Оце щасливе вiдчуття — не гри, а спочинку пiсля запальної гри — навiдало Лаврiна. I йому було так хороше, так радiсно, що коли цей настрiй розбився об холодний камiнь, вiн трохи не заплакав. Уперше за весь час полону. Спомини йому завжди рвали серце на шмаття, по тому болiла голова й свiт виповнювала ще важча похмурiсть.
Та неждано в чорному потоцi безнадiї та безпросвiтностi зблиснув йому промiнь, збудив до життя. Опала Сулейман Кегая повернулася для нього та Килiяни несподiваним боком. З перших днiв, тiльки — но Сулейман Кегай привiв нову наложницю, старша жiнка аги занепокоїлася. Вона знала, що серце аги давно погасло для кохання, сiм лiт не мав вiн нової наложницi, а iншi всi давно були ткалями й вишивальницями — не виганяти ж дармових робiтниць (вiзир був дрiб'язкове жадiбний), та й не хотiв вiн нiкому признаватися у старечiй безгрiшностi, проте чорнооку козачку не одiслав у вишивальнi кiмнати, а наказав поселити окремо й часто заглядав до неї, купляв подарунки i навiть сам учив говорити по — турецьки. Й тiшився, що козачка легко переймає турецькi слова. Вона зiзналася: її мати — татарка й iнодi, на досаду батьковi, вчила говорити по — татарськи i по — турецьки, аби вiдтрутити її од батька й мати змогу розмовляти з нею не знайомою йому мовою.
Два бiлi євнухи стерегли Килiяну й не пускали до iнших покоїв. Низенька постiль, висока кадильниця для пахощiв, мережане вiкно, а за ним гiлка чинари, то увесь її свiт. Навiть не знала, яке то дерево. Повiльно обзвичаювалася, верталася до життя, повiльно виходив з неї страх. Хоч ще довго стояла в очах жахлива дорога, надто подорож на каторзi. Старий корабель скрипiв на хвилях, вона сидiла в дощатiй будцi й слухала той скрип. У будцi — домовинi. Й вивертало її нутрощi, й навiть молитва не лягала на серце. А виведуть на палубу, погляне на водянi гори, якi ходять ходуном, i обiйме її такий страх, що знову проситься в буду. Аж не вiриться, що все те було, i вдячна вона цьому старому чоловiковi за його безгрiшнi ласки, за солодощi й за тихi слова. Адже вiдала, як важко живеться iншим невiльницям.
Тепер старша жiнка й iншi жiнки стали боятись, щоб часом не спалахнув пiд повiвами пiвнiчного вiтру присипаний попелом жар, щоб не вiдмолодилося для кохання серце аги. Адже знали — таке траплялося. Хто вiдає, якi несподiванки можуть тодi спiткати їх. Чи не почне вилущувати ага для неї солодкi зернята, а їм кидати лушпини?
Проте, приголомшений нещастям, ага забув про нову наложницю. Або намагався забути, адже кожною своєю з'явою дiвчина нагадувала про лихо, що впало на нього. Вона була для нього мовби чорним талiсманом долi. Стара жiнка втямила: приспiв її час. Вона наказала спровадити нову наложницю з гарему, одвести на пташарню та приставити до роботи. Жiнки й наложницi гарему кiлька днiв повторювали дотеп старшої жiнки: "Нехай бiля неї булькочуть iндики, а не наш повелитель". Та по всьому упадку, по тривозi, яка оповивала дiм колишнього вiзира дедалi бiльше, незабаром забули про неї й вони. На той час велику, оббиту мiдною бляхою хвiртку двору Сулейман Кегая стали обминати не лише недавнi друзi аги, а й продавцi м'яса, риби, вина й навiть мулла. На базар посилали недорiкуватого вiльноодпущеника Арслана з рабами, якi радiли тому, що сталося, поспiшали кожен зачерпнути якомога бiльше, нехай i примарної, волi. їх уже не замикали на нiч, вони не боялися присiсти без дiла десь у куточку на мощеному тесаним камiнням подвiр'ї чи зiйтися в гурт та поточити ляси. Здебiльшого греки перешiптуалися з греками, поляки з поляками, черкеси з черкесами, українцi з українцями. Всi розумiли, що цей попуст — тимчасовий, що так довго не триватиме, й намагалися вгадати, у який бiк крутоне їх доля й яким робом можна запобiгти найгiршому лиховi.
