— Це, пане, не мої бояри, а вашi.
— Що — що? — не зрозумiв пан.
— Кажу, що на моєму весiллi бояр не буде. Бо не буде самого весiлля.
— Засiчу до смертi i мертвого женю…
— Хiба що мертвого.
— Гайдуки!
— Ваша свiтлосте, — зашепотiв за Казимировою спиною Лизько. — Я хочу вам щось сказати.
— Що ще там? — невдоволено озвався пан, але ступив у темiнь.
— Є ще один спосiб, — проникливе, лакейським голосом шепотiв осавул. — Колись, пам'ятаю, одного харцизяку пан випитували про золото… Замкнули на нiч у порожнiм вiтряку i запустили вiтряк. Воно, знаєте, порожнiй, вiн гуде, як гаспид. Камiнь шкиргає, iскри сиплються. Ну, як у пеклi. Вже за пiвгодини застукотiв той у дверi й зiзнався.
Пан замислився.
— Що ж, менi одного млина не шкода.
— Та отой, крайнiй, од шляху. Вiн уже старий, камiнь з'ївся, мiняти треба. А воно вiтрець набирається. — Й пiдняв над головою руку, заохочуючи до того й пана: мовляв, подивiться, який вiгср. — Пан руки не пiдняв, посмикав себе за вуса й сказав:
— Роби. Тiльки варту постав, бо вiн, бачу, такий, що й втекти може.
— Не втече, — пообiцяв осавул.
На драбинчатiм возi четверо гайдукiв i осавул привезли до млинiв Фiлона. Вiн не знав намiру своїх катiв, одначе здогадувався, що вигадали вони щось надто лихе, й збирав себе на силi. Лють клекотiла йому в грудях, болiло серце, а на ньому закипали сльози."Якби вона хоч не смiялася" — ця думка не полишала його голови, вона й тримала на чорнiй, важкiй струнi.
Осавул вiдiмкнув млина, гайдуки впхнули туди Фiлона й зачинили дверi. Фiлон зiтхнув заспокоюючись. Бо ж залишився сам. А що в млинi… То що ж.
Пахло мливом i мишами, млин ледь гудiв — вiтер набирав сили й свистiв у крилах. Зверху щось шелеснуло — Фiлон подумав, що то пугач або який iнший птах знайшов собi тут прихисток на нiч. I враз пiдлога пiд ним гойднулася, заскрипiла, вiн вiдчув, що повертається разом з млином. Гайдуки розвертали вiтряк проти вiтру. А далi млин загудiв, заревiв, неначе сто чортяк вхопилося за його крила, заскреготiв, зашкирготiв камiнь, й iскри з — пiд нього бризнули такими снопами, що Фiлон вiдсахнувся й боляче об щось ударився головою, поточився й упав. Тримаючись за дошки, пiдводився i з жахом дивився на полум'я, яке рвалося з — пiд каменя. Фiлон подумав, що з хвилини на хвилину спалахне млин i що вiн згорить разом з ним, почав хреститися. Однiєю рукою хрестився, а другою тримався за стiнку млина, закусивши губи. А млин торохтiв, а млин верещав, реготав, жахкав полум'ям, здавалося, вiн зiрвався з припону й мчить кудись, як навiжений. Фiлоновi рвонулося в грудях, непереможна сила штовхала його до дверей, вiн уже й поповз до них, i враз у його головi кольнуло, мов розжареним цвяхом: "А вона ще й смiялася". Вiн поколiнкував у куток, де лежало кiлька мiшкiв з — пiд борошна, упав на них, накрив голову руками й затих.
Опiвночi горiшнiй камiнь стерся, вломився, трiснула вiсь, млина заклинило, й вломилося крило, вiтряк затих, тiльки гудiв пiд буряним вiтром, неначе скаржився на свою долю. Коли гайдуки вiдчинили млина, Фiлон спав на мiшках. Каменi так i не перемололи його затятостi.
А рано — вранцi у фiльварок прибiгла Лукина, вона добилася до пана й просила, щоб з Фiлоном її не одружували. Цiлувала пановi чоботи, а вiн бридливо вiдступав i сказав, ощиривши зуби:
— Я дав слово. Воно — непорушне. Сьогоднi вдень чекай старостiв. Вiнчатися — увечерi.
Старости були в китаєвих шапках з квiтками i в червоних жупанах, вони вели молодого до молодої, за ними їхало ще двоє гайдукiв на конях, i коли Фiлон в одному мiсцi кинувся до плоту, його шию захльоснув аркан.
— Татари, татари, — тiльки й сказав вiн, а сам вирiшив, що вiнчання не буде.
Свiтилок теж було двi — з васильками в косах i з свiчками iз ярого воску та шабельками в руках. Пан наказав, щоб все було по закону. Фiлон ще встиг вирвати в свата хлiб i вкинути в криницю, але принесли iнший хлiб. До церкви молодих привезли на возi, а через подвiр'я молодого вели два боярини, тримаючи за вiдкиднi рукави жупана. Позаду йшли ще два боярини — гайдуки й впирали Фiлоновi в плечi два пiстолi. Пан сказав перед цим: якщо укоїш щось, вiдмовишся шлюбувати Лукинi в останню мить, бояри натиснуть на курки.
