У кiнцi Бахчисарая, де долина розбiгалася в двi руки, над рiчечкою зеленiла густа трава, й Мокiй злiз з коня, попустив задню попругу й пустив його, не путаючи, самопаш. Сам пiшов далi пiшки. По великому каменюччю, попiд густу горiшину й шипшину. Незабаром йому зустрiвся гурт козакiв, вони йшли, тримаючи в поводi коней. Козаки сказали, що фортецi не приступатимуть, вельми то безнадiйний промисел. Вона на такiй крутiй горi, що шапка падає з голови, якщо спробуєш подивитись на неї. Отаман i гурт козакiв облягли в церквицi пiд горою якогось бея, а вони їдуть захопити товар, що пасеться в долинi по той бiк Бахчисарая. А тут ось, — вказав нагайкою хорунжий, — православний монастир. Козаки рушили вниз, а Сироватка — вгору, поклав собi розпитати в ченцiв про Лаврiна. Майнула йому перед обличчям велика синьо — голуба птаха, послизнувся на купi пшона, розсипаного на дорозi, переступив кизилову гирлигу й врештi доковзався до церкви.
Проте побачити когось з ченцiв Мокiєвi не вдалося. Вони сидiли високо в горi, в печернiй церквi, наглухо зашпунтувавши сходи. Либонь, не хотiли пускати й козакiв, щоб потiм не держати одвiт перед татарами. На скелi бiля входу висiла iкона святителя, в серцi Iсуса стримiла коротка татарська стрiла, опiрена чорним вороновим пiр'ям. Довкола мовчазно, погрозливо громадились гори, Мокiєвi стало холодно на душi, вже хотiв iти, та зненацька побачив у куточку сходiв пiд дерев'яним завалом сiру постать. Спочатку Сироватка подумав, що то татарин, та коли придивився пильнiше, його здогад загойдав сумнiв. Густi, не татарськi, брови, високе чоло i якась ледь вловна серцем тужна задума в очах.
— Гей, чого сидиш тут?! — гукнув Сироватка про всяк лихий припадок якомога суворiше.
Марко повiльно пiдвiв голову. Вже не перший козак окликнув його пiсля того, як не пустили ченцi, коли бог не прийняв у свiй схрон, одначе всi вони поспiшали й нiчого не допитувалися в нього. А цей став як укопаний, наче й не збирався нiкуди йти. Видно, нетяга — лихенька кунтушина, порванi чоботи, бiг би та знiмав iз убитих ханських слуг сукна та сап'яни — таж нi, гається, ще й вийняв кисет, набиває люльку. I враз Марковi тiпнулося щось пiд серцем. Вельми знайомим видався йому цей козак, хоч i не мiг пригадати анi його ймення, анi з якого той куреня. Пронозливий, пильний погляд, вуса — вервечки, звичка натоптувати одстовбурченим пальцем люльку, повернувши її цибухом од себе…
Солодкий запах диму залоскотав Марковi нiздрi, вiн глибоко вдихнув його в груди, аж похлипнувся. I враз з тим димом ввiйшло щось болюче, до щему близьке, й вiн заплющив очi. В головi гули трагiчнi дзвони, й синя хвиля плинула перед зором пам'ятi. Вiн мiцно стиснув зуби, аби не закричати, i вже не почував слiз, що котилися з очей i губилися в густiй, чорнiй бородi. Вперше пiсля татарського полону текли з його очей щирi сльози.
— Ти плачеш? — зворушено мовив Сироватка. — Ти козак?
— Проклятий я, проклятий…
— Хто тебе завдав сюди? — спiвчутливо запитав Сироватка. Марко розплющив очi. В них не було страху. Сироватка вловив те одразу — тiльки синiй вiдчай i тяжка мука.
— Я посполитий… З — пiд Ладижина, — видавив з грудей. Дайте затягнутися.
— На, затягнись… Та в мене є ще одна люлька. Трохи надщерблена, однак гарна. Бери, бери, — втиснув Марковi в руки глиняну люльку. — Ходiмо, аби з якого трафунку не обпали нас тут басурмани.
