Комишники лигали гарячий кулiш, аж трiщало за вухами. Вони забули про кашовара, i йому залишилося тiльки трохи рiдкої кулешi. Сироватка їв не поспiшаючи, ложку нiс до рота красиво, пiдставляючи пiд неї човником долоню. Вiн не дивився в бiк комишникiв, що повиверталися на очеретi, палили люльки. Заходила нiч, й глибше вступав Сироватцi в душу страх. Вiн знав усi чари ночi. Добрi й лихi. Для доброго — добрi, для лихого — лихi. Те, на що не одважується злий чоловiк удень, одважується вночi. Темнiє його душа, й темнiють очi рокованика, й не видно, як тече кров. Думка його крутилась, як шапка утопленика у вирi, її не тягло вниз i не викидало до берега. Не бачив iншого викруту, як тiльки той, за який ухопився з самого початку.
Пiдвечерявши, Сироватка заходився мити казан. Прив'язав до нього мотузок, хотiв зачерпнути води з колодязя, але Денис сказав, що вона погана, там згнив пес, послав з цебром до копанки Мирона. Сироватка подумав, що оцей бiлоокий, Денис, хутiрський оддавна. А тi двоє — зайшлi. Або набилися Денисовi в компанiю силомiць, або сам звiдкись закликав їх, втративши надiю самотужки, однiєю рукою викопати Драпаковi грошi. Погромисько довкола стояло страшенне — копцi чорнiли i в хлiвi, i в сiнях, шули були повихитуванi, одвiрки попiдпилюванi та порубанi. Й те мотав на рiденький, м'який вус Сироватка. Помивши казанок, одгрiб попiл, набрав у жменю жару й понiс до чобiт, що стояли помiж вогнищем та кулями очерету, на яких лежали комишники. Жар йому тримати в руках не вперше, трохи пекло, й вiн ворушив, ворушив пучками. Насипав трохи в один чобiт, потiм у другий, почав узуватися набосонiж.
— То нащо? — перелякано витрiщив очi Мирон.
— Кольки з нiг виганяю, — байдуже одказав Сироватка. Комишники не бачили, як вiн поналивав у чоботи води, тепер же, взувшись, добряче притиснув, придавив жар до мокрих устiлок. Припекло добряче, проте вiн того нiчим не виказав.
Сонце вже сховалося, оточене з усiх бокiв будiвлями подвiр'я огорнула пiвтемрява. Сироватка сидiв навпочiпки над пригаслим вогнищем, його обличчя й розчепiренi пальцi рук вiдсвiчували червоно, губи беззвучно ворушилися. Сироватка шепотiв молитву, але так, що з губiв викiльчувалися тiльки окремi слова, найчастiше то були "сатана", "страх", "кара господня". Сироватка теж знав злi чари ночi.
Комишники притихли, дивилися на нього з неприхованим острахом, Мирон, коли до нього пiдiйшов Сироватка, навiть зайорзав i посунувся ближче до Єлисея.
Проте на нiч вони замкнули його до рубленого хлiва бiля хати. Правда, не впихали силомiць, просто Денис укинув туди куль очерету й сказав, що божому чоловiковi тут слатиметься найкраще. Сироватцi вчувся в його голосi глум, вiн подумав, що Денис не вiрить йому до кiнця, але вдав, буцiм нiчого не помiчає, мовчки пiшов у хлiв. Брязнула залiзна закрутка, загупотiли по стежцi кроки, заскрипiла на ганку одiрвана мостина, й все стихло. Сироватка лишився сам. Вiн довго призвичаювався до темряви, але вона була така густа, що не бачив i своєї простягнутої вперед руки. Обiйшов хлiв, помацав: плахи мiцнi, припасованi щiльно, знизу — помiст, лати пiд покрiвлею — одна бiля одної й грубi, в двi руки, — комишники знали, куди його закинути. В одному кутку намацав палицю, поклав бiля очерету. По тому розперезав снiп, лiг. Дивився вгору, де сiрiло кiлька дiрок, слухав тишу. Кумкали в болотi жаби, попугукував на островi сич. Був старий. Сироватка розпiзнав по голосу: оте "у — у-уу" — довге та протяжне, ще й з хрипом. Наслухався їх над Волошкою, страхом од їхнього крику не проймався. Десь у кутку шкрябала миша, в хлiвi пахло мишачим послiдом, видубленими шкурами, сушеною рибою. Запах шкур i риби майже вивiтрився, Сироватка ледве вловлював його. Коли Мокiй ворушився, пiд ним трiщав очерет, i тодi миша замовкала; лежав непорушне — починала точити знову. Сироватка подумав, що найкраще йому зараз не бабратися думками в минулому дневi, все одно нiчого не одгадає й не розплутає, а гарненько заснути."Бiда бiду перебуде, як було, гiрше не буде". А ранок пiдкаже сам, що робити. Так i вчинив, зняв сукмана, скинув шапку й поклав пiд голову, сукманом укрився. За сном йому не ганятися, не вимолювати його в нiчниць, склепив очi й мовби повалився в чорний човен, i вже той поплив, повiз його по тихiй рiчцi. Сироватцi снився вiз, що стояв на стернищi, а на возi плуг i борона, одна голобля воза прив'язана орчиком до полудрабка вгору, й на нiй, на дротинi, — казанок. Ще тiльки ранок, ще лемiш не скуштував землi, Сироватка прив'язав казанок заздалегiдь, щоб не баритися в обiд. I вiз, i плуг, i борона, i казанок — Сироватчинi. А десь у долинцi пасуться конi. Теж його. Мокiй їх не бачить, його пориває в той бiк — щоб не зайшли в чуже, щоб їх не зайняли. I так йому тривожно, так мулько на душi. займуть конi або й вкрадуть їх."Треба пiти подивитися", — подумав, i в ту мить його щось мовби штовхнуло.
