Гомiнке вдень, вночi воно — неначе вичумлене. Не чути спiву дiвчат, парубоцького погуку, хiба що коли — не — коли бемкне у мiдний таз сторож або брийоне тоскний, мабуть, передсмертний, крик.
Воно як равлик, що сховався в черепашку. Тут усе заховане од свiту, виокремлене, звернене поглядом всередину.
Не те, що на Українi, де до ранку витьохкують солов'ї та виспiвують дiвчата, де мрiють проти зiр сонними вiкнами хати й тихо пливе по ставу бiле качине пiр'я.
Зорi тут ближчi, жаркiшi, але й чужiшi. Лаврiновi згадувалися зорi над Чортомликом, над рiдним куренем, надто тихої зимової ночi. Очищенi морозом, яснi, вони дзвенiли, мов скалки льоду, їх хотiлося взяти в руки й занести в тепло, в курiнь, де одразу мала настати та ж божа чистота й врочистiсть, що на небi. Вiн i далi не мiг звикнути до цього неба, цiєї землi, до цих дерев. Не мiг узяти їх у душу не тiльки тому, що невiльник, а як просто людина. Працював, ходив, а тодi наче прокидався, оглядався довкруж, i кожне те прокидання одривало вiд серця крихту життя.
Знову й знову думав про втечу. Напевне, й дався б на ту спробу, хоча те було майже безнадiйно: тисячi верст по чужiй землi, де кожне око — вороже, де кожна дорога — до тюрми, iншi невiльники розказували, що втекти звiдси не вдавалося нiкому. Тепер же не мiг важитись i на це. Залишити Килiяну — то зрадити любов, зрадити себе.
Потiм думка понесла його далi, в дитинство, куди вертався рiдко. Чомусь йому пригадався тихий зимовий вечiр. Мати вже спала на печi, вiн дививсь у вiкно, верхня шибочка якого була забита дошкою, а нижнiй вiн не давав замерзнути майже нiколи — прохукував. Це була одна з двох шибочок в їхнiй хатi, бо й замiсть усiх iнших — ще на двох вiкнах — чорнiли дощечки. Зорi на снiгу iскрили коштовними блискiтками, йому так забажалося цих блискiток, що вiн тихцем узув материнi чоботи набосонiж i подався надвiр. Блискiтки не давалися до рук, вiн розгрiб снiг i, мабуть, вернувся б розчарований до хати, коли б не натрапив на барвiнок — на iнше диво. Листочки були холоднi, але зеленi, живi. Барвiнок пiд снiгом не вмер. Йому, зеленому, було там бiло й, мабуть, самотньо, але вiн один на весь город, сад — на всi городи, сади й лiси — не покорився зимi. В його корiнцях причаїлися якiсь могутнi сили, що їх не могли здолати морози. А сам вiн що робив? Спав? Боровся? Цього Лаврiн вiдгадати не може й зараз. Мабуть, боровся, хоч не бачив нi сонця, нi свiтла. А тодi хлопець занiс до хати одну гiлочку, й милувався нею, i розтоплював душею всi снiги i всi морози. Отже, не тiльки на небi є чудеса, а й на землi, отже, є щось у їхньому краї, що не скоряється зимi.
— Про що ти думаєш? — вдруге запитала вона.
— Про тебе, — вiдказав.
— Неправда. Я тут. Про мене не треба думати. Скажи. Тiльки не обманюй. А то розсерджусь.
— Я нiколи не обманюю.
— Таки нiколи?
— Нiколи.
— Ну, а коли треба збрехати?
— Промовчу.
— Тодi скажи, про що ще думав, крiм мене? Тiльки не мовчи. Й не хмурся так.
Колись їй подобалося, як вiн хмурився, — насурмлював по — хлоп'ячому нiжнi брови, а вся вдача — на виду, — тепер тi брови лякали її. I чомусь лякав гордовитий профiль парубка, що чiтко вирiзьбився проти синього неба.
Вiн повернувся до неї:
— Про барвiнок.
— Про який барвiнок? — здивувалася Килiяна.
— У нас пiд хатою рiс барвiнок. Був завжди рутвяно — зелений. Лiтом i зимою. Тут його нема.
— Зате тут є вiчнозеленi лаври, i кипариси, i мирт, i розмарин, — перераховувала дiвчина.
— Тут немає барвiнку, — повторив Лаврiн, i Килiяна не впiзнала його голосу. Вона мало знала Лаврiна, пiзнавала тiльки тепер, i оця його настирнiсть тривожила її. Це була не впертiсть, а щось iнше, бiльше, воно лякало дiвчину непримиреннiстю, невживнiстю в усе, що не було рiдним краєм, вгадувала в ньому небезпеку для обох i намагалася будь — що розворушити, розкутурхати Лаврiна.
— Тут теж ростуть яблунi, грушi, сливи, — обстоювала своє. — Он саме цвiтуть черешнi. Божечку, хiба ти не бачиш, яка краса. Бiлi — бiлi. Наче полотно по гiллi розвiшане.
