* * *
По довгiй, пофарбованiй хною бородi Селiм — Гiрея скочувалися краплi поту. Закований у сталь, хан задихався од спекоти. Сталева кольчуга в'їдалася кiльцями в тiло, а позолочений, з куфiчними написами шолом стискав голову каральним обручем. Вiн зняв шолома, сухий вiтер лизнув солонi краплi поту на лискучому тiм'ї, затрiпотiв зжужманою мичкою чуприни. Хановi здалося, що його приємно залоскотали. Але йому не вдалося довго втiшатися перепочинком. Вiдав: треба не дати козакам очуняти, треба наступати на них раз по раз. Сам хан валу не приступав, але перед кожним наскоком об'їжджав орду, вигукував до аскерiв збадьорливi слова. То велике щастя воїновi — знати, що разом з ним у бою великий хан великої орди й престолу. Немало їх випило сьогоднi чашу смертi, їхнi душi вже розповiдають у раю братам про нову битву з невiрними, але хан знає, що паском перемоги пiдв'язуватися рано. Та й хто вiдає, кого погинуло бiльше — гяурiв чи правовiрних. Не вiн їхню землю, а вони його попрали копитами своїх коней. Сховавшись у Чуфут Кале, хан одразу ж розiслав гiнцiв по горах i долах, три салтани роз'їхались у три кiнцi й привели йому п'ятдесят тисяч вiйська. Ось вони, його хоробрi карачеї, вже потомленi в сiчi, стемнiлi од поту, але сповненi вiдваги, й ненавистi, й готовностi битися за вiру до кiнця. А кому її забракло, тому чаушi ввiллють ремiнними курбачами, закупленими в Стамбулi.
Хан подивився на козачий табiр, i гнiв заклекотiв йому вовчим клекотом у грудях. Мало що козаки побили його взимi бiля Сiчi, вони осмiлилися прийти в землю його батькiв i навiть вдертися в серце ханства. Але тепер вiн не випустить їх. Дурнi гяури самi принесли голови, аби правовiрнi повiдрубували їх i понадiвали на кiлля загорож бахчисарайських вулиць. То буде чудесне видовисько. Про те розповiдатимуть у Стамбулi, й Едiрне, й по iнших країнах. А семиголового дракона, Сiрка, вiн наказав захопити живим. Урус — шайтан осмiлився махати шаблею в землi правовiрних — йому рубатимуть правицю по кусниках, вiн пив воду з колодязiв правовiрних — йому заллють горлянку розпеченим залiзом, вiн дивився на Карадаг, йому повивертають очi буравами. Тих мук, котрi приготував Селiм — Гiрей, ще не зазнав жоден гяур.
Хан надiв на голову шолом, вставив ноги в стремена. Бунчуковий з бунчуком уже рушив до вiйська, коли до Селiм — Гiрея пiдскакав маленький, пикатий, нiби вiн тримав щось за щоками, бей племенi седжют на височенному бахматi, на скаку стрибнув з коня; не випускаючи повода, припав до ханського стремена й швидко сказав:
— Нехай твоє серце, великий хане, наповниться радiстю. Нам на помiч йде вiйсько правовiрних. То, мабуть, паша Седi — ага з ордою.
— Хай прославиться на вiки переможне ханове iм'я! — молодо закричав перекопський мурза на радощах за вiйсько, яке йшло в помiч, i за те, що тепер вони пустять його поперед себе, йому менше доведеться важити власною головою.
— Хай застогнуть земля i небо! — вигукнув калга — солтан. — Смерть гяурам! — I витер рукавом солонi краплi зi стемнiлого од утоми, хижого обличчя.
Хан торкнув правим колiном коня, той слухняно, широкою, розмашистою риссю пiшов лiворуч, огинаючи тiсне стовписько вiйська. Добiгши до лiвого краю, зупинився, ледве вершник ворухнув поводами. Селiм — Гiрей дивився в степ. Там справдi вставала курява. Хан пiдняв угору руку з двома розчепiреними вбоки пальцями. Двоє сейменiв з почту виїхали з‑за його спини.
