Отаман жодного разу не розпочинав волейної потреби зi зцiпленими зубами. Навiть коли гнiв пропiкав серце наскрiзь. Гнiв — то лихий помiчник польовому гетьману… Вiн знав це гаразд. Адже сам не раз був вихрений ним. Так само, як i надмiрна обережнiсть… Вона повисає на тобi гирею. Коли б Сiрка запитали, в який спосiб вiн веде бiй, чи й змiг би розказати. Здебiльшого битву розпочинав перший. Найважливiше було влучити момент, коли напасти на ворога. Вiн, той момент, майже невловимий, незримий i неосяжний, його вловлює серце, сповнене нездоланної переконаностi у вчасностi удару. Це вселяє певнiсть себе й iнших i вiдчуття, що все вiйсько збагнуло твiй задум i живе одним пориванням. То — вершина всiєї вiйни, найвища точка ще не розпочатої битви. Однак отаман знав i те, що оцямить не народжується з нiчого, серце її пiдказало, бо очi, розум побачили, обрахували вiйсько своє i вороже, визначили його розташування, слабке мiсце в його строї i навiть настрiй. Хiба можна визначити настрiй ворожого вiйська з такої вiдстанi? Можна. З того ж таки, як розташоване, як стоїть, навiть з пiднятих списiв i шабель. Отже, цей момент — вiдважнiсть, зухвальство в поєднаннi з розрахунком. Ворог не сподiвається, що ти можеш рознести його в цю мить. Здебiльшого обидвi лави довго приглядаються одна до одної, зав'язуються окремi герцi. А ти зневажив усе й поклався на удачу. Водночас її продиктували розум i серце. А далi, в бою, — вже тiльки вона. Стає моторошно i трохи аж весело, немає й тiнi страху, остороги, є вiра в перемогу i в те, що тебе нiзащо не вб'ють, що ти не погинеш. Вiра, яка майже дорiвнює безсмертю. Все те — в наступi, в атацi. Тепер — навпаки. Отако само подумати за ворога. Пошукати слабкi мiсця в своїй оборонi, не дати навальним ударом зiм'яти який — небудь полк. I вистояти самому, i впевнити всiх, що оборона мiцна, ворог не страшний. Зiбрати воєдино всю волю, весь спокiй i стояти непохитно. У цьому — запорука перемоги.
Сiрко дiйшов до середини шанцiв. Зупинився — чув плечима, як тужавiє обрiй, але не оглядався. Знав — татари не пiдуть з ходу. Вже бачать, що козаки готовi до оборони, — та й не сподiваються захопити фортунно, — дадуть перепочити коням, стануть у бойову руку. Там зараз алайкають чаушi, рвуть бороди солтани, лiтає помiж ордами солтан пiд бунчуком. Розпалюють себе, як вовки перед смертельним скоком. Уже чути яре, несамовите" аллах", вiд чого зiрвалися чайки й крячки на лиманi, подалися геть, уже стогне пiд копитами степ. Ковила свистить пiд вiтром, як сто щабель, може, й вона почуває, що скоро стане з бiлої червоною.
Саме тепер має показати найбiльший спокiй.
Сiрко зняв шапку, витер обличчя. Парило. Гiрко пахли трави, солоно дихав лиман, здавалося, цi два запахи змагалися мiж собою. Вода бiлiла, як розлите срiбло. Тепер увесь козачий табiр лежав перед зором кошового. Запорожцi стояли на невеликому миску, що неглибоко вступив у води Сиваша, й вiдкопалися од степу шанцями. Весь пiвострiвець був складений мовби з двох половинок — нижчої, куди у високi повенi сягали води лиману, порослої кермеком та кущиками солонцю, й горiшньої, уступом — степової, у сивому євшанi, миколайчиках, iнших уже пожухлих травах та бур'янах.
На нижнiй коноводи тримали коней i сiрiли намети (серед них найбiльший, голубий, — похiдна церква), на горiшнiй — чорнiв гуляйгородок — земляний насип i шанцi. За спиною в кошового лежав Крим, попереду крилася сивим маревом Україна. Мертво зблискували води лиману, мертво чорнiла пiд ногами земля, навiть коршак, хоч плив понад степом, видавався неживим. Сiрко не намагався перейнятн мислiю власну долю, не думав, що, може, на той бiк лиману вже переведуть тiльки вороного коня, а його самого присиплють ось цiєю землею. Думав лише про землю за сивим маревом й про людей, якi довiрили йому свої долi. Чого вони ждали? На що сподiвалися?
Золота й шовкiв, захоплених в Козловi та Бахчисараї? Можливо.
Тої хвилини, коли вперше побачать очi звiльнених бранцiв? Того, либонь, не забути. А так само й дзвону кайданiв, коли їх розбивають на каменi.
Молитви в церквi за боже воїнство, що заступило рiдний край вiд супостата? Мабуть.
Щастя рiдної землi?
Того напевне!
Кошовий пiднiс над головою шапку, багряний шлик майнув, як закривавлене серце. Казав суворо, впевнено, розважливо.
— Отамани — молодцi, як стар, так i млад! Всi ви бачите адверсора, лютого ворога, що цiлиться нам у груди й ось зараз почне на нас напирати. Харциз хоче не дати вивести з неволi бранцiв, братiв наших, хоче понищити нас, заступникiв свободи отчого краю. Всi ми хановi й султановi — як кiстка в горлi. Коли б не ми, вiн давно б сплюндрував наш зелений край, витоптав жито i забрав у неволю дiти. Отож, браiи, й розсудiте, за кого принесли на поле битви голови нашi. Нам є за що боротися: за вiру, за вiтчизну, за жон i дiтей наших. Покладайтеся на бога, й жодна ворожа нога не ступить через оцi шанцi на Україну.
