Лукининi губи смикнулися, з темно — вишневих стали бiлими, а з куточкiв очей скотилися двi сльози.
— Я… я в тяжi, — прошелестiла вона. Пан наморщив високе чоло.
— Ну й бiда менi з цими дiвками, — спробував повернути все на жарт. — Ледве з якою пересплю, уже й понесла. — I осмiхнувся погордливо, хижо. Хоч насправдi це була четверта дiвчина, яка завагiтнiла вiд нього. Стояв, роздумував, що робити. Вiдправити в Пiски чи Козине? Так Пiски зовсiм маленьке сiльце, а в Козиному вже троє чукикають байстрят. Треба видавати замiж. Тут, у селi.
— Ти пiдеш замiж? — запитав голосом, що не викликав заперечення. — За кого б ти хотiла вийти замiж?
— Той… не вiзьме мене.
Пан зареготав. Наче трощив горiхи голими руками.
— Накажу — вiзьме. Та й без наказу. За кого б ти хотiла пiти?
— За Фiлона.
— За якого Фiлона? — А сам поморщився, бо пригадав, що саме це iм'я шепотiла Лукина в п'янiй гарячцi кохання.
— За Фiлона Мальованого… — i знову затнулася. — Але вiн, мабуть, не схоче.
— Нехай спробує. Та й кажу ж, ще сам прибiжить. Знаєш Лимарiв хутiр?
— Отого, що згорiв у хатi?
Лукина гаразд знала хутiр козака — полiсовщика Лимаря. Вiн був вольний козак, бездiтний, i коли померла дружина, порядкував сам, сам i пiч топив — та й згорiв разом з хатою. А все iнше лишилося: двi комори, клуня, хлiв лiсяний i хлiв рублений, саж, погреби, великий сад.
— Знаю, — прошелестiла сухими губами. — Лимар був вольний.
— Ага, був. Я купив обiйстя. — (Збрехав i не моргнув оком, просто всю Лимареву землю i хутiр прирiзали до панського поля). — Дарую тобi його i ще п'ять десятин землi. Хату збудуєте самi.
Казимир аж запишався власною щедрiстю. Ще жоднiй покритцi, навiть жодному найзапопадливiшому слузi не давав такого дарунка. Сам не знав, як це сталося. Либонь, вчинив так, бо й досi кипiв у думках проти Владислава, який би зроду — вiку не проявив такої великодушностi й щедростi. А ось вiн… хоче — дарує обiйстя, а хоче — викачають намазану дьогтем дiвку в пiр'ї i вивезуть у гнойовому возi за село.
— Рада? — помолодiло блиснув очима.
— Рада, — тихо мовила Лукина й ледь вклонилася пановi, але в очах її роїлася якась неспокiйна думка.
— Останнi два рушники можеш залишити собi. Пов'яжеш ними старостiв. Старшим старостою буде сам осавул Лизько. — По тих словах повернувся й вийшов, сподiваючись, що вже нiколи нi в серцi, нi в пам'ятi не зрине спогад про Лукину, як не зринають вони про всiх iнших покинутих ним покриток…
* * *
Осавул Лизько зайшов у двiр Мальованих попереду овечок, що бiгли з пашi й збивали куряву, i вже тут передихнув, зняв шапку. В нього на тiм'ї блиснула лисина, вiн витер шапкою спершу її, а далi обличчя й розгладив вуса. Вiн бачив, що Фiлон пiшов у береги, але не завернув його, вирiшивши, що краще спочатку побалакати з його батьками.
— Драстуйте вам у хату, з п'ятницею будьте здоровi, — мовив Лизько нечувано ласкавим голосом, одразу ступаючи до покутя. Лизько — високий, худорлявий, трохи сутулий у плечах, з широким, неначе праник, обличчям i неприємними очима. Колись, кажуть, тi очi були й добрi, й ласкавi — звичайнi людськi очi, але за роки осавульства все тепло з них вивiялося, осталися попiл i сажа. Текля i Василина саме ставили на лежанцi опару. Оникiй i Йосип довечерювали солоною таранею з галушками (Фiлон повечеряв ранiше). Всi посхоплювалися, занiмiли.
А Лизько, сповнений самоповаги й добродiйства, яке мав учинити, сiв на лавi, поклав бiля себе шапку й сказав:
— Тiсна, тiсна у вас хата, але скоро тут попросторiшає.
— То ж яким побитом? — обережно запитав Оникiй, витираючи долонею рiденькi вусики.
— А таким — от, що треба вам женити сина.
— Самi про те клопочемось, та… — Оникiй скрушно ударився в поли.
Лизько всмiхнувся й крутнув вуса.
— Принiс я, Оникiю, в твою хату велику радiсть. З панської ласки йду до тебе в старости.
— Ой, — вхопилася за сухi груди Текля. — Василина ж мала ще. Лизько вдоволено засмiявся.
— Треба слухати вухами. Не сватом прийду, а в старости.
В хатi запала насторожена тиша.
— Кого ж це менi сватають? — обережно запитав Йосип.
