* * *
Марко сидiв у своєму кутку за кипарисом, скулившись, зiбгавшись калачиком, з двору його зовсiм не видно. Звiстка про козакiв тiпала ним, мов пропасниця. В нього цокотiли зуби й тремтiли руки. Спочатку боявся, що татари поженуть його з собою або й уб'ють, а коли побачив, що вони полишили навiть жiнок гарему, зрозумiв: те йому не загрожує. Одначе страх не полишав Ногайця, тепер вiн заповзав у душу з iншого боку: думкою, що вчинять з ним козаки. Адже якщо це козаки, — чутка була неймовiрна, таке йому й у снi не снилося, щоб сюди, мiж крутi гори, в Зiницю Ока правовiрних, як тi називають свою столицю, вдарили копита козацьких коней, — то тiльки запорожцi. Вони летять у помсту за ханову налогу на Сiч, а хто показав татарам хiдник до Чортомлика? Либонь, козаки довiдалися про це вiд полонених. Марковi од тої думки потемнiло в очах. Чомусь пригадалася паля на рову за Сiччю, чималенький гострий стовп iз бляшаним вiстрям. Вона заiржавiла вiд дощiв, од невжитку. Марко не пам'ятав, щоб кого садовили на те вiстря. Хоч розповiдали: ранiше на ньому сконав не один зловорожець…
Стороною прокралася думка: може, його не впiзнають, адже зарiс бородою до самих очей, давно не пiдрiзав чуба i нiби аж всохся лицем, якось зазирнув у вiдро з водою, а звiдти глянув чоловiчок, схожий на лiсовика, що ними по селах лякають дiтей Тодi щось заплакало в ньому: адже колись потайки любив чепуритися, не раз задивлявся в люстерко, розглядав себе нещадно, але й з певною думкою: як йому лiпше посмiхатися, яка шапка личить бiльше i в який бiк зачесати чуприну. Тепер же оця перемiна в обличчi мовби ставала в пригодi.
Й знову пригадав своє мiсце на ночiвлю в плетенiм хлiвi — на трухлявiй просянiй соломi, прикритiй зашмуляною телячою шкурою, й пригадався Великий Луг, широкий i зелений, вольнi озера та рiчки, й стислося серце.
У вуха йому вдарив голосний регiт, брязкiт ложок, тиха молитва з кутка — домелюється хтось з сiчових дiдiв i зиркає строгим оком, але на нього не потурають. Марка просять i з того кiнця сирна, й з цього, а курiнний вдавано сердито присадовлює бiля себе: сiдай, нечестивцю, отут, не грiши бiля святого хлiба. А сам, глухуватий, боїться, аби не пропустити якого Маркового дотепу."А що, як упасти на колiна перед кошовим… — зринуло раптом… — Прийняти найбiльшу покуту… Вони добрi… Вони щирi… Нiколи не карають тих, хто покаявся…"
Вiн злякався тiєї думки. Не таку збродню вчинив, щоб запорожцi могли простити. Та думка й погнала його з порожнього двору. Вибiгши за ворота на мiсток, зупинився: куди тiкати? Долину з обох бокiв стиснули гори, не високi, але крутi, здавалося, то величезнi бики обступили її. Пiд Марковими ногами дзюркотiла рiчка, каламутна Чурук Су, вона текла праворуч, по ущелинi, вподовж неї бiгли дорогою татари: пiшi й кiннi, на вiслюках, на мулах, з клумаками й без нiчого. Скрипiли гарби, ревла худоба, верещали жiнки. Натовп рiдiв з кожною хвилиною, тi, що втiкали, злякано озиралися, в острасi втискаючи у плечi голови. Марко побiг i собi. Затиснута скелями й саклями вуличка спочатку пластала рiвно, потiм трiшки сягнула вгору, тодi впала вниз, i враз мiсто залишилося позаду, дорога роздiлилася на двi, бо розбiглася в двi руки ущелина: прямо й круто праворуч. Марко побiг праворуч — туди бiгли майже всi втiкачi, хоча дорога весь час бралася вгору; з правої руки повисли стрiмкi кручi, з лiвої чорнiло провалля, часом воно зникало з поля зору — дорогу з обох бокiв обступали хащi кизилу, в'язовнику, бересклету, вони переплелися вгорi, затулили небо. Вiд того було мовби затишнiше.
В одному мiсцi посеред дороги лежав кiнь, жалiбно iржав, пiдводив лiву ногу, вона була переламана, бiля коня валялися юки, один репнув, i з нього точилося пшоно. Дорога була нерiвна, стрибала з каменя на камiнь, то тут, то там каменi зводилися сторчаками, доводилось обминати їх. Марко захекався, вже не бiг, а йшов, важко брели i всi iншi втiкачi. Десь позаду закричала жiнка, той крик пiдшмагнув, i люди знову побiгли. Марко оглянувся, побачив дорогу в сонячних плямах, внизу вона тонула у зеленiй сутiнi, була тривожно пустельна, але це чомусь не злякало його. Вiн не побiг. Ще за кiлька крокiв побачив з правого боку в скелi чорнi дiри, вони зяяли, як роти беззубих дiдiв, аж тепер зрозумiв, куди його понесли ноги. Десь там, у кiнцi ущелини, стоїть неприступна фортеця Чуфут Кале, в нiй, мабуть, сховався хан, там шукатимуть порятунку всi iншi втiкачi. А його, може, до фортецi й не пустять.
Вiдчув себе загубленою на широкiй долонi свiту комашкою, що заблукала на безкрайому життєвому полi. Йому хотiлося плакати, але не було кому поскаржитися i перед ким вилити сльозами душу. Винуватцем усiх лих був сам. Та ще привели до бiди оцi люди, цi втiкачi. Якби не прийшли пiд Ладижин, не захопили його в полон, то нiчого б i не сталося.