В тi днi й зустрiлися Лаврiн з Килiяною. Думка пробратися на пташарню заволодiла Перехрестом, як тiльки вiн довiдався, що Килiяну спровадили туди. Пташарня — на iншому дворi, там стояли й конюшня, i хлiв, у якому вiдпоювали молоком молодих телят, i голуб'ятня, — туди навiть в'їзд з iншої вулицi. Од головного двору в малий вела довга стежка мiж двох мурованих з каменю стiн. До одної прилягав сад. З камiнного басейну саду в скотарський двiр спадала череп'яна труба, по нiй, наливаючи спочатку в камiнний жолоб, подавали воду для коней, телят, качок. Коли води текло мало, звiдти приходив сваритися конюх Харiлiс, низенький, круглий, як грецький кавун, циган. Мав круглi плечi, пухкi, — зроду не скажеш, що Харiлiс конюх, — руки, круглу голову. Ту його подобу до кавуна ще дужче творили смугастi куцi штани й старий, обрiзаний вище колiн халат. Одначе очi в Харiлiса гострi, глибоко захованi, вони то посмiхаються єлейно, то стають як пiстольнi цiвки, все вiн цокає язиком, все до чогось приглядається, неначе хоче вкрасти. А може, й хоче. Циган же! Харiлiс не обходив кружма, коли простував до саду, а ставив ногу в ремiнному постолi у заздалегiдь видовбану в мурi пiчурку, пiдскакував, хапався руками за верх й вилазив на нього, тодi по стовбуру яблунi спускався додолу. Циган був вiдчайдушний i любив небезпеку. Вертаючись назад, нiс у пазусi кiлька яблук, персикiв, слив — що потрапило пiд руку. Харiлiса побоювалися iншi невiльники, бо, опрiч усього, вiн мав нiби якийсь привiлей, йому прощалося таке, за що iншi по мiсяцю б носили синцi од кнута — шестерика. Мав якусь заслугу перед агою або управителем його маєтку. Й був вiн неохайний. Й не стiльки зовнi, скiльки в душi; поналипало там бруду — не одмити нiякими найсвяченiшими водами. Це вловлювалося з одного погляду. Дуже неприємнi очi в Харiлiса й усмiшка теж, вона свiдчила: його можна намовити на будь — який пiдступ, пiдбурити на будь — який злочин. Либонь, i мав їх за плечима добру в'язку."Що в тебе є на обмiн? Що даси?" — чiплявся вiн до Лаврiна."Дулю з маком", — вiдказував Лаврiн; циган, хоч i не розумiв, що йому каже козак, гаразд розумiв його красномовний жест, i цокав язиком, i погрожував поглядом.
Харiлiсовим лазом i скористався Лаврiн. Вiн вибрав час по обiдi, коли конюхи й телятники розбрелися хто куди. їхня з Килiяною перша стрiча була радiсна й тяжка воднораз. Килiяна, яка саме несла качкам у коритчатку запарену просяну полову, перемiшану з ряскою, забачивши Лаврiна, зойкнула, впустила коритчатко й затулила руками обличчя. Будь — кому збоку видалося б, що вона мусульманка й ховає лице од незнайомого мужчини. Качки вирували бiля її нiг, кахкотiли, били бiлими крильми, клюкали по ногах червоними дзьобами, а вона мовби стратила мову. Лаврiн теж не знав, що казати. Дивився на Килiяну, й серце спинялося в грудях. Був худий, в обтрiпаних, коротких, до колiн, татарських штанях, широких ззаду й вузьких попереду, i в грубiй турецькiй матроськiй сорочцi. На Килiянi — одяг новiший i чистiший, але теж старий i замицьканий. Жовтi штани та голуба сорочка, пiдв'язана крайкою. Чудний був той одяг, i чудною здалася йому Килiяна. Вiн дивився на неї радiсно, крiзь сльози, й очужiло; цi почуття мiшалися й опановували ним по черзi, й не мiг знайти зладу, не мiг заспокоїтись. Йому аж не вiрилося, що це стоїть Килiяна. За тисячi верст од рiдного хутора, на чужiй жовтiй землi, в чужому, не жiночому, одязi. Його Килiяна… Його чи не його? Врештi Килiяна розтулила руки.