— Лиха це рiч… старiсть, — мовив пан Владислав, у очах якого чаїлася сумна думка, i вiдсьорбнув з великого пузатого кухля. — Дуже лиха.
— Ти начебто не такий вже й старий, — заперечив пан Казимир.
— Маю на мислi не кволiсть i хвороби тiла — iнше.
— Що ж саме? — запитав Казимир i посмiхнувся. — Чим вона тебе лякає?
— Не лякає, а смутить. Молодiсть — вона щира й безбережна. Може пожертвувати життям задля якоїсь мети або заради когось iншого. А старiсть — зроду — вiку. Та й не в самiй жертовностi суть.
— А в чому? — знову посмiхнувся Казимир, якого тiшила ця розмова, як, буває, тiшить людину гарна оповiдка.
— В тому, що вона не вiрить у щось таке, заради чого можна принести жертву.
— А для чого її приносити, — сказав Казимир. — Викинь всi цi дурницi з голови й живи. Живи, поки можеш. Поки можеш випити й з'їсти. Кохати дiвчат…
— А що ти називаєш коханням? Отих своїх…
— Бiлогрудих лебiдок…
— Так вони ж, мабуть, бридують тобою?
— Нехай спробують, — ощирив у посмiшцi зуби Казимир. — Та й чого їм бридувати? Я ще того… при здоров'ї. I живуть вони лiпше од iнших хлопок. В полi не працюють.
— Якщо це життя, — промимрив Владислав i пухкою бiлою рукою роздушив комара, тiльки червона пляма лишилася на щоцi. — До речi, а де твої Ядвiга i Адам?
Казимир поморщився на Владиславову нетактовнiсть.
— У Краковi. Де ж iще? Адам у колегiумi…
— А Ядвiга?
— Я їй не забороняю жити, як вона хоче. Тiльки сюди їй потикатися зась. — Казимир пiдвiвся. — Ходiмо звiдси, поки нас не з'їли комарi. Отаке кляте мiсце, гарне й кляте: все лiто тнуть.
Брати пiдвелися й дорiжкою пiшли до палацу. По дорозi зустрiли дiвчат, якi йшли з шиттям, їм дозволялося вишивати в саду, в дальнiм його кутку, там була вкопана для них широка лава. Дiвчата вiдступили в траву, пропускаючи панiв.
— Що то за дiвчина, чорнява i кругловида? — запитав Владислав. — Позаду всiх стояла.
— Сподобалася? — реготнув Казимир. — Можу поступитися на нiч.
— Та нi. Я про те: надто вона змарнiла, i повно суму в її очах. Навiть не суму, а туги. Такої… ну, безпросвiтної.
— Все ти щось вигадуєш, — невдоволено мовив Казимир. — Дiвка як дiвка. Звичайна хлопка, як усi iншi.
Вони пiднялися по сходах на ганок. При дверях, обiпершись плечем на одвiрок, схрестивши на грудях руки, стояв Ян. Його чорнi очi були непроникливi, здавалося, вони не пропускають свiтла, воно од них вiдбивається. Але коли ковзнув поглядом по братах, Владиславу здалося, що перед його очима провели лезом бритви.
— Дивний якийсь цей хлопець, — сказав Владислав, коли вони почали пiднiматися сходами на другий поверх. — Менi здається, вiн може людину вбити.
Казимир засмiявся хрипкуватим смiхом. В тому смiховi вiдчувалися i досада, й радiсть, i нiби аж величання.
— Все тобi щось здається. Але цього разу ти вгадав. Уб'є й не здригнеться. Варто менi тiльки кивнути пальцем. Владислав знизав плечима:
— Дивна вiдданiсть.
Сухорляве, довгасте обличчя Казимира ожило, очi засвiтилися.
— О, то незвичайна iсторiя. Хочеш — розкажу. Нiкому не розповiдав, а тобi розкажу. Може, ти тодi… Ну, перемiниш свою скептичну фiлософiю на iншу, оптимiстичнiшу. Сiдай у фотель. А я ось сюди. Не люблю м'яких стiльцiв. Так от, слухай. Цей хлопець, Ян, дiстався менi в спадок вiд тата. Проте я також трошки причетний до тiєї iсторiї. Менi вже було шiстнадцять лiт, i батько брав мене на тi лови. Як ти знаєш, є у нас два маєточки на Брацлавщинi: Пiски i Кчине. Так от, чверть вiку тому в тих мiсцях гасав чи, як кажуть холопи, гуляв бандит Чапля з ватагою. Часом не чув? О, треба сказати правду, зацний бойчак, хоч i хлоп, ще й невловимий. Якi тiльки засiдки не робили на нього, якi тенета не розкидали — проривав i вислизав. Не було од нього спасу не тiльки моєму татусевi, а всiм довколишнiм панам. I тодi татусь дiзнався, що в Чаплi є син. Син, якому рiк. Ага, я забув тобi сказати, що жiнка Чаплшiа теж ховалася в лiсi, а синка вiддали далеким родичам. Тато й влаштував там засiдку. Сказав так: колись хтось iз них двох та прийде. Два мiсяцi сильце стояло порожнє. А тодi впiймалася пташка. Знадлива була, я вже її пам'ятаю. Ну — от… Привiз татусь її в замок разом з дитиною i почав торгуватися. Торгувалися i торгувалися. Довго торгувалися. Любила його, того розбiйника, стерва, дуже. Та врештi виказала Чаплин сховок. Схопили Чаплю, але половина його ватаги вирвалася й подалася в iнше мiсце. Залишилася в тому ж лiсi, й не могли її знайти. Заздалегiдь приготувала собi той другий сховок. Почали тепер торгуватися з Чаплею. Торгувалися — торгувалися й виторгували всiх до одного.