Вiн ненавидiв утiкачiв, коли б мiг, став би за виступом скелi й стинав голови усiм пiдряд. Завалив би ними всю ущелину й перебiг по них на той бiк.
Це вже було схоже на марення. Й злiсть тiльки на мить криваво запiнила серце, вiдтак туди знову вповз блiдий i немiчний страх.
Зненацька Марковi згадалося, що десь отут, якщо не брехали татари, за ямами — печерами має бути православний монастир святої Софiї. I церква, й келiї — вирубанi в скелi, в них живуть ченцi — вiльновiдпущеники з християн або тi, кого викупили, але вони не захотiли вертатися у рiднi краї. Може, подумав, серед них вимолюють у бога прощення й такi грiшники, як вiн? Й зринула майже радiсно ще одна думка: чи не послано богом йому оцей притулок? Може, знайде тут спокiй назавжди?
Вiн справдi побачив вирубанi в скелi сходи. Вони стрiмко, майже прямовисне бiгли вгору, повертали лiворуч i пропадали за сiрим камiнням.
Ногаєць повернув до них, але його погляд одразу ж наштовхнувся на якусь перепону. За кiлька маршiв сходи перегороджував мiцний дерев'яний заслон з поставленого стiйма стола, кiлькох лав i обкорованих обаполiв. Марко зрозумiв: ченцi порiшили не пускати до себе татар. Зашпунтувалися разом з богом у черевi скелi, поклавши iншим вирiшувати шаблями, чий бог дужчий i мудрiший. З боку сходiв на скелi висiла дерев'яна iкона, в серцi Iсуса стримiла стрiла. Мабуть, її пустив хтось з тих, що шукали захисту в ченцiв i не знайшли.
Хтозна, чи почував бiль од тої стрiли Iсус, але Марка вона протнула нагло й страшно. Чомусь подумалося: даремно просить захисту в бога — той не може захистити власного серця. Марко зрозумiв, що вже не пiде нiкуди, кволо перехрестився й опустився на приступець сходiв. Мучився вiн люто, i з тiєю мукою входив у серце все бiльший жаль, вiн жалiв себе й проклинав цiлий свiт.
* * *
Сироватка скакав позад усiх. Його Савур геть пiдбився, губив клоччя пiни, в нього голоснiше, нiж завжди, кавкала селезiнка, здавалося, там, у обтертому попругами черевi, йойкає живе створiння. Колись це був кiнь — вихрач, але роки й голодне нестаєнне життя забрали силу, нагнули нижче голову, покошлали шерсть та глибоко, коромислом, вигнули спину. I зараз вiн бiг над силу. В нього змокрiли не тiльки шия, а й кiнчики вух, вiн важко вимахував головою i за кожним помахом жалiбно дзвякали вудила. Сироватцi було шкода коня. Покинути його, та ще в чужому краї, це — нiби завдати в неволю щирого товариша. Вiн i був йому товаришем, а не раз i рятiвником. Невибагливий на корм, звиклий до спеки та негоди, сам себе годував у степу й сам рятувався од небезпеки. Зачувши кiнський тупiт, лягав десь у долинцi, в густiй травi, й не обзивався на кiнське iржання та людськi голоси, аж поки не кликав господар. Його не могли вполювати вовки та рисi, тiльки раз побував у вовчих лапах, але вирвався, хоч i з обiдраною на крижах шкiрою.
На Сiчi Савур ходив за ним, мов собака, пiдстерiгав бiля куреня й мав хитринку, через яку його знали всi пекарi та житники крам — базару. Вмiв поцупити десь з воза, а коли на те не випадало, вдовольнявся вiхтем сiна з — пiд голови сонного п'яного козака, не було й того — корою з осики та лози. То чи ж мiг покинути його Сироватка? Правда, коли Савура почало заносити в правий бiк, а в аулi трапився кiнь — татарський вигулянець, темряк, Мокiй, згнiтивши серце, пересiв на нього. Пробасував з пiвверстви й вернувся назад, несамохiть радiючи, що знайшов у темряковi гандж — той був кувач, дiставав заднiм копитом переднє. Савур покiрно стояв, де його залишили, жував сухими, бiлими од старостi губами. Копита йому були порозбиванi, давно не обрiзанi, шерсть позлипалася ковтюхами, на черевi — довгi лискучi пасмуги, шерсть пiд попругами випрiла й повилазила. Сироватцi стислося серце. Мокiй переклав з ковача на нього сiдло, а Савур скубонув його зубами за плече. Дякував господаревi, що не покинув у чужому краї а чи докоряв йому… Савур уже трохи перепочив, попив iз струмка води й знову погнав навздогiн за командою. Сироватка почувався трохи моторошно — копита Савура стукотiли в тишi, одначе радiв, що таки не полишив товариша. А той мовби розумiв усе й десь вiднайшов сили, летiв, аж жовта курява вставала позаду. На горбi зустрiли велику отару — її гнало троє запорожцiв, трохи далi лежали бiля дороги двi бiлi порубанi татарськi вiвчарки й стояв поруйнований очеретяний курiнь. Той дрiбний розор нужденного куреня чомусь не порадував, а присмутив серце козаковi. На днi глибокої балки виднiла розтрощена двоколiсна татарська гарба, мабуть, хтось пустив її просто з кручi. А далi на дорозi лежав долiлиць татарин, земля пiд ним потемнiла, вiдтята права рука iз затисненою шаблею лежала обiч. Хтось дужий потяг татарина шаблею. Мабуть, татарин їхав на гарбi й незглянувся, як його наздогнали. Куди їхав? I як вони їздять по таких крутих дорогах, i як живуть серед оцих горбiв i скель?