Тривожний холодок пробiг у грудях. Одначе те не злякало отамана. Тiльки подумав: треба поспiшати вiддати велiння, а по тому — будь що буде!
Але ще не до кiнця вмерла надiя на цих людей, йому просто не вiрилося, що вони потечуть у кримський бiк. Вiн оглядався, зупиняв їх думкою, поглядом, молив бога, аби злучилися з тими, що стояли над балкою. Того не сталося. Закинувши на плечi клумаки, менша валка потягла на Крим. Йшли помiж двох живих стiн, i козачi погляди пропiкали їх до кiсток. Поспiшали поминути цей останнiй рубiж совiстi, докорiв, рубiж вiтчизни.
Останнiм вiдходив Марко. Вiн навiть постояв якусь мить, неначе вагався. Проте хiба мiг вагатися? Душа його була як випалене поле, йому нiчого не хотiлося, нiчого не бажалося. Якщо вiн i помилився в отамановому замiрi, то вже нiколи не вернеться в рiдний край. Донедавна втiкав думкою од рiдного краю. А тепер ось дихнув У його обличчя козацький степ, послухав рiдної мови, i серце стиснулося з чорного болю. Донедавна на кожен крок своєї провини бачив причину, приневолю, а тепер причини змалiли, а провина виросла до огрому. Марко так катувався своєю зрадою, шо останнiм часом не раз зринала думка: нехай би погасла мука разом iз свiтом. Ця думка зблиснула й тодi, коли розмовляв з кошовим, щось аж молило в ньому, аби той вийняв шаблю i спинив бiг свiту в його очах. А вже в наступну мить жаско захотiлося жити, аж страшно стало свого майже несвiдомого бажання. Як же вiн любив себе! Дорожив своїм життям, у душi вивищувався над iншими людьми, хоч розум пiдказував, що насправдi — дрiбний i нiкчемний. Ним одмалечку володiв страх, диктував усi вчинки. Марко здогадувався про це, але жодного разу не спробував боротися. Адже на другу шальку треба було покласти власне серце. Все це зрозумiв до кiнця тiльки в оцьому степу, в оцьому походi. Страшний то був для нього похiд, але вже зовсiм з iншого боку. Про свою зраду думав день i нiч, носив її, як отой проклятий Марко торбу з душами загублених грiшникiв. Й не раз спливала думка про того Марка, бачив у тому лихе провiщення долi. Мука випалила душу, й була вона як криниця без води. Тiльки одна думка билася в головi: коли б можна було розпочати життя од порога, вiн би пройшов його iнакше. Божечку, вiн би швидше тричi вмер, нiж один раз зрадив. У цю мить йому мовби перевернулося все в душi. Каяття розривало її на шмаття, його всього виповнив плач, вiн ридав безголосо. Хотiлося спокути, хоч крихту, хоч краплю. Вiн i сам не знав, на що те йому. Може, для того, щоб увесь вiк, якщо їх справдi вiдпустять, чимось втiшатись у чужому краї? Щоб мати й там якесь право на життя? Але що мiг зробити вiн, тричi проклятий рiдною землею? Проклятий Сiччю, ладижинцями, Лаврiном… I враз йому пригадалося, як розбалакався по дорозi од монастиря святої Софiї Мокiй Сироватка, розказав, що шукає сина, Лаврiна, й що Лаврiн не знає, ким йому доводиться вiн, Мокiй. Запитував i його, чи нiчого не чував про того козака. Сироватка не впiзнав Марка та й не мiг впiзнати, не бачив його майже чотири роки. Марко тодi одказав, що, мовляв, не чував. А тепер йому хотiлося сказати бодай про Лаврiна. Вiн i справдi мало знав про нього, не вiдав, куди татари його подiли, що з ним зробили. Марка одразу по хановому наказу повезли в балку до татарського вiйська й тримали там.
Серед запорожцiв, що стояли тут, вiн не бачив Сироватки. Й був радий тому. Вiн почував, що самому Сироватцi цього сказати не змiг би. А оцьому старому козаковi, що обiперся на ратище, либонь, зможе. Вiн пiдступив до козака, що стояв з самого краю, й мовив, дивлячись поза його плече, в степ:
— Знайди Мокiя Сироватку з Васюринського куреня й скажи йому, що його Лаврiна запопали татари на хуторi зимiвчанина Мартина Драпака. Я не знаю, де вiн зараз, а тiльки бачив, як його привезли на хутiр зв'язаного.
I, не оглядаючись, швидко пiшов за валкою.
Спочатку всi вони йшли густою юрмою, далi наперед вирвалося кiлька чоловiк — цi майже бiгли, — валка розтяглася по степу. Пожухлi сивi трави сягали їм вище пояса, здавалося, люди бредуть через спiнену рiку. Тi, що вирвалися наперед, прямували не по недавнiх слiдах, а забирали праворуч, либонь, добре знали степ, били слiд на Перекоп. I вся валка журавлиним ключем потяглася за ними.
