На той час сiча одкотилася трохи назад, ближче до Сиваша, й перед ним миготiли тiльки окремi вершники. То здебiльшого були татари, що втiкали. Подекуди за кимось iз них гнався козак. Десь тонко сурмив у жалiбну сурму кiнь. Iнший свiтло — рудий румак спинався на переднi ноги й не мiг зiп'ястися, в нього був розпорений живiт, i з кривавої пiни виглядали кишки. Хан об'їхав коня, що конав, його власний кiнь злякано заiржав, i те iржання побiгло по тiлу хана, глухою луною одбилося в грудях. Вiн ударив коня тупим кiнцем шаблi по темному вiд поту боцi й пустив учвал. Вiтер свнстiз йому у вухах, хан зiгнувся в сiдлi, лiвою рукою правував, а правою, зовсiм не по — вояцьки, тримався за луку сiдла. Вiн стратив силу й боявся впасти.
Тепер за ним бiгло тiльки двоє сейменiв. Зненацька пiд одним спiткнувся кiнь, крутнувся лiворуч i одразу ж осiв на заднi ноги. Та хан уже не оглядався й не бачив, що сталося з тим його охоронцем. Бив коня обухом шаблi, й арабаш, не звичний до того, скажено гриз вудила й летiв, як птиця. Бiла пiна падала йому з рота й осiдала на пожухлих травах. Над степом високо — високо в небi ширяли два орли.
* * *
…Сироватка одразу побачив, що то не простi татари, й помчав їм навперейми. Надто значний був перший — у блискучому шоломi, на рудому, що одливав золотом, арабашi. Вiн би, мабуть, перебiг їм дорогу, проте татарин у шоломi погнав прямо, а другий, у сукнянiй шапцi з пером, повернув i поскакав назустрiч Мокiєвi. Сироватка сам не знав, що його кинуло в погоню. Скрута, що знову вiдстав, звичайний порух — гнатися за тим, що втiкає? Мабуть, останнє. Але одразу ж побачив: здобич не по силi. Татарин був велетенської статури, молодий, мабуть, з навченого вiйська, при добрiм риштунку й на доброму конi. А Мокiїв Савур важко йойокав селезiнкою. Сироватка теж притомився вiд довгої дороги, риштунок його — стара, тонша в одному мiсцi (хоч би не перебилася!) шабля, гнотовий мушкет (з нього й не стрельнеш без розсiшка), ще й телiпалися ззаду при сiдлi сакви та дзеленькав мiдний казанок — його таки доп'яв. Одначе уникати бою не випадало, як i втiкати, та й куди б утiк на бiдному Савуровi!
Проте на нього тепер була й найбiльша надiя. Сироватка видобув шаблю — пряму, не любив кривих шабель, здавалися йому незамашними, повiв плечем, розслабляючись, збираючись силою до змаги.
Вони летiли чистим притихлим степом назустрiч один одному, важкий, сповнений лютi й рiшучостi татарин на гнiдому конi й маленький, дрiбний у костi, але спокiйний, певний себе Сироватка на охлялiм мишастiм Савурi, у якого змокрiла не тiльки шия, а й кiнчики великих, у червоних прожилках вух, якi висiли, наче в зайця.
Татарин тримав шаблю за плечима, сидiв високо ("Як пес на стозi", — ковзнув думкою Мокiй), готувався випростатись i перетяти Сироватку разом з конем. Мокiй знав, що не витримає того першого скаженого удару. Лишалося сажнiв десять, коли Сироватка трiпнув Савура лiвою рукою по холцi. Вiн сам ледве встиг упертися правою ногою в стремено, так круто шарпонувся в правий бiк кiнь. Татарин звiвся в стременах: вiн збагнув маневр, очевидячки, сподiвався досягти супротивника, потягнувся тiлом i шаблею в правий бiк — не досяг, ще й сам трохи не вилетiв з сiдла. Савур повернувся спритно, як пес. Сироватка ледве не запопав татарина ззаду. Сеймен крутнув коня в лiвий бiк, устиг вiдбити Мохiєву шаблю. Був чорний, пласколиций, крутив бiлками очей i стискував зуби. В пiдбрiв'ї у нього чорнiли тiнi злостi, на губах запеклася кривава смага. Татарин свердлив запаленими буравчиками очей, вiн закусив нижню губу, i його великi, неначе iкла, зуби бiлiли. По крилах носа татарина збiгав пiт.
