Обличчя козакiв побурiли вiд сонця, шкiра злазила. Обшарпалися, обносилися, везли у кульбаках вiйськову здобич, але з того одягу нiчого для себе пiдiбрати не могли. Йшли конi пiд в'юками, махали головами, одганяючи оводiв, що тучею стояли над валкою. Конi виморилися i похудли, животи їм попiдтягувало, шерсть позбивалася в ковтюхи. А сонце кипiло в небi, а сонце шмалило немп — лосердно, козаки поглядали на нього причмеленими очима. Ось на розпечене коло напливла одинока хмарка, руда, благенька, як стара ряднина, вона й розповзлася, наче ряднина. Сiрко доторкнувся до мiдної луки й одсмикнув руку — пропекло вогнем.
Визволенi з полону брели окремо, на деякiй вiдстанi, щоб не ковтати пилюку й не годувати своєю кров'ю гедзiв та мух, як роїлися бiля коней. До пiвдня притомилися навiть тi, що зранку бiгли й пустували, мов дiти, кого радiсне вiдчуття волi несло в рiдний край, наче на крилах.
Праворуч, у в'язкому маревi, йшли захопленi в Криму табуни.
Вертаючись од бiчного пiд'їзду, Сiрко вирiшив пiд'їхати до валки, наздоганяв її ззаду, з боку сонця. Бачив, що чимало з недавнiх бранцiв несуть клунки, хотiв порадити оддати їх козакам у тороки. А декого, подумав, можна посадовити й на конi, — але це вже пiсля привалу, — захопленi в татар табуни пiшли попереду. Вiн їхав, поклавши кунтуш на холку коневi, звiсивши ноги в один бiк. Навiть спека не могла випалити радостi з його душi, щось молоде, давнє пульсувало в нiй, отак би звiвся на весь зрiст у сiдлi й закричав, щоб степ здригнув i затремтiли вороги в усiх його краях. Отак би розкинув руки й обiйняв би всiх недавнiх бранцiв, притиснув до грудей чи сам притиснувся до них. Козаки пролили в останньому бою багато кровi, але пролили не марно — вона шугає волею в жилах он тих людей. Як‑то зараз свiтяться їхнi душi!
Вiн сам думав про полон не раз i не двiчi. Ну, для нього полон — смерть у катiвницьких мурах. Але й для iнших козакiв немає в свiтi нiчого страшнiшого, як попасти в ясир. Простого козака хто викупить? Його чекають галери або чорнi дiри анатолiйських рудень. Трохи збоку од гурту втомленою, але сягнистою ходою йшла висока бiлява дiвчина, либонь, литвинка, поруч неї, ведучи за повiд коня, ступав молодий запорожець у збитiй на потилицю шапцi. Уподобав козак дiвчину, соромився товариства (раз по раз оглядався), але й далi вився бiля неї, щось говорив, говорив i усмiхався. I в помiч йому були сонце, степ, минулий бiй i страх та радiсть, що обiйнялися у серцi дiвчини.
Слiдом за ними брели лiтнiй дядько i таранкуватий парубiйко, обоє в татарських волохатих шапках, несли удвох на палицi вузол, дядько почiсував брудною п'ятiрнею неголену щоку, кидав з — пiд руки парубiйковi якiсь слова, а той крутився, нервово зиркав назад. Може, лишилися в нього в басурманськiй сторонi брат чи сестра або й кохана дiвчина. Бо не рвався вiн душею до рiдного краю. А може, то тiльки здалося отамановi?
Сiрко навiть почував нiби трохи гординю, що привели з кошем до волi одразу стiльки людей. Прикипiв очима до натовпу, намагаючись дихнути разом з ними тiєю волею, порадiти їхньою радiстю. Але що довше приглядався, то меншала його радiсть, натомiсть у душу напливала тривога. Спершу подумав, що троє визволених зупинилися випадково, волочаться позаду, бо притомилися. Але ж з вигляду не хворi. Вони тихо розмовляли, зиркали в його бiк. I вiн уловив у тих поглядах щось нишкове, злодiйкувате, нерадiсне.
Сiрко вiдчув себе так, мовби в душу кинули жменю снiгу. Не довiряючи собi, чомусь гнiвлячись на себе, побiг очима далi й помiтив, як разом оглянулись чоловiк i жiнка, що несли вдвох на палицi клунка. Може, вони оглянулися просто так, знiчев'я? I туга в їхнiх очах теж привидiлася йому? А отой майже вiдверто ворожий позирк — вiд утоми, а може, з болю…
Й почував, що то не так. Вiн нiколи не обманювався людськими очима, й оглядаються вони на Крим не знiчев'я. Й не всiм треба його воля. Рабство — воно iнодi теж солодке! Куплений зрадою бог дорожчий, нiж той, з яким народився. Милiшими стають i чужi слова, й одiж, i звичаї.
Тодi для чого ж навчають тих слiв матерi! Для чого вони є на свiтi? Для чого бережуть звичаї батьки? Для того, щоб дiти обмiняли їх у чужому краї, як розмiнюють на жменю мiдякiв золотий грiш?! Чужi звичаї можуть бути й гарними, але ж вони — чужi. Тiльки потурнаки мiняють своє, батькiвське, на чужинське. Так можна помiняти все. Але ж тодi збiднiє свiт. Це якби барвистий квiтник засiяти тiльки одним квiтом. Помiняти звичаї, вiтцiвщину — це помiняти матiр. Народила мати дитя, виспiвала йому всi пiснi, а в тих пiснях — пiт i кров дiдiв i прадiдiв, а тепер цей чоловiк промiняв рiдну пiсню на чужинську, вицiдив з свого серця кров дiдiв i прадiдiв та налив чужої! У чужому краї теплiше сонце, у чужому краї солодшi плоди. Але чим завинив перед тобою, потурначе, рiдний край, що ти цураєшся його? Край, як i долю, не вибирають, вони — од бога.
