…Босими, в порспах, ногами гоьив вiн оцiєю дорогою на пашу корови. Отам вони повертали з дороги, корови йшли пастiвником, вiн брiв за ними. Трава була сива од iнею й холодна, аж обпiкала ноги. Отам, на Крячковiй могилi, вiн обiдав. Отам, у Лаврентiйовому болотi, ловив шганьми карасiв. Воду збовтував до чорного: пускав через болото корови — й вони сколочували її до дна. Карасики були дрiбнi i чомусь у червоних кривавих плямах. Отут, понад Рокитянською лукою, бродили найгустiшi тумани, i їхнє бiле полотно дерлi видимi деркачi. Отам, пiд олешиною, вовки розiрвали Явдошку — оброняла теля, пiсля того якийсь час пастушкiв супроводжував дiд Реп'яшок з рушницею. А ото синiє Неситiв бiр, туди вони ходилипо малину, хоч i боялися вовкiв.
Ждан блукав по луках, по полях, вiн мовби прощався з ними, щось йому пiдказувало серце, а може, воно летiло поперед нього, вказувало йому путь.
Вернувся на панський двiр, i його запросили до столу. Сьогоднi в гетьмана iменини, й челядь гуляла. У великiй челядницькiй свiтлицi стояли столи, баби й молодицi подавали страви. За столами сидiло чоловiк сорок. Сердюки з варти бенкетували в малiй свiтлчцi. Не пили тiльки тi, що стояли на вартi в покоях, та ще один, який вартував льох. З правого боку вiд Ждана сидiв Сидiр Колиска, Ждана кортiло розпитати його за Парасочку, одначе не запитував — соромився. А Колиска й собi не звертав на нього уваги, дослухався до розмови за столом. Вона спалахувала то тут, то там, затихала, аж раптом зринули тихi голоси. Ждан почав дослухатися й coбi. В'язав слово до слова, думку до думки й вив'язав вервечку. В сусiдньому селi Макишинi, в маєтностях таки ж їхнього гетьмана, зрiла змова. Колишнi вольнi козаки, яких останньою полковою ревiзiєю зiписали в пiдсусiдкiв, збиралися послати в Москву посольство з суплiкою на гетьмана. Та коли б тiльки цю одну скаргу хотiли внести у високi царевi вуха, а то ж вивiдали й iншi недишкретностi гетьмана, навiть щось таке про вiйну з турками, й списали на папiр все. Зiбрали грошi, двоє призвiдцiв — козаки Гулько i Зайченко — лаштувалися в дорогу. Але знайшовся здрайця, козак Сулiя, виказав їх. Сердюки запрягли коней у воза з клiткою, в якiй возять продавати на базар гусей, поклали туди зв'язаного Сулiю, й поїхали в Микишин, й схопили Гулька та Зайченка. Сулiю взяли з собою для того, аби показав, де живуть Гулько та Зайченко, а зв'язали, щоб вивiдав усе до кiнця. Для цього всiх трьох закинули до льоху. Але Гулько та Зайченко цей пiдступ розгадали й прибили Сулiю трохи не до смертi. Сьогоднi вранцi той поволiкся додому показувати синцi, якi йому буцiм го намалювали сердюки. А Гулько та Зайченко чекають на квестiю.
Та звiстка страшенно розтривожила Ждана. Вже йому гетьманськi милостi в'їлися в ребра, до того ж Гулько був далеким родичем — троюрiдним братом по матерi. Це з ним пасли вони на Рокитянськiй луцi корови, ловили в болотi карасi й обiдали на Крячковiй могилi. З неї злiтали вниз, наслiдуючи степових чаєчок… Це ж, мiркував Ждан, вiн уже нiколи не погомонить з мрiйливим Трохимом Гульком, не почує його скрипки, його тихого смiху. Й захотiлося йому побачитись з Гульком. Так захотiлося, хоч i смерть, а мусить побачитись. Може, думав, вдасться чимось допомогти Гульковi. Все‑таки вiн, Ждан, присвiчував гетьмановi.
Тихенько вилiз iз‑за столу, налив у мiдний пугар дулiвки й вийшов з свiтлицi. Сутенiло. У дворi стояла гнiтюча задуха, пахло кiзяками, перепрiлими збоїнами, з‑за високого зеленого паркану з гетьманського саду повiвало сухим, переспiлим запахом липи. Пiдiйшов до великого, на два входи, цегляного льоху й здивувався, що пригощати нiкого. Сердюк сидiв на землi i спав, прихилившись спиною до червоної цегляної стiни льоху. Однi дверi були вiдчиненi, в других стримiла притика. Ждан подивував, що вони не замкненi, i в цю мить щось тоненько кольнуло його в груди, вiдтак само по собi закалатало серце, а думка заплiталася, наче п'яна. Це ж так просто — пiдняти притику й тихенько гукнути у вологу темiнь.
