— А чого ж це ти, чоловiче, наче пес, вилизуєш чужi казани? Постать одхитнулася, й на Сироватку знизу вгору глянуло обличчя, та таке марне, таке заросле й обсинцьоване, аж старому козаковi стало страшно. Й одiж на парубковi була пошматована, пошарпана, крiзь дiрки свiтило тiло.
— Хто ти такий, парубче? Звiдки ти взявся? — запитав Мокiй. Парубок мовчав. Вiн не кинувся на Сироватку й не втiкав, либонь, мiра його душi переповнилася вщерть. Бо якусь мить вiн ще сидiв на землi, скулившись по — собачому, зчепивши на колiках руки, а тодi враз похитнувся й заплакав. Це було дуже дивно, й Мокiй присiв бiля парубка, спробував його заспокоїти.
— Отакої. Козак, парубок i… в плачi.
— Я… не козак, — схлипнув парубок. — Я од пана втiк. Фiлоном мене звати.
Схлипуючи, похлинаючись сльозами, перескакуючи з одного на iнше, Фiлон почав оповiдати про свою долю, про лиха, яких зазнав останнiм часом. Вiн сам нестямився, як це сталося, не знав, чому оповiдає цьому старому чумаковi чи козаковi про свої злигоднi. Либонь, прийшла пора оповiсти будь — кому. Вiн оповiдав i сам дивувався тому, що сталося з ним, не вiрив, що подолав стiльки верст, стiльки перепон. Ховався в лiсах, спав пiд копицями, годувався вим'ятим з колоскiв зерном, i знову хижi ловцi нападали на його слiд, i знову вiн утiкав. Пробирався на Сiч, добився аж сюди й двiчi натикався на шляхетськi залоги, якi заступали всi дороги на Запорожжя, i вже не сподiвався туди добутися. Йому вже мовби все й байдуже, але ж носить хрест на шиї, i жива душа сама не йде з тiла.
Довго слухався його Сироватка й спогадував власне панщинне життя, спогадував пана Казана — Казановського, й захлипало його власне серце, й затремтiли десь близько — близько вiд очей сльози.
— Почекай, хлопче, може, щось зметикуємо гуртом, — мовив. Вiн покликав Драгожила й переповiв чумацькому отамановi все, що почув вiд парубка.
— Треба нам доправити його до Микитиного перевозу, — сказав на закiнчення.
Драгожил довго чухав потилицю, то здiймав, то знову одягав шапку. А тодi мовив:
— Дуже це небезпечно, бо ж не сам я їду, а вiд громади… Може все прахом пiти, але коли така справа, є у нас один викрут. Прихворiв у нас на самому початку чумак Микола, Оверкiв батько, i ми залишили його в Мар'янiвцi, в родичiв. А в компукт чумацький вiн вписаний.
— Тодi нехай оцей парубок i буде Миколою, — пораяв Сироватка.
— Воно то так… Але ж Микола сливе дiд.
— А хiба в Фiлона на пицi написано, скiльки йому рокiв i чий вiн син, а тепер батько? Перемiнимо чумакiв на возах, хтось iз старших стане Миколою, Оверко залишиться Оверком, а оцього парубка наречемо iм'ям того чумака. Та й по всьому.
— А так, — погодився Драгожил. — Кебетливий ти. Ходiмо ж та порадимося гуртом.
Чумаки довго радилися й прийняли Сироватчину пораду, а той потiм нагодував Фiлона таранею та хлiбом iз салом й одягнув у стару, але позалатувану чумарку, яку мав у запасi, й випросив в одного з чумакiв для Фiлона чоботи. А тодi помовчав i сказав сумно: — Як не знайду свого сина й вернуся на Сiч, може, станеш моїм сином. Ти один тепереньки на весь свiт, i я, мабуть, один.
Опiвднi Сироватка попрощався з Драгожилом та iншими чумаками, вони потягли курною, пробитою в травах дорогою прямо, а вiн повернув праворуч. Коли тiнь подовшала на пiвтори ступнi, пiд'їхав до урочища Деркачi, посеред якого, як казали, стояв Драпакiв хутiр. Болото Деркачi лежало в не глибокiй, але широкiй долинi, мабуть, з нього витiкала i якась рiчечка й текла до Днiпра, а може, болота приступали до самого лиману. Сироватка, не злазячи з коня, довгенько роззирався, але так нiчого й не побачив; i в лiву, i в праву руку стiною стояли очерети, тут i там купами росли верби, а далi зеленiли якiсь iншi дерева, мабуть, то й був хутiр Драпака, але як добратися туди, Сироватка не знав. Проїхав у праву руку — той же очерет, тi ж верби, в лiву — те ж саме, нiде нi гребельки, нi дороги, анi будь — якого слiду. Найбiльше дивувало Сироватку те, що не видно нiякого слiду. А мусив вiн десь бути. Стояло пiзнє лiто, вода далеченько вiдступила од весняної одмiтки, позначеної змiйкою покинутих на березi комишiв, осоки та палiччя, помiж зелених бородавок купин на рудому болотиську повiдпечатувалися навiть якiрцi лапок куликiв i плисок. Сироватка вирiшив пошукати дороги iншим способом. Зупинив коня бiля високої гiллястої верби; не злазячи з сiдла, роззув чоботи, зняв i кинув у траву шаблю та пояс i, вхопившись обома руками за мiцну гiлку, полiз на дерево. Покректуючи, остерiгаючись, щоб не зiрватися та не шелехнути вниз, видряпався до розкаряки, вище якої на рiвнi людського зросту висiло одразу троє воронячих гнiзд, далi лiзти не зважився — кора була гладенька, аж слизька, й гiлка тонка. Виднокiл йому трохи затуляло вербове гiлля, але й крiзь нього бачив острiв. Теж неясно — його береги скрадали очерети й верболози, далi гнулися верби, а за ними — шапки дубiв, кленiв i виднiло щось чорне чи сiре. То, певно, й був зимiвник. Сироватка приглядався довго, але побачив тiльки рiг хлiва чи хати. Мокiя стривожило те, що дах був розкритий. Спочатку козак вирiшив посидiти якийсь час в оцьому дозорi, може, появиться хто бiля хутора, але над головою розкаркалося вороння, й вiн полiз униз.