Огрiтий iзнагла нагаєм, кiнь завертiвся, мов помрачений. А далi рвонувся й, стелячись низько, полетiв за козацькою партiєю.
Аж надвечiр стали в неглибокiй балцi, по дну якої хлюпотiв помiж сухих осок степовий струмок. Його облiпили конi й люди, i хоч як перiщили їх нагайками козаки з варти, але не могли нiчого вдiяти. Воду скаламутили тi, що стояли нижче, бiгли вгору, учинилися лемент, стовпотворiння. Осавул з чатою довго не могли дати ладу, через те й кануло немало часу, доки валка вгамувала спрагу.
По тому Сiрко наказав варити на всiх кашу — на козакiв, недавнiх невiльникiв i полон. Казанiв мали вдосталь своїх та й захопили чимало в татар. Пшона й борошна теж. Збирали в степу бур'ян, сухi кiзяки, рубали в балцi лозу i терен. Незабаром по степу розлився запах розвареного пшона, який перемiшувався з пахощами полину, буркуну, iнших уже сухих трав.
Сiрко довго блукав понад балкою, вiдтак зiйшов на могилу, що самотньо чорнiла у степу плескатою макiвкою, дивився на багаття, на визволених з полону, що розташувалися на схилi балки й перевзувалися, вмивалися у струмку, декотрi прали. Був схожий на степового пiдорла, котрий щойно сiв на могилу. Глибока зморшка прокреслила йому руба чоло, здавалося, там, над перенiссям, стримiла стрiла. Пекуча дума краяла мозок. Не веселив навiть степ, котрий хоч вже й пахнув домiвкою, близьким вiдпочинком, але навiвав тугу своїм безмежжям i безконечнiстю. Душi кортiло кудись сховатися, а сховку не було. По той бiк струмка на горбi сидiв ворон, вiн поопускав крила, хекав з жароти, а оком пантрував на табiр, вишукував здобич.
Отаман почував — вiн клює йому серце.
Вiтер доносив вiд струмка лоскiтливий запах димку та кулешi, але вiяв вiн не тiльки з балки, а й ще звiдкiлясь — iз далекого далеку — й доносив запах iншої кулешi, чимось схожої й не схожої на цю. Смачна, круто заварена була то кулсша, що її варили на кризi Березанського лиману. Там стояли зимiвлею турецькi галери, в по — занавiгацiйну пору вони правили за тюрму. Дерев'янi черева галер були наповненi кайданниками, котрих приковували не до лав, а до одного велетенського ланцюга, що звивався вздовж борту галери. Кайданники спали в сiнi, страшенно мерзли, їх морили голодом, i вони мерли наче мухи. Та кулеша була для них першим справжнiм обiдом за кiлька мiсяцiв. Одначе до тiєї кулешi теж спочатку потрiбно було дiйти. Козаки залишили коней в кущах бiля лиману, а самi добувалися по кризi. Вiд моря вже наступала весна, вдень пригрiвало сонце, снiг на кiлька сот крокiв од берега пiдтанув, i в кожному їхньому слiду хлюпала вода. Iнодi вона перехлюпувала й через халяву в чобiт. Вони вирушили перед свiтанком, над лиманом висiв вологий, густий туман, що осiдав на одежi, на обличчi, на бровах, i Сiрко пам'ятає, — бач, не забулося, — як звезькував його мокрою долонею. Був вiн тодi молодим козаком, молодим i зеленим, як барвiнок, вiдчайдушним i безжурним, як степовий вiтер. Мчав попереду iнших сайгачим скоком i накликав на своє серце найдужчого з ворогiв. Сторожа почула їх крокiв за сто, але нiчого не могла вдiяти, козаки змели її вмить, Сiрко встиг потяти тiльки одного турка, який обороняв вузенькi, спущенi на лiд сходи. I така тодi змагала Сiрка вiдвага, й такий у серцi бринiв жаль до кайданникiв, така великодушнiсть вихлюпувала з серця, що вiн бив молотом по ланцюговi, а сам плакав, як дитина. Й ридали галерники, й лепетiли та вигукували всiма мовами, й молилися кожен своєму боговi i боговi богiв — безмежнiй спочутливостi й великодушшю визволителiв. Й тодi козаки розпалювали з дощок, вiдiрваних iз галер, вогнища й варили кулiш. Бо без тої страви кайданники не були спроможнi пiти з ними, а вони всi хотiли йти з козаками далi, до Очакова, щоб помотатись своїм лютим ворогам. То був банкет єднання i спiльної наснаги на грядущу битву, бачив справедливiсть у тому, що визволеним на тому банкетi присвiчували велетенськi смолоскипи, якими стали жахливi катiвнi — турецькi галери. Вони пили молоде турецьке вино й не п'янiли. Жоден iз визволених не втiк у лози, хоч їх нiхто не стерiг, жоден не поспiшав повертатися додому, й жоден не помишляв про подальше життя серед катiв своїх — туркiв. Були, здається, одностайнi у своєму гнiвi, в дружбi, в жаданнi помсти.