— …Хлопцi, виходьте, — гукав Ждан, запах цвiлi бив йому в носа. Нiхто не виходив, i вiн покликав удруге i втретє. Нарештi там щось заворушилося, зачовгали на схiдцях ноги, i з льоху вийшли двi, пропахлi кислими огiрками та капустою, постатi. Вони озиралися, розгублено витрiщилися на Ждана.
— Трохиме, Василю, сердюк спить, — шепотiв Ждан. — Втiкайте.
В'язнi озиралися, злякано косували на дубову хвiртку в парканi.
— Куди ми втечемо…
— Зi мною, на Сiч, — i аж стрепенувся, бо хоч цю думку носив у собi вiддавна, але була вона десь далеко, мовби про запас, а тепер спалахнула, як порох. I з цього вогню, неначе з вибуху порохової гранати, вигулькнуло чорновусе обличчя Митрофана й поманило себе збадьорливою усмiшкою.
— Нiкуди нам втiкати.
Не стiльки з слiв, скiльки з Трохимового вигляду Ждан зрозумiв, що вони не втiкатимуть. Й не осудив їх. Подумав: у них жiнки, дiти (в Гулька — четверо), батьки… В цю мить вартовий сердюк голосно вiдригнув i лупнув очима. В тих очах стояла хмiльна каламуть, думка довго не могла пробитися крiзь неї. Врештi пробилася, козак утямив усе й спочатку щось забелькотiв, а далi тоненько заверещав. Ждан стрепенувся, оглянувся по двору, в його головi знявся рiй думок, але вiн не мiг вхопити жодної. Утямкував одне: склалося на лихо, йому треба рятуватися.
— Допоможiть вкинути його в погрiб, — гукнув до Гулька й Лещенка.
Тi монялися, переступали з ноги на ногу, одверталися. А тодi один за одним шаснули в погрiб. А сердюка, — Ждан не пам'ятав, як те сталося, — деменув в обличчя, а сам згинцi попiд вiкнами свiтлицi побiг до ворiт, якi вели з господарчого двору на греблю й далi на дорогу за село.
* * *
Митрофан шукав собi срiбнi пiдкови, щоб були по каблуковi, в мiру тонкi i щоб посерединi в них була чирвочка. Вона дуже гарно вiдкарбовується на снiгу та вологiй землi. Й зовсiм не думав про те, що саме йому не випадало залишати за собою слiду. Таких пiдкiв не було. Обiйшов усi ятки на Костянтинiвськiй вулицi, де торгували залiзом i залiзяччям, а пiдiбрати собi пiдкови не змiг. Ось i остання ятка. Над самими дверима висiла в'язка кiнських пiдкiв, бiля неї — набiр кiнських залiзних пут, у кутку — шкворнi, а далi попiд стiнами залiзо для возiв (ободи, ступки, отеси, пiдгейстери), а також ухналi, скребки, ножi для скобления, бляшки для наритникiв, кiльця й дзвiночки для дуг, вудила всiх розмiрiв.
Чубатий лiтнiй крамар у круглiй, татарськiй ярмулцi та замицьканому чужоземному каптанцi намагався збагнути з вигляду запiзнi — лого покупця, що йому треба, заяснiв виробленою посмiшкою, та враз стенувся, неначе з холоду, спохмурнiв i пiшов зачиняти дверi.
— Щасливо добувся? — запитав, шкиргонувши важким засувом.
— Мовби щасливо. Нашi запорозькi кугути мандрувати не люблять, радi випхнути за сiчовi ворота будь — кого й на дорогу припасiв не шкодують. Так що не схуд.
— Ще схуднеш, — похмуро пообiцяв крамар. — Прив'язали ви мене до свого воза. Ще й брата мого в Батуринi. А в нього шестеро… Як пуцьвiрки.
— А що б вони їли, тi шестеро, якби не гетьман? — буркнув Митрофан. — I чим би торгував ти?
— Я оце стою тут i мовби душу свою продаю, — зiзнався крамар. — Вiдпустiть ви її на покаяння.
— З тiлом чи без тiла? — Й бачив, як тiпнувся крамар, як вiн злякався, та й у самого душа зiщулилася й затремтiла, сполохана чорною думкою: "А хто вiдпустить мою?"
Пан Казимир iз своїм гостем, двоюрiдним братом Владиславом, сидiли в садку в збудованiй у схiдному стилi альтанцi, пили густий i холодний — просто з льоху — грушевий узвар, розмовляли. Пан Владислав приїхав третього дня. Це був пухкий, м'який, череватенький панок рокiв сорока, з сивуватим чубом, який вився на скронях, чималим, у червоних прожилках носом, тонким голосом i вишуканими манерами. Любив поговорити про речi високi, про римських цезарiв, походи Александра Македонського, хоч сам був людиною цiлковито цивiльною i посiдав уряд скарбника Луцького магiстрату.