За майже пiврiчну службу Марка тiльки раз карали. Либонь, був справний у роботi, а може, зважали й на те, що мав перед ханом неоплачену послугу. Адже привiв татар до Сiчi. Й не його вина, що їх там вигублено. Хан обiцяв йому в зимiвнику волю й навiть доброго коня в дарунок. Хто знає, що вiн повелить вчинити з цим невiрним. Може, нагородить, а може, накаже вiдтяти голову. Мабуть, вiн просто забув про цього невiрного. Селiм — Гiрею дуже боялися нагадувати про нього, адже в такий спосiб нагадають про погромисько в Сiчi. Але ж колись хан спом'яне про те сам. Звичайно, ханова обiцянка волi невiрному — що погук орла над упiйманим зайцем. Одначе чинити з ним щось за власним розмислом нiхто не наважувався. Пам'ятали також: цей козак самохiть прискакав за ханом. У тiй кривавiй заметiлi, коли б схотiв, загубився, як грудка снiгу. Ага палацу сказав Ногайцевi, що на осiнь, якщо не буде iншого повелiння, його пустять у гори пасти вiвцi або одружать i посадять на винограднику.
Про одруження Марко думати не хотiв. Пам'ятав Килiяну, не мiг вирвати її з серця. А може, з мислi. Це була, як здавалося йому самому, надто осмислена любов. Навiть смутно вловлював, що народилася вона iз заздростi, суперництва. Так, саме з того… Але потiм… Ну що б, здавалося, отой лукавий, трохи хитрий погляд на хуторi, призначений, щоб подратувати або й поглузувати. Того погляду забути не мiг — двi синi блискавицi з — пiд тонких брiв i усмiшка на губах."Ось я… Моя любов гаряча й терпка. А кого полюблю — ще сама не знаю". То що ж виходило: через ту посмiшку й пiшов босими ногами по розкиданих долею якiрцях? Що могло бути в свiтi хисткiшого за ту посмiшку? Або й оманливiшого? Миттєва тiнь, синiй спалах, кличний блиск зiниць, од яких у нього аж запекло в серцi.
Спомин про Кплiяну в'язався водне зi спомином про Лаврiна. Iнодi, згадуючи, почував нiби якесь погамування, якесь злостиве вдоволення, що, однак, вiдлунювало глумливим докором. Не дiсталася Килiяна Лаврiновi, нею вони рятувалися, нею занапащалися й занапастилися навiчно. На цiй думцi почував утому, важкий тягар неспокутого грiха. Цей грiх входив у iнший, ще бiльший, од якого, вiдчував, йому вже не сховатися на землi. Це збагнув давно, там, на схилi Мами — Сури, бiля Сiчi, осягнув ураз. Мабуть, через те, що думав про це всю дорогу од Драпакового хутора до Сiчi. Якийсь час вiн ще плекав намiр втекти вiд ханських сейменiв. А потiм подумав, що в козачий полон попало трохи татар, вони можуть впiзнати його й виказати. Та, мабуть, i Лаврiн розповiв про його втечу з Ладижина. Нi, ходити по тiй землi йому заказано. Вiн дався сейменам повести себе до коня й поїхав з ними. Зараз на те не шкодував. Тiльки iнодi з нетрiв душi пiднiмалася гiрка, ядуча хвиля й пiдступала до горла. I думка ширяла на одному мiсцi, як коршак над видолинком. Спогадувався Великий Луг, Сiч, воля, веселi веснянi грища, перегони на човнах по Чортомлику, гостьовi поїздки на Полтавщину та Дон. Був вольним чоловiком, козаком, чистим перед богом i людьми. Не його вина, що так сталося… А щось йому нашiптувало, щось стукало в серце — таки його вина, вiд заздростi до Лаврiна аж до зради побратимства; i здригався, жахався содiяного. Навiть боявся звертатися думкою до бога, просити в нього прощення. Зривався на щирiсть, панахав душу: "Боже, прости, ти ж бачиш…"I не мiг прорватися до бога. Бог був неначе за стiною, глухий i нiмий, Марко не мiг поговорити з ним, як iз живою людиною, бо волiв оправдуватися, а не лаятися. I басурманському боговi не мiг молитися, просто не бачив його, не вiрив у те, що вiн десь є. I все в його головi тодi перемiшувалося, i вiн хрестився швидко, за звичкою, й мерщiй шукав якоїсь роботи. Згадав Лаврiна, й чорна лють потекла в серце, а в горлi залоскотав твердий камiнчик: "Все через нього, через його любов. Якби не розказував про неї, якби не взяв з собою…"Гнiвився на запорожцiв, що не зумiли оборонити Ладижин, на весь свiт. I банiтував, i проклинав, i не боявся, що бог його покарає, був впевнений, що вiн його тут не дiстане.