— Скажiть азi, — мовив, — нехай стане на лiвому крилi. Сеймени попустили поводи, помчали назустрiч вiйську.
— Сонце свiту мого, великий хане, — наблизився до ханського стремена, засвiтив бiлками вузьких очей бей племенi аркан, — аллах провiщає перемогу.
Бей пiднiс угору довгого пальця з брудним, приламаним нiгтем, i хан пiдвiв голову. Високо в небi ширяли два орли. Вони плавали великими колами, потроху даленiючи в бiк Сиваша. Їх уже бачило все вiйсько, переможний гук котився над ордою. По обличчю бея розпливалася солодка усмiшка, й без того широкий, iз запеченою в кутиках слиною, його рот розтягнувся до самих вух — бей перший вказав на вiсникiв перемоги i сподiвався на винагороду. Та в цю мчть хан перевiв погляд у степ i побачив, що посланi ним сеймени мчать назад. Але ж, подумав, вони ще не встигли доїхати до вiйська Седi — аги. I враз гостра чорна думка прошила йому мозок. Напруженим зором, несамохiть натягнувши поводи, вiд чого кiнь затанцював переднiми ногами, але з мiсця не зiйшов, вдивлявся в пiднятi над головами значки та постатi вершникiв. Значки були їхнi, ординськi. А вершники… Досвiдченим оком степового воїна хан розпiзнав, що то не ординцi. Татари, в котрих стремена пiдтягнутi високо, мають чiпку, що її називають вовчою, верхову поставу, а цi сидять у сiдлах прямо.
— Це козаки! — гукнув нуреддин — солтан, що напружено, до гарячої сльози вдивлявся в степ. Хановi на мить мов розкололося щось у головi. Одначе опанував себе, викинув убiк праву руку.
— Вiйську — списами сюди!
Заграли сурми. Срiбний тривожний згук ударив по конях i людях, орда загаласувала, розгортаючись до бою. Хан квапив, махав нагайкою, сурми вже подавали iнший поклик — рушати: треба було розiгнати орду для зустрiчного удару. В них за спинами тремтiв iнший згук — гугнявий, протяжний — козацьких труб, проте ординцi його вже не чули.
Татарськi конi брали з копита. Лава була туга, лiве крило обганяло праве сонце свiтило вершникам в очi, слiпило їх. Свист, стукiт копит, шаблi рiжуть повiтря, воно, сухе, рве груди, там хрипить, рукiв'я шаблi береться потом, поза спиною йде холодок, в горлi скипається злiсть, а в серцi запалала тривога. Хан ке ховався в гущу лави, мчав попереду. Просто на нього летiв вершник на бiлому конi, i в нього, i в коня були ощиренi роти, обличчя вершника витяглося, з рота вилiтав нечутний крик. Двi лави вдарили одна в одну, неначе двi хвилi, й закрутилися шаленi кручiї, завируiзал: i потоки, заструменiли увсiбiч потiчки. Лава ханського воїнства була потужнiша, вона почала тиснути козачу кiнну лаву, ось — ось мала перекинути її, та в цю мить на татар налетiла ззаду третя лава, й бiй знову завирував на мiсцi.
Гвалтований дужими кiнськими копитами, двигтiв i стогнав степ. Бахкали пострiли, свистiли стрiли, мелькали келепи й клювала, дзвенiв булат. Шаблi миготiли в повiтрi, рубаючи на сiчку сонячне промiння. Iржали конi, волали пораненi, вибитi з сiдел па землю, на люту й страшну погибель од кiнських копит, в скаженiй яростi вони пiдтинали знизу коням сухожилля й розпорювали ятаганами животи. Конi падали, давили вершникiв, червона пiна юшила бiлий ковил.
