хмеля. Але штукенцiя ця — з реляцiєю — дуже тонка й небезпечна. Тут не можна отако — без огляду.
Сидоровi думки роздiлилися на двi отари. I не мiг вiн зiбрати їх докупи, не мiг зробити вибору. Найкраще було б вiдхреститися од цього хлопця та його небезпечного замiру. Але й Ждан тодi вiдхреститься вiд нього. А йому вельми припав до серця цей парубок. I йому, й Парасочцi. Звичайно, не кепсько було б вiддати Парасочку за багацького сина. Але тi багацькi синки самi шукають наречених з багатим посагом, та й репане багатство i душу робить репаною. А Ждан — хлопець совiсливий, чесний, сирота, такий шануватиметься, такий не покривдить нi Парасочку, нi тестя та тещу. Й не нашiптуватимуть лихого його родаки, бо їх просто в нього немає, прихилиться до їхнього, Колисчиного, роду. То нiчого, що не має статку, не в ньому щастя.
Вiдмовити Ждана вiд того, на що той намiрився, теж було небезпечно, можна прогадати в його очах, змалiти до порошинки. Лiпше перебрати той клопiт на себе, та так, щоб ним i не клопотатись. О, Сидiр гаразд знає гетьмана. Знає, що робить з тими, хто бодай одним оком заглядає в шпарку до його покоїв. Немає нiчого небезпечнiшого за намагання стати на путi вседержителям. I вiн надумав: аби зберегти собi зятя, треба його якось вiдтрутити вiд двору на якийсь час. Вже давно проситься Ждан з покоїв до стайнi (челядi те в подив), й головний управитель позавчора сказав старшому конюху, аби забирав свiчкогаса до коней. А в недiлю їдуть стайничi аж на далекий Дiн по конi; от з ними Сидiр i спорядить хлопця.
— Є в мене, Ждане, одна стежка, один хiдник. I пошлю я по ньому вiрного чоловiка, либонь, i запоможемо запорожцям. Нехай самi запитають в царських канцелярiях, куди подiвся той ординанс. — Вiн пристояв мить, i мусив пристояти Ждан. — Тiльки це справа дуже потайна й небезпечна. Дивися, не виляпай нiкому, бо одсiчуть голови тобi й менi.
* * *
Ждан вернувся з Дону на макотруса й одразу ж поїхав у Седнiв, куди вiд'їхав на вiдпочинок гетьман. Ходив знайомими вулицями, блукав луками, де пас корови та конi, й дивний щем поймав серце. I не думав, i не гадав, що батькiвщина, на якiй, власне, нiчого не має, може так дiймати до живого, накликати стiльки споминiв.
Запах рiдної луки одразу притлумив запахи всiх iнших, нехай i розкiшних, полiв i лукiв. Країна дитячих споминiв, у яку вели рiднi стежки, була багатшою, нiж всi iншi країни. А вiн таки ж набачився за останнiй мiсяць країв i земель, їхали степами й лiсами, минали мiста i села, й пригод їм лучилося чимало. Напали на них розбiйники, i, може б, вiн i погинув, якби саме не спав на днi воза. Вже загинули сотник i двоє челядникiв, а Ждан тодi викублився з соломи й не розгубився — дiстав з сiдельних кобур (сiдло лежало на возi) два пiстолi, з одного випалив у широку спину розбiйницького отамана, з другого — в низенького, схожого на тхора розбiйника в кожушанiй жилетцi, одягненiй на голе тiло. Отож вiн понюхав пороху i врятував гетьманську кореспонденцiю на Дон i подарунки старшинi, якi везли в чотирьох зашитих мiшках. Його славили i порятованi ним сердюки з гетьманського обозу, й донцi, яким привезли щедрi гостинцi, й приохочували лишитись на Дону, i якби щось раптом не поманило Ждана в рiднi краї — лишився б. Правдиво хтось сказав: тiльки та земля твоя, на якiй народився. Там, на Дону, спiвали українським козакам пiсень три рудi красунi — внучки отамана в абшидi, сивобрового пасiчника, i Ждан спочатку думав, що вони спiвають йому. А тодi розупевнився. Надто вони були красивi, й надто самовпевнi i нахабний був сердюцкий пiдссаулець Лещенко, танцюрист i хват, балакун i спiвун. Три дочки пасiчника лишилися в пам'ятi як три рудi хмарки. А в Батуринi на нього челає пухкенька, червоненим Парасочка. За всiєї несерйозностi її смiхотливої одачi, та й при деяких її недосконалостях, у неї вистачає розуму поцiнувати кохання молодого, цнотливого козака.