— Вони цвiтуть не так, як у нас, — сказав Лаврiн. — У нас — цвiт у росi. Й листя теж. А тут — листя шорстке й тепле. Сухозлiтна ця краса. — Вiн пiдвiвся й знову сiв навпочiпки. Груди йому враз задихали швидко, подих став гарячим, заговорив: — У нас воля, Килiяно. Почула б ти, як гомонить весною Великий Луг, як клекоче на порогах Чортомлик. Як спiвають козаки над Скарбною. I осокiр ворушить листям…
Лаврiн справдi цiну волi склав тiльки тут. Ну що таке Великий Луг? Просто луг. Земля й трава… Йди собi… Саме так — iди, куди хочеш. Боже правий, як йому хотiлося зараз побiгти по тому зеленому луговi. Впасти лицем у траву й лежати отак, нiчого не думаючи. Тiльки дихати волею.
Вiн би зацiлував кожен кутик плавнiв, кожну очеретину, кожну билинку. Все то — воля… Нащо, здається, вона людинi? Є вона, робити з нею нiчого. А як страшно без неї! У дощову погоду, коли дмухав, сiверко, вiн чув запахи Великого Лугу. Спрагло вдихав пахощi вербових котикiв, молодої лепехи, рясту. Вiн був певний, що чує їх, що вiтер перевiває їх через море. А коли над його головою летiли в рiдну сторону птахи, ще й радiсно курликали, радiсно гелготiли та ячали, тодi серце йому розривалося на шматки i вiн не знаходив собi мiсця. Найчастiше падав у траву i затуляв пальцями вуха.
Очi йому горiли, вуста болiсно розкрилися, i в мiсячному сяйвi бiлiла смужка зубiв. Вiн i зараз був гарний. Дарма що в лахмiттi й нестрижений. Але обличчя — чисто поголене, якось примудрявся, це, знала, — для неї. На мить їй аж стрепенулося колишньою радiстю. серце‑за судженого, його вроду й палку вдачу. Але та радiсть щезла, як iскра в печi, й натомiсть вернувся страх. Примарний страх перемiшався з близьким, теперiшнiм, вона аж стенула плечима й. оглянулася. їй здавалося, що хтось причаївся за каменем, слухав їх. її лякав i цей камiнь — велетенський, пласкобокий, вiн, мабуть, колись скотився з гори, пiдiм'явши дерева й кущi. Щось велике, несосвiтенне пiдiм'яло пiд себе i їх з Лаврiном. Вона й сама все частiше занурювалася у себе, у власнi думки, а потiм притьма втiкала. Ловила промiнчики, якi посилало сонце. I тiшилася ними. Тутешнє життя їй не зрозумiле, воно лихе, гiрке, але, почувала, в тiй гiркотi є свої солодинки.
— Не думай про те, — попросила жалiбно. — Я ось… побачила свiт iншими очима. Я в батька наче в раю жила. А бачила той рай? Не бачила, не подякувала. Якби те вернулося… тож усi листочки, всi мальви вицiлувала б на батьковому дворищi. Не вернеться. Й через те треба жити тим, що посилає бог. Свiт i тут гарний. I сонце, i дерева. Забудь про свiй Луг… Ну, не забувай, але прихилися серцем i до тутешнього сонечка.
— Я хотiв би, не можу, — зiзнався вiн. У цю мить вiдчув, що мiж ним i Килiяною немов повисла якась порожнеча. Й що її не подолати з'єднаними руками i навiть вустами. Чому — не мiг одгадати. Дiвчина сидiла поруч, i справдi мiг узяти її за руку, але дiткнутися серцем до її серця не мiг. Йому мовби щось пiдказувало, що тут, у неволi, все мало бути iнакше. Мали б або плакати в обiймах, або класти разом мости на втечу, або збiгатися тiльки на куцу любов. А було щось iнше. А хiба вiн не любить її? Любить…"Люблю". Казав це слово про себе, а воно було, як сухi, хоч i дорогi колись, квiти. Вiн злякався й пробудився вiд думок. Подивився на гострий, рiзьблений проти зiр профiль Килiяни, обняв. Спробував прошепотiти, як колись, коли вони сидiли на зеленому лужковi бiля хати Бруса Дороша:
"Пропекла ти менi серце". Цi слова й вирвалися з серця. I вiн засоромився їх, i виказав ними всю свою любов. А тепер i цi слова не мiг промовити, бодай подумки. Щось стояло за плечима, неначе тiнь, i вiн, утiкаючи од неї, вернувся до попередньої розмови.
— Й сни менi сняться бiлi та бiлi. Снiг скрипить пiд ногами. Ти пам'ятаєш, як скрипить пiд ногами снiг? — Лаврiн пожував стеблинку трави, зiтхнув. — А тут все лiто та лiто… Менi не сходить з думки Сiч. I кошовий. Вiн був менi нiби батько. Й Марко. Хитрiсть його з'їла. Поганий збродень! Вiн повiв орду на Сiч. Невже вони зруйнували її? Невже козаки не перейняли їх?!
Килiяна здивувалася.
— Хiба ти не знаєш, — сказала, — чого прогнали з палацу султана нашого агу? За погром вiйська, що йшло на козакiв. Знайшли в тiм якусь його провину. Яку, достеменно не знаю. А яничари погинули на Сiчi всi!