— Слава отаману! — загукали козаки. Сiрко хвилину зачекав i мовив тихо та переконано:
— Вiдступати нам нiкуди: позаду Сиваш, хто побiжить — загине в його гнилих водах, нiхто його не обгужить, й не буде йому прощення на тому свiтi. Пам'ятаймо про тих, що довiрились нам, сподiваються вернутися цiєю дорогою додому. Станьмо ж єдинокупно, серце до серця, не страшiмося ворога, нехай вiн страшиться нас. З богом, дiти мої!
Сiрко зiйшов i став у першому ряду за шанцями. Позад нього стояли Кугукало, сигнальник, десять чоловiк iз куреня i варта. Осавул з прапором одiйшов трохи назад. Татари в'южились на вiдстанi гарматного пострiлу — їх було добре видно на тлi сiрого, вигорiлого степу: бiлi й чорнi бунчуки, зеленi прапорцi, списи, що стояли, як лiс. I враз лiс списiв i прапорцiв здригнув, похилився вниз, степ сколихнувсь вiд крику й тупоту — шаленою фугою татари помчали на козакiв.
Бурий степ летiв пiд кiнськi копита, здавалося, лава вбивала його пiд себе. Вiками лежав не гвалтований, вiками цвiли квiти, дозрiвали й сохли трави. Зараз гострi копита пiдтинали їх пiд корiнь. Довго — довго пам'ятатиме ця земля скажений гуркiт копит, довго не ростиме тут ковила. Кiлька вершникiв випередили лаву, летiли, як птицi — хохiтви.
Сiрко обтоптав чобiтьми мiсце — так, щоб для правої ноги було опертя, взяв з рук Кугукала зарядженого мушкета. Джура був блiдий, його довгасте обличчя видовжилося ще дужче, облизував сухi губи, а очi стали великi й круглi. Хоч Кугукало — вже не юний парубок, одначе це його другий бiй, а в пiшому строю — взагалi небувалець зовсiм. Воно таки до кольок у печiнках страшно стояти й дивитися, як на тебе летить ощирена списами й шаблями лава, почувати всi списи на своєму серцi, а шаблi на головi. Й думка, хоч як її проганяй, крутиться тiльки довкола смертi та полону, й хто зна, що страшнiше. Нiчого не боїться воїн так, як полону. Самi ж басурмани кажуть: лише той, хто побував у полонi, знає, що таке ворог. А Сiрка й самого сушить спека, й вiн знає, чому сушить вона зсередини, йому зшерхло в горлi i сперло подих. Скорiше б починалося. В грудях пiднiмалася темна радiсть, тужавiла сила — вiн аж помолодiв на кiлька десяткiв рокiв. Ще б ковток свiжого степового вiтру!
— Пильнуй! — гукнув. Краєм ока вiн увесь час стежив за татарами й бачив, що вони долиаiоть до першого окопу, хочуть узяти його з ходу. З лiвого боку загупали мушкети — рано, отаман пiдвiв свiй, холодно вицiлив вершника зi значком на списi. Не переднього — в цього, знав, цiлиться кiлька козакiв, його зiб'ють ураз. Татари алалакали, ревiли, верещали, той крик пронизував наскрiзь, навiть у Сiрка, який чув його сотнi разiв, змiйкою пробiг по плечах морозець. Здавалося, туга, нестримна хвиля з людей i коней вдарить у мiзерний, по людськi груди, валик, змете його й пiдiмне другий, бiльший, перемiшає з людьми, вкине в Сиваш. Але там був ще ровик, не глибокий, але широченький. Полетiли стрiли, спочатку поодинокi. Сiрко вiдгадав: зараз виметне вся туча, й саме час зробити випал. Вiдсунув покришку на панiвцi, нахилив кресало; притаїв подих, повiв цiвкою трохи вниз — якщо не влучить у татарина на вороному конi, то в когось за ним, натиснув курок. Деменуло в плече, перед очима вибухнув клуб диму, проте Сiрко встиг побачити, як татарин розкинув руки й випустив прапорець. Воднораз вдарили ручницi з могил i стрiлили всi козаки. Вони випередили татар на якусь мить: туча стрiл злетiла, коли шанцi ще не встигло заволокти димом, i їхнiй полiт було добре видно. Козаки присiли, в цю хвилину заднi передали переднiм зарядженi рушницi. Сiрко взяв свою — новеньку, iз голендерським замком (майнула думка: Кугукало не злякався, вклав у руку зброю вчасно), випростався й, уже майже не цiлячись, випалив у сiру, ворухку стiну, що здиблювалася, гойдалася, трiпотiла на мiсцi. Тiльки кiлька вершникiв прорвалося через перший окiп з ходу, решта басувала перед першим ровом, деякi татари стрибали на землю, тягнули коней за повiддя. Пораненi конi кусалися, хвицали ногами, розкидали в боки сусiднiх, татари рубали їх, а самi, вхопившись за стремена сiдел iнших воїнiв, бiгли вперед, допомагали їм перебратися через рiв. Козаки зробили третiй випал — переднiй окiп густо засипало трупом, упало кiлька бунчукiв, але татари перли стiною, важко пiдминаючи пiд конi земляний вал. Тут не було осiбних людських життiв, жодна людська плоть зокрема не мала ваги, мало вагу щось iнше, бiльше — те, що там, за спинами, у вiках, i гаряча вiд бою та спеки кров одним кривавим дощем спадала i всотувалася землею.