Хан опинився в гущi сiчi. Оточений кiльцем сейменiв — велетнiв, намагався пробитися до лiвого крила, вирватися з бою. Над його головою трiпотiв бiлий бунчук, виказував козакам хана, збадьорював ординцiв. Козаки рвалися до бунчука, падали пiд шаблями сейменiв. Перед самими ханськими грудьми свиснула необачно пущена кимось з татар стрiла, ковзнула по кiнськiй шиї, залишивши на нiй кривавий слiд. Звiздочолий, золотистої мастi румак звинувся. Селiм — Гiрей ледве вгамував його. Ханом тiпав страх: ще жодного разу, одколти став на чолi орди, йому не припадало крутитися в такiй сiчi.. Одначе в грудях тремтiло й iнше почуття — солоної лютостi, певностi свого мiсця — поки карачеї бачать ханський бунчук, вони рубатимуться до останнього подиху. Бунчук нiби виростав з його серця.
Сiча стояла страшна, кров i пiт збiгали в траву, iржали конi, звивалися дибки, орали копитами цiлину, там, де вони басували, де завихрювався бiй, земля була переорана до чорного. Дзвенiла, скиглила криця, трiщав одяг, ревiли в запалi, в передсмертних хрипах горлянки, пiт застилав очi, i вже не гаразд бачили, кого тяти; озвiрiлi од болю, лютi й страху, рубалися наослiп. За кiлька крокiв вiд хана на землi стояв вибитий з сiдла молодий, тонковусий татарин, вiн дико роззирався i вже не володiв собою, бо раптом упав на землю й затулив голову руками. Його розтоптали копита.
Меншало воїнiв, ширшало поле бою — вiн розповзався в усi боки. Один по одному падали сеймени. Гинули мовчки, неначе були нiмi. I враз скрикнув високий, iз золотим значком на шапцi сеймен, бiлий бунчук похилився i впав на землю. Козак у синiй, з червоною стьожкою бiля комiра сорочцї перерубав ратище разом з рукою сеймена, аж хряпнула кiстка. Спритно, кiшкою, сковзнув вiн з сiдла, ухопив бунчук за блискучу золоту грушу, проте на коня вискочити не встиг — упав, пронизаний списом у шию. Але бунчук з його руки встиг ухопити iнший запорожець, двоє сейменiв кинулися за ним й згинули в гущi бою. На мить хана полишила вiдвага. Одначе її не втратив ага племенi аркан. Вiн скочив на землю, щосили рубонув шаблею по рiпицi хвоста сiрого, в яблуках коня. Бiлий, розкiшний хвiст упав на землю. Здичавiла од болю тварина звинулася на заднiх ногах, але ага вже встиг вiдскочити вбiк. Iз запаленої, прокушеної губи татарина текла кров. Очi горiли запалом i вiдданiстю хановi та прапоровi пророка. Вiн згрiб хвоста, схопив держално, обiрваним з шиї шовковим шнурком прив'язував до нього криваво — бiлу волосiнь. Йому допомагав один iз сейменiв, тримаючи в поводi коня, — вже не для себе, для аги. Ага вставив ногу в зубцювате стремено, скочив на коня, пiдняв над головою бунчук. Червоний струмок збiгав по держалну, по руках аги, який загубив руду лисячу шапку, й червонi краплi зрошували виголену до блиску голову. Вiн крутив нею на всi боки, закликаючи до звитяги, витягувався вгору, неначе збирався злетiти. Радiсне" аллах" скинулося довкола, татари знову спробували налягти козакiв. Але та налога була геть квола. Важко пробивалися вони до бунчука, й було їх мало. Вони стратили воєнну фантазiю й вiру в щасливу фортуну. Селiм — Гiрей бачив це. Вiн далi не пильнував бою, правував конем у бiк гiр. Вирватися у чистий степ, а там його коня не дожене й вiтер!