Лiтнiй, тiлистий пiп увесь трусився, й трусилися в його руках вiнцi, й ходуном ходило євангелiє. Голос йому зривався, вiн заїкався й часто заглядав до книги, бо пам'ять йому вiдмовила, на молодих не дивився, i молодi не дивилися одне на одного, у Фiлона в самого очi були як цiвки пiстолiв, а Лукина свої очi виплакала, й на тому мiсцi темнiли двi чорнi ями.
Пiп пiдняв хреста й запитав молоду, чи шлюбує вона своєму майбутньому мужевi, i Лукина прошепотiла сухими, як торiшнє листя, губами: "Шлюбую". Далi вiн запитав те саме у Фiлона, той довго мовчав, i затiпався пiп, i напружилися старости — гайдуки, дужче вперли в спину молодому дула пiстолiв, i тодi Фiлон проказав голосно: "Шлюбую". Щоправда, перед цим пошепки мовив боговi, собi та панотцевi" не". Панотець удав, що не почув того "не", й дав цiлувати хреста. По тому молодих одвезли на їхнє обiйстя. Стояла глуха нiч, далеко за лiсом моргала блискавиця, глухо цокотiли колеса, й цокали пiдкови коней пiд верховими гайдуками. I глухо, порожньо було в Фiлонових грудях, вiн чомусь дослухався, чи не чути грому, але i небо, i обрiй нiмували. Їх завели до великої, на двi половини, рубленої комори й замкнули там. В першiй коморi горiли двi свiчки, стояв стiл, i на ньому — весiльна вечеря. В другiй коморi бiлiла шлюбна постiль. Фiлон побачив її й здригнувся. Лава в коморi стояла тiльки одна, при столi, вони посiдали на неї, кожне з свого кiнця. У Фiлоновiм серцi все вже перегорiло, не було там нi злостi, нi гризьби, вiн сидiв, схиливши голову на жупан з весiльною квiткою, й дихав важко, наче йому щось горiло в грудях. I всi думки покинули його, всi мислi й замрiї, знав тiльки одне: це несправжнє весiлля й несправжня жона сидить у тому кiнцi столу.
А несправжня жона, Лукина, зiщулилася, наче покалiчена пташка, й боялася ворухнутися. Фiлон мовби й не мав на неї зла, й не мiг пробачити чогось. Змайнув йому в головi спомин про криницю, про дiвчину з вiдрами на плечi, й вiн скрипнув зубами. Було жаль себе, й почував страшну оскаргу на долю, а ще почував люту злiсть на пана. Так сидiли довго. I хоч Фiлоновi здавалося, що свiт для нього померк, але вiн iснував i нагадував про себе звуками, кольорами, запахами. Тепер вже десь там, далеко, погримував грiм, i миготiли свiчки, якi вже згорiли бiльше нiж до половини, й дратували Фiлона запахи виставлених на столi страв. У нього в ротi за два днi не побувало й рiски. I спрага мучила. Пекло пiд серцем. Губ потрiскалися й були сухi, аж гарячi. Перед ним стояв куманець з горiлкою, вiн повiльно, щось спогадуючи, налкв у чималий глиняний кухлик. Почав пити i враз подумав, що йому лишається тiльки одне — впитися. Випив один кухлик горiлки, i другий, i третiй, i четвертий. А до страви так i не доторкнувся. И коли зашумувало в головi, коли свiчки й тарiлки попливли кудись убiк, вiн устав i, похитуючись, пiшов на другу половину комори. Стягнув з лiжка лiжник, узяв подушку й кинув у куток. Повалився на неї, але, хоч який був п'яний, заснути не мiг. У головi стояла дзвiнка порожнеча, в якiй важко, зi скрипом, оберталося якесь колесо. А потiм хтось бiлий опустився бiля нього на колiна, заломив руки й бився головою об мостини, молячись до нього, наче до бога.
— Не винувата я, Фiлоне, не винувата. Ти повiр. Просила я його, щоб не неволив тебе до шлюбу, у ноги падала. Горечко нам, горечко, загинули ми обоє, але я не винувата. Не вiриш? Бий мене, убий, тiльки не дивися на мене таким звiром, не муч мене своїми страшними очима. Убий — i поховаєш зi мною ганьбу мою, й покохаєш якусь iншу дiвчину. Ти молодий, смiливий, гарний. Бий мене, катуй… — I тягнулася до нього бiлими руками, й обiймала за шию, й притискалася тугими грудьми, й росила його обличчя сльозами, й вицiловувала тi сльози, й Фiлон незчувся, як… узяв її. Раз, i вдруге, i втретє. А вранцi прокинувся, й бив її тиранське, й знову пив, i знову спав з нею. Лукина проклинала свою долю й, звикла до любощiв та ласк розбещеного милосника, гаряче обiймала придбаного пiд пiстолями мужа. Тими обiймами не стiльки притягувала, скiльки вiдштовхувала, бо Фiлон повсякчас пам'ятав, хто її навчив тих ласк. Так тривало три днi й три ночi.