— Не тобi, а Фiлоновi.
Всi, хто був у хатi, спантеличено поглядали одне на одного. Лизько потiшився переляком господарiв, суворо сказав:
— Василино, вийди з хати. — I, коли за дiвчиною зачинилися дверi, поважно мовив: — Будемо сватати Грищенкову Лукину.
— Ткачикову? — перепитав Йосип.
— Ткачикову.
— Це ту… покритку, — йойкнула Текля й заплакала. — За вiщо нам, за вiщо нам такий страм i така кара?
— Ану вмовкни, — гарикнув осавул. — Добра менi кара. Пан за нею оддає Лимарiв хутiр i ще п'ять десятин землi!
I знову в хатi запала тиша, але вже iнша, надiйнiша, свiтлiша.
— А це… не жарти? — обережно мовив Оникiй.
— Я оце прийшов би жартувать, — обурився Лизько. Йосип, що сидiв iз розтуленим ротом, мовив:
— А — ж не вiриться. Коли б оце менi… Оникiй теж стрепенувся:
— А може, нехай сватається Йосип. Вiн старший.
— Сказано — Фiлон.
— Фiлон так i Фiлон, — одразу здався Оникiй — Воно справдi, Текле, дiло трохи таке… Але ж цiлий Лимарiв хутiр. — Звiдки будете її сватати?
Осавул знизав плечима.
— З дому, вона вже вдома.
Текля перестала голосити й, було видно, погодилася в душi на таке. Хоч, звичайно, було їй i кривдно: сподiвалася, що поодружуються сини нехай i не на найкращих дiвчатах, нехай i не на красунях, але на чистих, не з панських покоїв. Та що робити. Добре, хоч таке. Добре… якщо добре. Вона перша й сполошилася:
— А якщо Фiлон не захоче?
— Як‑то не захоче, — здивувався осавул. — Пан наказав. Кличте хлопця.
Йосип пiшов i по якомусь часовi вернувся з Фiлоном. Було видно, не втерпiв, дорогою все йому розказав. Бо Фiлон не привiтався з осавулом, не зняв шапки, а став у порозi й прорiк:
— Я женитися ще не буду. Його лице дивно мiнилося.
— Як це ще не будеш? — не зрозумiв осавул.
— А так. А на Лукинi — то й нiколи. I зцiпив зуби, аж потемнiли вилицi з молоденьким, лише кiлька разiв потятим бритвою пушком.
Осавул спантеличився. На таке вiн не сподiвався.
— Та ти знаєш… ти знаєш, що мелеш, — мовив навiть не погрозливо, а злякано. — Та тобi… Та тебе…
— Скажiть пановi: я не одружуся на Лукинi, хоч убийте.
— А коли б на мене… — сказав Йосип.
— От i женися, — витиснув крiзь зуби Фiлон.
— Сину, змирися, — просив батько.
— Ми його змирнмо канчуками, — погрозливо мовив Лизько.
— Я все одно на Лукинi не одружуся, — сказав Фiлон, i така була в його голосi затятiсть, так яро палали його очi, що осавул взявся за шапку. Його провiв на вулицю Теклин плач.
— …Як це не хоче одружуватися? — здивувався на Лнзькову оповiдь пан Казимир. — Приведiть його сюди.
Двоє гайдукiв привели Фiлона. За пановою спиною стояв Ян.
— Чому це ти не хочеш одружуватися на такiй гарнiй дiвцi? — здивовано й мовби м'яко запитав пан.
— Бо… не люблю її, — одказав Фiлон. — Стояв на блискучiй пiдлозi, широко розставивши ноги в стоптаних постолах, i стояв мiцно. I сам був мiцний — шия бронзова, лице смагляве, вiдкрите. Це дратувало пана.
— Але я велю. Фiлон мовчав.
— Утямив?
— Над нами, пане, ще є бог, а вiн менi не велить, — сказав Фiлон, не опускаючи очей.
Цi слова привели пана в нестямний гнiв.
— А я наказую… I тобi, й твоєму хлопському боговi. Слово гонору, ти вiзьмеш Лукину за жiнку.
— Не вiзьму, хоч убийте.
— Вiзьмеш! — верескнув пан Казимир i затупотiв ногами. — На конюшню його.
Гайдуки пiдхопили Фiлона пiд руки, потягли з покоїв. Вже зайшов вечiр, i на конюшню принесли двi свiчi. При їхньому хисткому свiтлi його й били. Форкав у мiцнiй загорожi жеребець Нерон, бив копитом у дошки. Гайдуки хльоскали канчуками тiльки на пiвсили. Один навiть попросив Фiлона: "Ти кричи". Фiлон не кричав. А тодi на конюшню прийшов Ян, став у дверях, схрестивши на грудях руки, й батоги засвистiли на всю силу. Коли Фiлона пiдвели з старої лави, сорочка прилипла йому до тiла
— Ну! — процiдив крiзь зуби пан, що став у дверях, взявшись у боки руками. — Гарнi в тебе бояри?