"От i дотопкав свою стежку до призьби, — подумав Сироватка. — Отут жаба й цицьки дасть". Того, що побачив, було досить, аби зрозумiти: нiг йому звiдси не винести. Сироватцi стало страшно. Розум шукав порятунку, думка про це бiгла поперед думки про смерть, як вiвця по загону од вовка. Поки що втямив одне: не можна зволiкати, а також виказувати страху. Сироватка пiдчовгав ближче (доводилося одривати ноги, здавалося, вони прикипали до землi), чемненько привiтався й сказав, що прошкував мимо та завернув попити води. Сказав щось дурне, безглузде — сам розумiв, що змолов дурницю, але на iнше одразу не здобувся. Бiлоокий добридня не оддав, розтулив губи й свиснув. Це вже було зовсiм не по — християнському, i коли б уже з хати вибiг дванадцятиголовий змiй. Сироватка чи й здивувався б. Але з хати вийшло два дужих, кремезних чоловiки, однакового зросту й майже однакової статури, один поголений у кружок, з козацькими вусами, другий — зарослий, з довгою чуприною, схожий на ченця, у чорнiй сорочцi, в чоботях з обрiзаними халявами; обминаючи копцi, вони пiдiйшли до Сироватки. Витрiщилися на Мокiя, неначе вiн з хмари впав.
— Звiдки такий узявся? — запитав стрижений по — козацьки. Був чорнявий, вислоносий, товстогубий, такi люди здебiльшого лагiднi вдачею, але зараз у таке Мокiй не вiрив.
— Каже, завернув води попити, — скривив сухi, потрiсканi губи бiлоокий i випростав з — пiд себе праву руку. Сироватка помiтив, що на нiй немає пальцiв. — Напоїмо? Нехай вип'є весь колодязь?
— Як завернув? — здивувався стрижений у кружок. — I не мокрий нiскiлечки?
Сироватка вже бачив гаразд, що попав не туди, куди намiрявся. Люди цi непевнi, прихiд його на острiв для них небажаний. Йому добряче присмеркло на душi, вiдчув, як враз ослабли ноги, спробував задобрити злостивцiв жартом:
— Я по лататтi. З листка на листок, зi стеблини на стеблину. Бачите — й пiдошви сухi, — показав зчовгану в один бiк пiдметку правого чобота.
— Як Iсус Христос по водi, — глумливо й невдоволено скосив очi схожий на ченця чоловiк. — Може, й нам покажеш чудо? Сироватка усмiхнувся знову, вiдповiв по—євангельськи:
— I побачив Iсус лукавство їхнє, i не робив чудес, бо не вiрили. Всi троє зглянулися помiж собою, а Сироватка смиренно опустив очi. Вiн не мiг вiдгадати, хто цi люди, але розумiв, що запитувати того не треба. Ще подумав: вони його не випустять звiдси. Це або комишники, що вбили господаря й посiли його добро, або втеклi в'язнi. Бач, в одного й штемпель на лобi. Страх цупкенько тримав у кiгтях Сироватчину душу, але вiн ще раз подумав: показувати, що боїться, не можна. Слова iз святого писання зiрвалися йому з вуст самi по собi. Боже слово Сироватка знав, мав у кузi над Волошкою євангелiє, читав його, не все тямив, а що осягав, примiряв до степу, до козакiв, до свого життя. Зараз щось немов пiдказувало йому, що треба триматися за боже слово.
— Й чого ж ти мандрував степом? — запитав схожий на ченця. Сироватка знову вiдповiв ухильно:
— Лисицi мають нори, птаство небесне — гнiзда, тiльки синовi людському нiкуди голови прихилити.
— То це ти принiс її сюди? — вперся бiлими бликалами той, що сидiв на очеретi. — Чи прошкував кудись?
— Ти вiруєш, шо бог один, — тицьнув пальцем Сироватка. — I бiси вiрують, та й тремтять. А басурмани — не вiрують. Й треба принести в їхнє царсгво страх божий i слово боже. Розбудженi святим духом, вони прозрять.
Всi троє знову переглянулись, а Сироватка, напустивши на обличчя виразу спокою та благочестивостi, розз'увся й сiв на очерет.