Одного не помiчав: змалiв душею, нiби всох, примирився з невiльництвом й приниженням. А потiм злiсть сплинула, й щось мовби опустилося йому в грудях, й обважнiла голова, обважнiли руки, обважнiла душа, i вiн подумав, що Лаврiн за свою любов вхопив лиха бiльше, нiж вiн сам, мабуть, його уже й на свiтi немає або веслує десь на галерах до кривавого поту i всi морськi бурi чатують на нього. Проте справжнього жалю до Лаврiна не почував.
На початку служби на ханському дворi з дна душi пiднiмалося щось схоже до протесту. Й тодi думав, що, може, колись втече звiдси. Потайки пробереться на берег Скарбної, одкопає грошi й помандрує в Польщу або Московщину. Водночас думка про Запорожжя обпалювала мозок страхом. Волiв не згадувати його. Воно й справдi потроху вiддалялося, забувалося. Що ж, так звелiла доля. Вiн не винуватий. Якщо сказати правду, йому навiть пощастило. Залишився б у Ладижинi — упав би трупом. Вже й спомин про нього розвiявся б. При тiй згадцi Марко починав труситися — вiн смiявся нервовим, нутряним смiхом. А далi затихав i думав: це бог уберiг мене, вiн бачив щось у менi, якусь правоту, якусь правду. Адже вiдомо: без волi божої i волос не впаде на людськiй головi.
Розкошi палацу, солодке життя за синiми вiкнами не дратували його. Не почував i злостi до ворогiв, та й ворогами ординцiв уже не почував. А йому таки диявольськи пощастило. Жити на ханському дворi не зовсiм погано. А дасть бiг, на осiнь одпустять на волю. Християни тут теж не всi невiльники. Не всi в сирицi, не всi лупають камiнь та веслують на галерах. Чимало з них сiють ячмiнь, пасуть худобу та доглядають виноградники. Тiльки податi платять бiльшi, нiж татари. Марко чекав осенi. I часто поглядав на гори, над горами пропливали орли. З пiвночi гори стояли сiрим муром i з пiвдня теж, але вже чув вiд iнших невiльникiв, що тут є розкiшнi долини, по яких росте солодкий виноград, визрiвають персики, айва та iншi дивовижнi пiвденнi рослини. Долини вiдгородженi одна вiд одної скелями, а люди — густими живоплотами, можна й вiку звiкувати, не знаючи свого найближчого сусiди. А йому тiльки того й треба.
Запорожцi лежали пiд палючим кримським сонцем у заростях кермеку — високого зiлля, що нагадувало курай, густо всiяний синьо — рожевим цвiтом. Гарно цвiв кермек, i гарно спали козаки. Серед буйного квiту вони мовби мерцi. Саме так чому здалося Сiрковi, коли поглянув на чотири тисячi розпластаних тiл. Козаки спали не роздягаючись, декотрi тiльки поскидали чоботи та порозвiшували на них онучi, здавалося, нiби чоботи прийшли самi й стали бiля своїх господарiв, стерегли їхнiй сон. Дув сухий i колючий кримчак, через те сiчовики й перепочивають у долинцi. Вiтер ворушив на горбi пересохлi трави й з розбiгу брижив на водi хвилi, вони були бiлi, блискучi й нiби аж гарячi. Од Сиваша до бур'янiв по бiлому, нiби вкритому сугою, березi тягнувся широкий, проораний тисячами людських i кiнських нiг слiд. Вивернуте з глибини, сто разiв перемiшане багно було чорнiше за дьоготь, в'язке, як смола, смердiло гнилими водоростями та сiркою. Якщо є дороги в пекло, то вони мають саме такий вигляд. Мисль в'язла, дiткнувшись до них.