Ще встиг подумати: все життя йому сниться один i той же сон — у нього крадуть конi. Сон нiби й гарний — Мокiй господарює на власнiй землi, але конi — то хвороба, та ще покража.
Так само, як i звечора, пугукав сич, стояла темрява, а в нiй свiтилося два вогники. Двi зеленi цятки стримiли зверху, вони ворухнулися, зникли й зайнялися знову. "Кiт", — подумав Сироватка, хотiв покликати, та враз йому пригадалася розповiдь кума Шевчика, як той колись у селi глупої ночi покликав кота. Чорний — чорнющий кiт перебiг перед Шевчиком дорогу за кiлька крокiв i шаснув за плiт. Шевчик пiдiйшов до плоту й ласкаво так: "Кицю, кицю", а звiдти людським голосом, глумливо, басюрою, що Шевчиковi пiднялася на головi шапка: "Кицю, кицю! "Кум утiкав, аж погубив чоботи.
"Може, й це такий котяра", — подумав Сироватка. Вiк тричi перехрестився, перехрестив зеленi вогники, а що вони не зникали, тихенько намацав палюгу, що її поклав в узголiв'ї, й пожбурив угору. Палюга брязнула по бантинi, почулося голосне, злякане" няв", i моторошнi зеленi жарини щезли. А Сироватка натягнув на голову сукманину й знову спробував сiсти в чорний човен. Але човен довго не пiдпливав, а коли таки приплив, повiз його не по тихому плесу, а помiж розбурханих порогiв. Сироватцi приснилися зеленi вогники, але вони свiтилися не в котячих очах, а в чортячих. Чортяка був з добре теля й з такими ж, як у теляти, товстенькими й куценькими рiжками, гострою мордою i довгим язиком, яким облизувався по — котячи. Вони шинкували у сiчового корчмаря Нерчика, але в корчмi сидiли тiльки вдвох, й не було за шинквасом корчмаря, чорт сам носив пугарi з тернiвкою. Вони обоє добре впилися, й чорт спiвав по — козацьки, а Сироватка мекав по — чортячи. А тодi заходилися гуляти в переваги — ваги, Сироватка чорта пiднiмав, а чорт Сироватку — нi, бо кожного разу, коли той починав переважувати, козак смикав його за хвоста, i нечистий беркицяв, аж копита одкидав. Вони вийшли з корчми, й Мокiй i далi тримав його за хвоста, а розмовляли, як добрi приятелi. А тодi Сироватка оглянувся й побачив, що тримає власного хвостяру, а чорт реготiв i злизував язиком з рiденьких повiк сльози:
"Оце щоб не хитрував i не збиткувався". Сироватка вертiвся, перекидався з боку на бiк, намагався одчепити хвоста… Й прокинувся на добряче розтовченому й розсунутому вбоки кулi очерету.
Якийсь час лежав незрушно. Вже заднiло, в вузькi щiлини мiж плах тонкими ножами пробивалося свiтло, й так само гостро потекла Сироватчина думка, вiн пригадав усе й почав обмислювати, як зустрiнеться з комишниками, що скаже, як привiтається. Але недовго йому довелося думати, все склалося само по собi. Небавом почув, як по той бiк хлiва щось шелеснуло, а по хвилi — трiснуло, здогадався, що з того боку за ним пiдглядають, помалу звiвся на ноги, перехрестився й почав пританцьовувати. Пританцьовуючи й хрестячись, обiйшов кiлька кругiв, а тодi закляк, неначе в конвульсiї, й став вигукувати то голоснiше, то тихiше: "О iкона, о Галiлея!","О iкона, о Галiлея!" В думцi ж справдi молився боговi й просив його, щоб простив за те, що змушений отако злегковажувати святими словами. Вiрив, що бог усе зрозумiє й простить, мав його за мудрого й незлобивого, хоч i знав iз святого письма, що господь часом карає круто, ще й нi за що. Але яка йому вигода карати такого незлобивого й нещасного чоловiка? У свiтi ж тiльки й шукають вигоди.