Ногаєць не втiкав, не голосив, не падав на колiна. Й коли над ним захропiв кiнь, прийняв смерть як божу кару за всi содiянi на землi грiхи. Вже несамохiть затулився руками, й залита синiм вогнем гаряча шабля впала на чубату голову.
Задушливо пахли стоптанi копитами полини.
Сiрко їхав стопою, їхав по слiдах у травi, там неначе проплинула рiчка, нахиливши типчаки, ковили i поклавши їх в один бiк. Ворон хропiв, iшов бокаса, отаман правував ним майже несамохiть, а сам дивився на посiчених. То було щось несосвiтенне, пекельно страшне. Серце стискалося з болю, проте каяття в ньому не було. Не втiкав очима од розкритих мертвих очей, в котрих позастигали жах, подивуваннл, здавалося, хотiв назавжди забрати собi в душу тi осклiлi погляди. Майже всi лежали головами до Криму. Над ними пiнилися ковили, що вже одцвiтали, свiчками стояли в головах полинi.
Витолоченим степом по трупах котився кущ кураю, зачепився за чорну чубату голову, забринiв на вiтрi й затих.
Молодий рудовусий козак пучком трави витирав шаблю, кинув траву пiд ноги коневi, й вона лежала кривавою пiною. Козак похилився на гриву коня, вхопився руками за груди. Його нудило; й ще якийсь їхав без дороги в степ, як помрачений. Його не зупиняли.
Сiрко натягнув поводи. Кiнь не хотiв стояти, пряв ногами. Отаман зняв шапку, сумно похилив голову. Похропували конi, подзвякувала криця. Порубанi лежали, витягнувшнсь в один довжелезний ключ, порозкидавши в травах руки. Вони й справдi нагадували журавлиний ключ, що заблукав у безконечних просторах, полетiв не в той бiк. Сiрковi зарябiло в очах, на мить йому здалося, нiби тi руки зво — дяiься, вимахують, вiн уже чув посвист вiтру й тихий жалiбний клич.
Вiн знав, що чутиме його довго — все життя. Що вертатиметься сюди душею та думкою до могили. У грудях пекло, знову мимоволi зводилася думка: чи правильно вчинив i чим одкупиться перед свiтом. Правильно — не правильно, хто судитиме? Для нього — правильно, для когось — неправильно.
I все ж стало страшно, нагнувся над трупом, що лежав бiля кiнських копит, немов хотiв щось вичитати в мертвих очах. По худому, з широкою бородою обличчю повзла мурашка. Встало щось з дна душi, стисло серце. Божий страх наповнив його. На одну мить майнуло щось рожеве, побачив себе перед божим престолом. Скрипнув зубами, прогнав видиво, прошепотiв сухими губами: "Карай, боже, якщо я неправий. Я не мiг вчинити iнакше. В пострах онукам i правнукам, у науку всiм моїм братам.
Я так люблю її, мою вiтчизну, що готовий мучитися за неї довiку!"
Пiдвiв голову, ще раз окинув поглядом степ. Намагався охопити зором увесь ключ. Не всi трупи було видно, декотрi ледве чорнiли в травi, iнших сховала ковила.
— Простiть нас, брати, — мовив гiрко, крiзь бiль, що проймав груди, — а самi спiть тут до страшного суду господнього, анiж мали б у Криму мiж басурманами розмножатися на нашi молодецькi християнськi голови, а на свою вiчну без хрещення погибель.
Потiм оглянувся на козакiв, що непорушне сидiли в сiдлах, низько вклонився їм.
— А ви, — мовив, — простiть менi, що вас, молодих, послав на цю криваву тризну. Вина перед богом — на менi одному. А у вас народяться дiти, ви розкажете їм про сумнi поминки на Чорнiй долинi. Нехай знають: хто одцурався рiдної землi, не гожий дивитися на сонце! Немає двох сонць, немає двох богiв, немає двох неньок. Розкажiть про це своїм дiтям. Нехай їх теж пече оця кров! А вони нехай розкажуть своїм дiтям.
Сухий, колючий вiтер зiрвав з отаманової щоки солону сльозу. Вiн одвернувся, удав, що молиться, але молитися не мiг.
А опiвночi, коли вичахлий, безкровний мiсяць заховався у хмарах, отаман пiшов у степ. Вiн iшов, i Стожари гойдалися на обрiї, як п'янi. Зорi мерехтiли. Чумацький Шлях плинув, неначе рiка. Все тут, у степу, жило й умирало за вiчним законом, тiльки вiн звершив свiй власний закон, свою волю — гiрку, праведну, яка здавалася йому едино праведною i вiд якої не мiг вiдступитися, хоч це було неймовiрно важко. А що, як вершить її не так, як треба? Хто розвiє сумнiви? Тi, якi вiд нього за сто, за триста рокiв! Вiн несе вiдповiдальнiсть перед ними, а вони перед ним — нi.