Сироватка зiбгався весь у грудочку, притис до коня ноги, штовхнув його пiдборами, i Савур уже лiз до його бахмата, вкривав крийма, так, що татарину довелося вiдхилитися, щоб замахнутись. Й замах тепер у нього був не дужий, Мокiй вiдбив удар, хоч i вiдчув, як затрудило руку. Хекнувши з натуги, Сироватка занiс шаблю й собi, мацнув очима татаринову шию — сеймен прикрився. Мокiй перевiв погляд на його праве плече, мовби шукаючи, куди потяти. Вловивши ту нерiшучiсть, татарин крутнув бiлками очей, замахнувся знову, а Сироватка в одну мить повернув шаблю й, спрямувавши її супротивнику вiстрям у груди, пiдтримуючи лiвою рукою за обушок, усiм тiлом подався вперед, не забувши торкнути острогами Савура. Той аж пiдпiрнув пiд гнiдого бахмата, злився з ним. Сеймен устиг опустити руку, але вдарив тiльки рукiв'ям шаблi Сироватку по головi. Червонi iскри спалахнули козаковi в очу, вiн випустив шаблю й вхопився за гриву коня. Проте чуття бою жило в ньому й далi, упав на сiдло й похиливсь у правий бiк — на той припадок, якщо татарин черконе вдруге. Одначе татарин вдарити не мiг. В його грудях стримiла Сироватчина шабля, вiн лежав на землi, залитий кров'ю, а гнiдий бахмат мчав степом у той бiк, де манячила постать другого втiкача. Мокiй нагнувся, вийняв закривавлену шаблю. В мертвих очах татарина все ще летiв сухий, живий туман. Сироватка подивував сам собi, що потяв такого дужого ворога. Розпалений боєм, потерпаючи, що гнiдий бахмат утiкає, Мокiй погнав навздогiн, але, проскакавши гонiв з двоє, натягнув повiддя. Збагнув, що йому не наздогнати гнiдого бахмата й то бiльше вершника в блискучому шоломi на рудому конi. Було видно: той кiнь — цiле багатство, але вже не його. Мокiй витер об рiденьку кiнську гриву шаблю, сховав її в пiхви й повернув назад. Зяпав ротом, неначе загнана коршаком степова чайка. Гойдався в сiдлi, наче п'яний, земля i небо злилися перед ним в одну велетенську сiру пляму. Останнiй бiй випив з нього рештки сили.
* * *
Запорожцi перейшли Сиваш успак у тому самому мiсцi, в якому перехопилися на кримський бiк. Йшли через Каланчак, до Кочкар i Чорної долини. Везли чималу здобич, вели сiм тисяч визволених християн, гнали полоном кiлька аг, беїв, а серед них найзнатнiшого та найбагатшого пiсля хана мурзу — Батиршу — Мансурова. Валка розтяглася на кiлька верст. Убоки розлетiлися козацькi загони — шарпали татарськi таши, одбивали худобу й табуни коней.
Стояла нестерпна спека. Сонце пекло немилосердно, небо пашiло жаром, хмари ходили на обрiї бiлими кораблями, гуркотiли громами й пливли за море в турецьку сторону. Мабуть, бог правовiрних мав на той час бiльшу силу. Степ лежав, немов укритий сiрою татарською буркою. Вiн був мертвий а чи сонний, i навiть табуни диких коней та сайгакiв не будили його. Вони зринали, мов маревнi, й розтавали в травах. Трава й та здавалася гарячою. Кiнськi копита вилякували з неї коникiв, вони розлiталися вусiбiч рудими бризками, скрекотiли шорстко, неприємно, здавалося, хтось черкає склянкою по залiзу. Невiдступне їхали в далекiй далинi, обiч валки, дивовижнi велетнi на сивих конях, тiльки конi ступали не по землi, а брели по водi. Люди тяглися в той бiк очима, хоч знали, що то — омана. Степ хворiв спекотою, безводдям, марив дощами та синiми рiками. Валка йшла важко, волокла за собою хвiст сiрої кушпелi, позначила шлях витовченими бур'янами, покинутим, чорним од поту порваним шматтям, кiнськими кiзяками, ввiткнутими в землю поламаними списами та палицями — знаки для партiй, що вiдстали.