Над балкою нависла тиша, вона була схожа на ту, котра запановує на кладовищi бiля свiжої могили пo останнiй лопатi землi. Втiкачi зникали в травах, здавалося, вони ховаються в них. Тiльки Сiрковi, що стояв на могилi, було видно чорнi та сiрi шапки й клунки на плечах, вони неначе пливли по сiрих хвилях. А ще вiн бачив на далекому пагорбi, за який сiдало сонце, великого оленя. Здавалося, олень тримає сонце на рогах. Мабуть, оленя дивував i тривожив ключ, що тягнувся степом. Вiдтак вiн скинув рогами, гребонув копитом i полетiв на захiд. Сiрко й далi дивився в степ, у бiк Перекопської башти. Тонкий, гострий спис повiльно входив йому в груди й врештi зупинився на рiвнi серця. Там заболiло, запекло, як нiколи ранiше, i вже то було не серце, а вiдкрита рана. Стиснутi в кулаки руки теж були гарячi, i вiн великою напругою розтис долонi. У горлi став клубок, на очi накотилися сльози, кожної митi вони могли потекти по щоках."Зараз би впасти i вмерти", — подумав. Але i вмирати не мав права.
Коли голови втiкачiв стали зливатися з обрiєм, кошовий наказав окличниковi погукати старшину; ледве зiйшлися всi восьмеро похiдних полковникiв, а також осавули й пiдосавули i стали перед ним, вiн поклав руку на булаву за поясом, другою показав у степ:
— Рубати всiх упень!
Слова впали в козацькi серця, як розпеченi цвяхи. Полковники стояли, ураженi дужче, нiж би наглим гарматним випалом iз залоги.
— Сумно дивитися на таке, — казав далi Сiрко, — але цим людям милiшими виявилися басурмани, нiж рiднi брати. Землю батькiв, яку татарин i турчин вiками заливають кров'ю, вони промiняли на землю ворогiв рiдної вiтчизни. Вiру, з якою прийшли в свiт i в якiй одвiку жили їхнi предки, вiддали на глум i посмiх. I все те задля ласого шматка, задля власної користi. I не тiльки. Є серед них i прямi злочинцi, для яких немає вороття додому. Для цих людей немає нiчого святого. Вони пiдуть проти брата, множитимуть ворогiв наших. Важко менi вiддавати таке повелiння, ох як важко. Але зрада оплачується тiльки кров'ю.
Старшини стояли, скованi мовчанкою. Допiру всi бiгли думками за визволеними бранцями й навiть сподiвалися, що кошовий накаже завернути перекиньчикiв, але це його велiння видалося їм неймовiрним.
Отаманове ж лице було немов витесане з каменя. Отак само стояли вiками на могилах камiннi велети, були такi ж незворушнi й невмолимi.
В обкладених сумними зморшками очах кошового вiдсвiчували червонi вогнi — чи то їх кинуло туди призахiдне сонце, чи вони зайнялися зсередини. Полковники виловлювали з отаманових очей той вогонь i самi горiли в ньому.
Вони знали, що отаман все життя горить на пекельнiм вогнi любовi й ненавистi. Вони також знали, що смуток його, його душа й помисли — на всю Україну, а все величезне горе її вмiщується в його серцi. Тiльки в його. Вони вiрили, що iншого повелiння вiн скласти не мiг.
— Тому, хто вiдцурався вiтчизни, немає мiсця на землi, — знову сказав кошовий. — А грiх од бога — на менi одному. — Хвилю помовчав, знову перевiв погляд на степ. — Вишикуйте, пачове отамани, козакiв по командах. Одберiть молодих. Вони мають виконати повелiння долi.
Вiн рушив до коня. Руки йому налилися свинцем, i сам був неначе iз свинцю, аж кiнь, здавалося, прогнувся й довго не слухався його, притиснув вуха й здригав на холцi шкiрою. Щось вловив у господаревi таке, вiд чого сахався й наливався диким страхом. I отаман довго лозив ногою стремено i, сiдаючи в сiдло, обома руками тримався за передню i задню луки.
Дикий степ сполохав кiнський тупiт.
Марко оглянувся й побачив вершникiв, що летiли, низько попригинавшись до кiнських грив; здавалося, вони ховали в гривах обличчя, над ними червоно блищали шаблi. Вiн зрозумiв усе. В одну мить спливли отамановi слова, шарпнулася тужна думка, що мiг залишитися бiля балки, й згасла, як гнiт пiд дощем, не почував страху, й розпач не рвав груди. Доля з усiх бокiв обступила його глухою стiною, й Ногаєць давно вже втратив надiю проломити її та втекти на чистi, зеленi оболонi. Та й де його оболонi? За солоним Сивашем, на ханському подвiр'ї? Коли б ще не побачив запорожцiв, не почув їхньої веселої вольної мови, може б, i жив. Пригадував Чортомлик, i широкий радний майдан, i високi могили понад кручею. Вiн запродав усе — високi могили, майдан, Чортомлик i вольнiї води. Йому бiльше не хотiлося жити, хоча не хотiлося й помирати.