Неправда! Вони теж зв'язанi з ним одним законом, бо в їхнiх жилах тектиме його кров, праведна чи неправедна, але пропахла оцими полинами i закипiла вiд шабельних смерчiв. Вiн вiрить, що праведна. А тiльки ж…
Сiрко впав у густу траву. Важкий, тисячопудовий тягар повалив його. Тримав на плечах увесь свiт, перейнявши на себе i земнi, й божi справи. Коли вiддавав наказ на сiчу, вiдчув, як обпалило блискавицею серце, але воно не здригнулося, вiн прозирав ним далеко — далеко, у вiки. А тепер знову став звичайною людиною, i такий великий був свiт, i такий широкий степ, що почувався в ньому крихiтною зерниною, яка може прорости i яку можуть звiяти вiтри в солоне море. Козачий стан гомонить у тисячу голосiв, готовий пiдвестися по одному покиву його пальця, справляє сумну тризну. Всi козаки злякалися содiяного, й вiн злякався теж, i не мiг пробачити собi кремiнностi, й не мiг вчинити iнакше. Боявся своєї самотностi й плакав з нелюдської одвiчальностi, яку перейняв на себе. Вiн оплакував своїх порубаних зрадливих землякiв i козакiв, що погинули марно, визволяючи тих зрадливцiв, оплакував власну долю i долю України, яку запродують усi, хто тiльки може. Нiхто не чув того страшного плачу, тiльки самотня, ясна й червона, неначе крапля кровi, зiрка стояла над його головою, а тодi враз зiрвалася й шугонула в синю безодню, лишивши по собi вогненний слiд. Та повеснi на тому мiсцi, куди падали отамановi сльози, виросла тирса вище людського зросту, яку не могли втяти нi коса, нi шабля.
…За кiлька днiв у верхiв'ї рiчки Конки, на старому татарському шляху, званому Муравським, запорожцi дiлили вiйськову здобич. Дiлили порiвну, на всiх — на козакiв i визволених з полону. Сiрко пильнував сам, щоб не обдiлили нiкого — нi досугого дiда, нi сиротини. Хто не мiг чи не хотiв узяти свою частку кiньми, кожухами, килимами, тому вiддавали грiшми. Там же, в зеленiй долинi Конки, пiд вербами прощалися. Козаки повертали до Днiпра, з ними вiдходило з пiвсотнi недавнiх бранцiв, що вирiшили записатись у запорожцi, решта прямувала до Ворскли, аби звiдти, з Полтавщини, розiйтися по домiвках, їм дали проїжджi листи з печатками — хвацький вусатий запорожець з рушницею на плечах був гарантом їхньої недоторканостi. Тi листи, склавши удвоє, вчетверо, ховали до пазух або шапок, а немолодий, з трахомними, в червоних прожилках очима єврей — столяр зробив з вербових патичкiв бiленьку рамку, вправив листа в неї i почепив на шворцi собi на шию.
* * *
"Ясновельможний мосцi хане кримський з многими ордами, близький наш сусiде! Не мислили ми, вiйсько Низове Запорозьке, з вашою ханською милiстю i зо всiм панством кримським у велику неприязнь i вiйну заходити, якби од вас не побачили того початку, який минулої зими ваша ханська милiсть учинив, послухавши дурної ради шаленого й безумного вiзиря Цареградського, а по нiй i неслушного ординанцу найяснiшого й найвельможнiшого султана свого. Прийшли з яничарами його i з численними ордами Кримськими до нас, вiйська Низового Запорозького, нiчною порою приступивши близько до Сiчi нашої i знявши сторожу нашу, що стояла за Сiччю, заслав був у Сiч п'ятнадцять тисяч яничарiв, наказавши їм (чого в стид було чинити — не по — кавалерському) всiх нас, молодцiв вiйська Запорозького, сонних, що не сподiвалися жодної бiди, вибити й видушити. I кучку нашу сiчову з фундаменту вивернути i розорити; а сам з ордами бiля Сiчi став, аби й духу молодцiв наших, якi втiкали б, не випустити. Тiльки той намiр i замисел Христос — бог наш премилосерднiйший повернув нам на добро, бiду i упадок наш тодiшнiй повернув на упадок i бiду голiв яничар турецьких; про що сам, ваша ханська мосць, добре вiдаєш. Якого злого замислу вашого i недишкрецiї (яко вiд тих людей, якi рицарським промислом бавляться i правду в собi заховати люблять) нiколи не сподiвалися на себе, так i потрiбної обережностi i до дання вiдпору готовностi не мали: тiльки господь — бог спаситель зберiг i захистив нас вiд напастi вашої i крайнього упадку нашого. Цей учинок ваш вельми зневажив нас, вiйсько Запорозьке, i принiс нам немалу шкоду, отож i ми, прикладом древнiх предкiв i братiї нашої, мусимо постаратися око за око вашiй ханськiй мосцi i всьому панству Кримському свою зневагу i образу вiдплатити i помститися, але явно, а не таємно, по — рицарському, а не так, як вчинили з нами ви; i бог серцевидець при нашiй правдi лiпше нам допомагав гостювати в панствi вашому Кримському, нiж вам бiля кучки нашої сiчової.