— Я не все зрозумiв, — на мить перебив Владислав, перемiнившись на обличчi. — Про отi торги. Який же товар? У неї — дитина, у вас — куля або шворка на шию? Так? А далi…
— Чекай ти! — махнув рукою Казимир. — А як шворка, то що? Тiльки трошки, було, посинiє… Ну — от… i збив мене з розповiдi. Ага. Оце той самий хлопець. Бач, який чорний.
— Вiн лишився сам?
— Його матiр татусь подарував одному пановi з Варшави. А Яна виховували ось тут, у фiльварку. До п'ятнадцяти лiт. А потiм я вiддав його до вiйська на вишкiл i наказав навчити грамоти.
— I парубок не знає, хто вiн?
— Звичайно. Я йому сказав, що вiн син бiдного безземельного шляхтича й що його батько загинув у вiйнi з Хмельницьким.
— I вiн забув рiдну мову? Казимир зареготав.
— Та вiн i не знав її. — I враз його обличчя стало серйозне. — А що вже вiрний менi. В огонь i воду за мною i поперед мене.
— Так, це важливо, що своєї мови не знає, — промовив Владислав. — Не знає рiдної мови, то вже, вважай, пес, а не людина. Гавкає, як навчили. Яничар.
— Щось подiбне.
Владислав довго потирав пухкою рукою пiдборiддя.
— Поганий чоловiк був твiй татусь, а мiй дядько.
— Це ж як поганий?
— Не можу сказати й як. Дуже.
Обличчя пана Казимира поблiдло, вiн схопився з стiльця й вдарив кулаком по мармуровому столику. Кутики його губiв затремтiли. Одначе стримався.
— Їдь звiдси.
— Звичайно, поїду. Я й сам не хочу жити в такому домi.
— Євнух, — таки гукнув навздогiн Казимир.
За хвилину до ганку, де чорнiло вибасуване в споришi кiнськими копктами тирло, пiд'їхала карета. Казимир стояв бiля вiкна, лiвою рукою тримався за довгу портьєру з китицями. На мить в його очах спалахнули лихi вогники, але вiн не дав їм розгорiтися у вогонь помсти. Довго стояв, роздумував. Вже карета зникла за ворiтьми, вже вiддаленiв стукiт копит, а вiн все стояв прихилившись до лутки вiкна.
Якась думка звивалася на днi його серця — серед гнiву й злоби, серед глуму i насмiху над невдатним двоюрiдним братом. Раптом вона випливла нагору. Казимир плеснув у долонi. Неначе з — пiд землi вродився козачок у червоних чобiтках.
— Лукину, вишивальницю.
Лукина увiйшла й зупинилася бiля дверей. Пан обвiв її постать гострим поглядом. В першу мить йому здалося, що її очi займають все обличчя. Такi були великi й зболенi. "Тьху ти…" — вилаявся про себе пан. I подумав, що з цiєю дiвкою йому й поталанило, i не поталанило. Була вона дуже цнотлива, вiдлюдькувата i якась… гордовита. А чим вже їй гордувати в її становищi? Пiдступитися ж до неї вдалося тiльки за допомогою вина. Вона впивалася до нестями й тодi нагороджувала любощами, не вiдомими Казимировi ранiше. Тiльки зо два рази прошепотiла якесь iнше, не його iм'я. А по тому ставала знову як горiх серед колючого гiлля. I кiлька разiв пановi спогадувався ножик iз скiска. Було смiшно, а трохи й лячно. I все ж… Є щось у цiй дiвчинi. Була б вона шляхтянкою… Просто якби вiн був молодший i зумiв закохати її в себе. Незвичайними розповiдями, хоробрiстю, чоловiчою силою, нiжнiстю, подарунками. Про таке вiн колись мрiяв. I такого йому не стрiлося. Спочатку вiйна, та й був живий татусь, вiн сидiв у цьому маєтку.
— Чого ти така, неначе тебе ведуть на страту, — гарикнув Казимир, бо ж згадав, що саме Владислав помiтив осмуту цiєї дiвчини.