— Просiть, то й дасться вам. Грiховна вода на святих устах стане святою, — так само покiрно мовив.
— Принеси, Єлисею, води, — скривившись, неначе йому болiв живiт, кивнув головою бiлоокий.
Схожий на ченця комишник пiшов у сiни й небавом вернувся з липовим корцем у руках. Вода була затхла й тепла, — брали її десь з копанки, мабуть, полiнувалися прив'язати цебер i полагодити журавель, але Сироватка вдавав, що п'є iз задоволенням, смакуючи, видудлив увесь корець. Аж забулькало в животi.
Вiн ще не вирiшив до кiнця, що йому робити далi, проте поклав не випускати з рук мотузок, за якого вхопився з самого початку. Божий чоловiк — грiх такого зачiпати. Та й не тримає мирського в пам'ятi, у нього в головi свої, не знанi простим людям замiри i клопоти. Правда, не вельми був схожий на божого чоловiка одягом i виглядом. Але хiба не мiг скопирснутись недавно? Та й на самiй Сiчi немало таких, кому в головi зацвiло. Iншого викруту не бачив.
Не знали, що з ним робити, й комишники. Та й не вельми поспiшали щось чинити — куди вiн подiнеться, хотiли подивитися, що буде далi, порадитися мiж собою. Двоє, що досi стояли, посiдали на траву, чухмарилися, позiхали. Єлисей обмацував голову, неначе по нiй допiру товкли товкачем i вiн шукав на нiй гулi.
— Болить, клята, — поскаржився. — Крутить щось, так гiрко крутить — i все на захiд сонця.
— Пар голову хрiном, — порадив Сироватка. — Хрiн — божий корiнь.
— I не спи на захiд сонця, — чвиркнув пiд ноги бiлоокий та полiз рукою до кишенi по люльку.
— Мирон теж спить, i йому нiчого, — одказав Єлисей. Сироватка й собi хотiв дiстати люльку, а тодi спохопився, полiз у черес, покопався там, дiстав маленького, з рябенької шматини, вузлика, розв'язав, нахилився до Єлисея.
— Пiдставляй долоню. Це — попiл розрив — трави, спаленої на вогнi, затепленому од непогасної лампади. Ще якби була непочата вода… — "Де вона в них у ката, — подумав, — коли ось ця болотом смердить". — Ну, нiчого, зап'єш простою. — Й висипав на широку, в мозолях, долоню трохи чорної сажi.
"Де такi мозолi нагнав? — знову розмiрковував про себе. — Мабуть, копаючи оцi ями. Для чого вони їх риють? "Крутив думку так i так, потроху ставав на певному здогадi. Шукають скарб. Знали, що в господаря було золотце, вбили його та побили челядь, а знайти не можуть.
Єлисей вийшов з сiней, утерся рукавом сорочки, знову помацав чорними пучками голову.
— Наче полегшало.
— Коли полегшало, ставай варити кулiш, — мовив бiлоокий. Було видно, що вiн тут ватаг або принаймнi намагається вестися, як ватаг, бо Єлисей i Мирон не вельми потурали на його слова.
— Я вчора варив, — гребонув брудною, чорною п'ятiрнею волохатi груди Єлисей.
— А я позавчора й позапозавчора, — настовбурчився Мирон. Заходило на сварку.
— I прийшов до них з ложкою божий чоловiк… — неждано обiзвався Сироватка. — Давайте я зварю.
Сироватка варив кулiш у чималенькому мiдному казанi посеред двору. Ще кулеша не зварилася, а по двору дух пiшов, аж комишники засалапали язиками, як голоднi коти. Приправив її запорожець старим салом, лiщиновим листям, дикою цибулею, перцем, котрого мав у чересi з пiвдесятка стручкiв. Зготував двi страви: одну рiдку, другу густiшу, домiшавши туди трохи гречаного борошна. Опрiч пшона, кiлькох шматкiв сала на днi боднi та ворочка гречаного борошна в коморi бiльше не було нiчого. Комишники доїдали Драпаковi запаси й, либонь, не загадували далеко наперед. Земля бiля хутора лежала неорана, й не було в хлiвах нiякої худоби, навiть буда бiля хати стояла порожня — пес або забiг, або його забили.