* * *
Тетеря була гiрка, як полин, i солона, як ропа. У всiх присиваських криницях вода гiрка, а в цих, що викопали козаки, ще й не встигла встоятися — тхнула болотом. Ходили по казану ложками, як того й велiв звичай, за сонцем: перший — отаман, за ним — козак у лiву вiд нього руку, й так, поки знову не доходило до отамана, й пильнував отаман суворо: споживали страву не про себе, а про товариство — для мiцностi в бою. Мали ще курену рибу, але до неї нiхто не доторкнувся — палила спрага. Козаки Кислякiвського куреня вполювали сайгака, спекли в ямi. Хорунжий принiс кошовому настромлене на нiж серце — щоб був добрiшим до дiтей; Сiрко дрiбно покришив серце в казан, але покуштувати його не встиг нiхто. Дозорець на могилi подав трубою гасло; отаман схопився, пiдбiг до нього й побачив, що степом мчав пiд'їзд, переднiй козак вимахував прив'язаною до списа червоною хусткою. Сiрко махнув рукою, затуркотiли похiднi литаври, й запорожцi притьма побiгли до шанцiв. Не поспiшав лише Кайдан, присiв бiля полишеного кислякiвцями сайгака, великим кривим ножем батував м'ясо. Пропаде ж, розтопчуть кiньми таку смакоту! Вiн зняв шапку, вiтер ворушив його чорну, густу чуприну, велике, кругле обличчя свiтилося задоволенням.
В балцi, де нещодавно спали козаки, коноводи в'язали коней — так, щоб не розбiглися й щоб було легко розшморгнути: по четверо в кожну руку. Коней навмисне поставили далеко од шанцiв — татари найперше намагаються дометнути стрiли до них, поранити їх, тодi вони, здичавiвши од болю, метаються по табору i топчуть оборонцiв. Конi, хоч i потомленi, були неспокiйнi: вловлювали далекий тупiт тисяч i тисяч чужих копит, схропували, косували обпаленими суховiями очима. Там же, недалеко од води, стояло в ряд шiсть шпитальних наметiв, туди мали зносити поранених.
Переднiй дозорець з пiд'їзду, гостролиций, гарний на взiр козак Чмiль, встромивши спис гостряком у землю, стрибнув з коня й, зблиснувши гарячими очима, видихнув зi спалених вiтром грудей одне слово: "Орда!"
Знову загуркотiли литаври — тепер уже подаючи гасло до бою. Сiрко зiйшов з могили й попростував уподовж шанцiв по гребеню окопу. Вони встигли викопати їх два, переднiй — менший, завглибшки лiктiв у п'ять, що мав затримати татар на якийсь час, щоб козаки встигли вистрiлити кiлька разiв, i другий, вже оборонний, глибиною лiктiв п'ятнадцять. На днi його виступила вода. Третього, за який би можна одступити, якщо татари прорвуться через другий, викопати не встигли. Сiрко вельми шкодував за тим. Козаки — люди, звичнi до роботи, окопами тiльки й рятуються од ворога. Татарин найпевнiше почуває себе в сiдлi, вони досягають свого швидкiстю, силою, скопом; поляк i нiмець — латами, доброю зброєю, гарматами, козаки — лопатами. Вони — як кроти; ледве встигли вiдiрватися од адвер — сора, вискочили на горбок — i вмить зарилися в землю. Й спробуй їх виколупнути з‑за земляних буртiв, сидiтимуть там, доки пороху i харчу. То тiльки в пiснях козак на конi та на конi, насправдi ж вiн бiльше в землi. Може, через те, що вже звик до неї, що в нiй та в нiй, — i смерть йому не така страшна.
Одначе як це не страшна? Погинути тут, у чужiй сторонi, де навiть не залишиться могили, — чи ж можна уявити щось гiрше?! Якщо переможуть козаки — татари розтопчуть могили кiньми потiм, переважить басурманин — наб'є соломою козацьку шкуру й виставить бiля свого двору в Бахчисараї, Кафi чи в якомусь нiкчемному кошi.
За Сiрком на невеликiй вiдстанi ступали низенький, як бочечка, сигнальник з трубою та осавул з прапором. Ноги грузди в пухкiй землi, кошовий подумав, що довго цей вал не протримається. Либонь, коли б мали вози й присипали їх землею, тодi вiн не осунувся б. Йшов повiльно, вдивлявся в обличчя козакiв, в одну мить прочитував кожне, на декотрих затримував погляд, але не казав нiчого. Тi, на кому зупинився поглядом, розумiли все й так. Сiрко й сам шукав ту рiвновагу, з котрою розпочинав кожен бiй. Нехай потiм сiча завихрить його, понесе, куди й сам не сподiвається, i стане вiн страшним у бою, але зараз охоплював зором усе вiйсько, майбутнє бойовище й ще раз обмислював замiр на битву. Вистояти першу налогу, другу, а може, й третю. Татарин — тiльки на конi татарин."Мiсце аллаха на небi, мiсце татарина на конi", — кажуть вони. Басурмани мусять стратити бiля цього валу запал, певнiсть, кожна наступна налога буде слабша за попередню.