— А я думала, якийсь турок.
Лаврiн справдi засмаг до чорноти, до того ж був без шапки, коротенький чубок нависав стрiхою. Коли його привезли на турецький берег, то, як i всiх iнших невiльникiв, одразу поголили, тепер волосся ще не одросло.
Килiяна враз засмiялась своїм словам. Навiть смiх був не її. I слова теж. Хiба таких слiв чекав?
Лаврiн стояв незрушно, вiн був здивований i зляканий. Проте втямив: цi слова, цей смiх нiчого не означають. Килiяна сама не тямить, що каже i чого смiється. Наступної митi дiвчина заплакала.
Лаврiновi ж невидимi гарячi пальцi стисли горло, в грудях запекло, до болю схотiл'ося втекти кудись, заплакати й собi. Вiн зцiпив зуби.
Килiяна ще трохи поплакала, а тодi втерла кiнцем старої аби обличчя. Iржав у стайнi жеребець, бив копитами, — дурiв од застою, йому одгукувались iншi конi, бiля ворiт зупинилися якiсь правовiрнi, голосно розмовляли про те, що ага ранiше мучив людей, а тепер мучить скотину. Лаврiн i Килiяна сховалися бiля пташарнi за купою хмизу.
То було їхнє перше сховисько. Потiм вiн приходив туди до Килiяни ще кiлька разiв, а тодi вмовив її увечерi втекти до нього в сад.
Прихистком їм стала зелена галявина в кiнцi саду, на якiй в кiлькох мiсцях сiрiли велетенськi каменi. Якось там залишилися на нiч i потiм залишалися часто. Спiзнали найбiльшої близькостi, яка буває помiж чоловiком i жiнкою. Щоправда, вона була не такою, якою уявлялася Лаврiновi колись. Чуже небо, чуже повiтря, чужi шелести мовби сковували його. Колись вiн думав, що то буде суспiль царство забуття, а та, найперша, мить буде миттю вознесiння на небо… Ще важче було Килiянi, яка ранiше так само iнакше уявляла цю мить. Адже уявляла!
…Дружки проведуть її до свiтлицi i розплетуть косу, проведуть сумовитою пiснею, в свiтлицi стоятиме шлюбна постiль з мережаним простирадлом i вишитими подушками, свiчка й iкона.
…Боже, яка глевка, задушлива нiч, якi великi зорi, що мовби пiдглядають за ними. Кохалися похапливо, невмiло, соромливо. I все ж навiть таке кохання — розумiли — було в їхньому становищi найбiльшою ласкою долi, найбiльшим щастям. Поволi заспокоювалися, призвичаювалися самi до себе i до такої — мовби й не краденої, але й не до кiнця розкутої — любовi. Щиро молилися боговi, що послав їм таку радiсть. Божої кари не боялися, вони належали одне одному, а поєднатися не могли з басурманської зловорожостi. Бог милосердний, бог всюдисущий, вiн бачить усе i освячує їхню любов без попа.
Лаврiновi було щасно з Килiяною, одначе в його почуттi було стiльки ж кохання, скiльки спiвчуття. Надiй на прийдешнє в них немає нiяких: вирiшиться усе з агою — їх продадуть. Напевне ж, нарiзно. А разом вони можуть залишитись тiльки в тому випадку, якщо обоє вiдiйдуть в iнший свiт. Вiн поки що не сказав про це Килiянi, бо вимiрковував i якiсь шляхи до втечi. Тут їх не затримає нiхто, одначе далi… Надто вони примiтнi, особливо вiн. Килiяна ще може видати себе за татарку. Вона навiть знає кiлька десяткiв татарських слiв. А вiн… Тодi нехай спробує втiкати сама. Вiн добуде їй одiж, хоч трохи грошей… Виведе її за мiсто. Килiяна, коли вiн обмовився про те, не захотiла його й слухати. Вона почувала, що не витримає такої напруги, такого страху, й не хотiла навiть мислiю забредати на тi стежки. Жила хвилиною, якимись маревними надiями, що все складеться добре само по собi, жила тим новим, що народилося в нiй. В її обiймах забувався й Лаврiн. Тепер днi стали довгi — в чеканнi вечора, а ночi короткi, мов спалах свiчки. Теплi пiвденнi ночi, не попаленi спекою, сповненi нiжної млостi, запаморочливих запахiв, легких повiвiв вiтру. Ночi були чужi, а любов — їхня, щира. Лаврiн, сором'язливий i суворий зроду, був скупiший на ласки. Килiяна ж любила палко й гаряче, забувала про все на свiтi. А може, й справдi трохи забула чи примирилася з своєю долею. Принаймнi неволя не видавалася їй такою страшною, як напочатку. Турки — теж люди, тут можна жити, треба тiльки прилаштуватися. Навiть про гаремну кiмнату лишився свiтлячок приємного спомину. Намисто, що його подарував турок, коштувало, як їхнiй колишнiй хутiр, i було таке гарне, що вона носила його не на шиї, а на долонi. Й сподобалося, як їй фарбували щоки служницi, з'єднували її дугастi брови, й надовго їй запам'ятався смак гранатового шербету. Звичайно, й вона не могла надто обманюватися. Туга брала за серце, напливала на Килiяну хвилями. З сумом, зi страхом божим думала про оце їхнє з Лаврiном безшлюбне життя. Й тодi їй знову пригадувалося, як чекала весiлля, як готувалася в думках до нього. Вона вимрiяла його до останньої стрiчечки. Навiть свою усмiшку, свiй вигляд у церквi i вбрання до останнього рубчика. Вона не надiне на голову цiлий город квiтiв, як деякi сiльськi дiвчата. А тiльки — три квiтки. Три ружi — двi бiлi й одну червону. До бiлої керсетки, до бiлих чобiток… Бачила, так вiнчалася в Стiнi одна панянка.