Савур скуб траву. Мокiй забув його розгнуздати, й з вудил скапувала зелена пiна, розгнуздав (вiн взагалi рiдко коли його загнуздував, кiнь слухався повода й так, трохи помiркував, узяв за повiд i повiв у лiву руку, де ще ранiше запримiтив довгий зелений мисок, що глибоко входив у болото. Там розсiдлав коня й скинув з нього гнуздечку, заховав у кущах сiдло й весь риштунок — рушницю, шаблю, пiстолi, схожу на качку порохiвницю — натруску, примоцував гiллячками. Савур одразу ж лiг у траву й почав качатися, важко йойкаючи селезiнкою. А вiн дiстав з торокiв хлiба та сала, що дали на дорогу чумаки, переобiдав, по тому роздягнувся й полiз у болото.
Нарiзав ножем очерету й мiцно, по — татарськи, з'єднав ликом докупи два снiпки, прив'язав до них одежу. Застромив у снiпки палицю, щоб можна було вхопитися, як провалюватиметься в трясовину, прикрiпив до очеретяних чубiв мiцне, скручене вчетверо лико, — плотик був готовий. Поплескав по шиї Савура — од кожного поплеску вставала. легенька курява, почухав за вухом, розправив обтрiпану мичку чубка. Повiльно зайшов у воду. Кiнь дивився йому вслiд — не пiде з миска, поки не вернеться Сироватка.
Мокiй брiв повiльно, щоб не провалитися i не полохати качву, аби не виказувала його. Тут стояв важкий дух застояної води й рiзкий, терпкий, що трохи освiжав, рогозу. На обсиджених лисками та чирками купинах безугавно похитували хвостами плиски, по лататтю з пискотом розбiгалися водянi курочки. Висунув з кропиви дурну дзьобату голову водяний бугай i дременув з переляку, аж залопотiло латаття. Сироватка перебрiв одне болото, вийшов на горбок, перепочив i почалапав до другого. Його теж перейшов щасливо, нiде не шубовснув глибше, як пiд руки, не обiрвав плотика й не намочив одежi. В густих верболозових чагарях одягнувся, розчесав оселедця, пiшов угору на зеленi скирти дубiв та кленiв. Залишилися позаду осоки; чорнi, помащенi чумацьким дьогтем чоботи м'яко шелестiли в травi. Гарна була долина, але трава стояла нескошена, й це теж вiдмiтив Сироватка. Вiн iшов помалу, вже бачив високу темну лiсу й стрiху, повернув праворуч, в обхiд, i пiдiйшов до засторцьованих шелюгом ворiт. Вони були прочиненi й хилилися набiк, крiзь них Сироватка оглянув усе подвiр'я. Просто перед ним стояла низенька, довга, обмазана сiрою, що частково пообвалювалася, глиною хата з сiньми, — з двох вiкон, якi виходили в двiр, одне було затулено подушкою; праворуч — рублений хлiв, до нього приплетений довгий лiсяний хлiв, з лiвого боку — клуня, теж приземкувата, розчинена навстiж, ще якiсь хлiвцi, сажi та погрiбцi. Все — пiд одним накриттям, тiльки клуня трохи вища. Посеред двору — колодязь, журавель без тичини й ланцюга задерся вгору, колода, що її прив'язують для рiвноваги, одiрвалася, валяється в травi, нiде нi пса, нi худобини й жодної живої душi. Можна було подумати, що обiйстя порожнє, коли б скрiзь по ньому не чорнiла купами земля. Деякi купи вже поросли лободою, iншi були свiжi, ще не порудiлi вiд сонця. Мокiя те немало здивувало й насторожило, вже навiть був подумав, чи не забратися, поки живий, геть. Проте одразу ж i приспокоївся: що йому можуть зробити, що з нього взяти."Бiда бiду перебуде". Навмисне, щоб скрипнули, пiдважив ворота, прочинив, зайшов у двiр. Пiд хлiвом, на купi очерету, лежав чоловiк. Вiн теж побачив Сироватку Дивився на нього бiлими, гейби в бiльмах, очима, було видно, як враз ввесь наструнився. Сироватцi од його погляду щось пригасло в душi й похололо в животi: такої нечистої сили ще не стрiчав. Був чоловiк без шапки, брудна рудувата кучма падала на проштемпельоване чоло, обличчя заросло бородою, на босих ногах не вистачало пальцiв.