Тепер усе те було немов насмiх долi. Одначе Килiяна не впадала до кiнця в розпач. Все‑таки на тих ружах не кiнчалося життя. Може, доля хоч трохи зласкавиться й над ними. Яко ж ага залишиться, то, мабуть, її теж уже не вернуть у гарем, вони з Лаврiном одружаться.
Лаврiн кивав головою, хоч знав, що все не так. Стративши агу, султановi слуги заберуть майно. I насамперед рабiв. Але вiн був безмежно вдячний боговi за те, що той йому послав. Та ще тодi, коли Лаврiн вже й не сподiвався нi на що.
Килiяна щойно викупалася в басейнi. Перед нею викупався вiн. Вона сказала, щоб вiн не дивився у її бiк. I вiн спочатку не дивився. Сидiв у травi, обхопивши руками колiна, шукав очима Кiнь — звiзду, її не було. I вiн знав чому. То — козацька зоря. А тодi таки переборов сором, пiддався спокусi i повернув голову. Килiяна стояла бiля басейну й розчiсувала коси. Мiсячне сяйво обцiловувало її тiло, й воно свiтилося. Килiяна про всяк випадок прикрила лiвою рукою груди, але вiн все одно бачив їх, вони гостро стримiли проти мiсяця, на них зблискували срiбнi краплi. I по всьому тiлi також. Стрункому й гiнкому. Й Лаврiн зажмурився. I чомусь подумав, що таке щастя доля просто так не посилає. I почав молитися богу.
— Лаврiнку, а як ти думаєш, там ми були б щасливi? — вириває його з молитовної задуми Килiяна.
— Де — там?
— Ну, вдома. Якби одружилися? Лаврiн дивується.
— А як же iнакше?
Килiяна сiдає бiля нього, їй не подобається Лаврiнове обличчя. Воно суворе, нiби камiнне, й здається чужим. Тепер воно майже завжди таке. Тiльки коли вiн усмiхається, воно знову стає по — дитячому простим i довiрливим. Але й тодi на чолi не розгладжуються зморшки.
Килiяна раптом лякається.
— Лаврiне, а в мене зморшки є?
— Немає.
— Правда?
— Чого б мав брехати.
— А в тебе… ось тут i ось тут. Тодi, ну, там, їх не було. Я зараз їх розгладжу, i їх не буде.
Лаврiн усмiхається її наївностi i щиростi.
…Про їхнi стрiчi знали майже всi слуги аги. Але те було байдуже всiм. Вони самi ходили, хто куди хотiв, шукали розради, де могли. Двоє рабiв, Лаврiнових товаришiв по неволi, брати — молдавани Мирон i Петря, першi вечори навiть сторожували оддалiк, аби хто не пiдкрався до закоханих. А потiм побачили, що Лаврiну та Килiянi нiщо не загрожує, облишили чатування.
* * *
Лаврiн i Килiяна сидiли на травi за широким, пласким каменем, дивилися на велику зелену зiрку, що мерехтiла над скелями. Нiч слалася прозора, м'яка. В повiтрi стояв дивний пах ароматної тополi, змiшаний iз пахощами яблуневого цвiту. Мiсто спало. По ньому блукали тiльки ревнивi закоханi, вбивцi та сторожа. Це було чуже мiсто з чужими подихами й молитвами. Лаврiн почував його чужiсть усiм єством.