— Це ти, пане Iване? — Дiдок кинув гiлку, пiдняв бриля, оддавши Сiрковi тим добридня. — А я думаю, хто це моїх сорок полохає? — Очi в дiдка добрi, лагiднi, трохи вицвiлi, але ще живi, й усмiшка ясна. Сiрко подумав, що тiльки серед пасiчникiв можна зустрiти таких чистих душею дiдкiв.
— Поспiшив ти, пане Iване, поспiшив, — так само яснiючи очима, мовив Нечепа. — Та вже коли прибився, скидай риштунок, гостем будеш.
— Макогiн сказав, що Пилип Курка приторговує Нечепину пасiку.
— Нехай вiн на Лисiй Горi торгується.
Така жартiвлива балачка повторюється помiж них щоразу. Нечепа давно намiряється продати пасiку, але намiр той не доконечний, а може, й несерйозний. Хоч кожну нову зиму долає, як круту гору: обсiли старого болячки, а сил стає все менше й менше. Кличуть його брат з братовою, а вiн вагається. Коб кликали щирим серцем, а то ж у покуту за колишню кривду. А може, i не в покуту… Був i вiн гожим парубком, i присовувалися до нього близенько на колодках дiвчата, й покохала його чепурненька, веселенька Хiвря, може, й не козир — дiвка, але лицем бiла i станом струнка. А потiм валили вони з братом Зiновiєм у лiсi дубину на сохи для клунi, й дуб вломився, вдарив Трохима по спинi, i щось там трiснуло, й почав рости горб. Горб рiс пiвроку, далi перестав, а за цей час перестала до нього посмiхатися Хiвря. Небавом Трохим постерiг, що вона посмiхається його братовi Зiновiю. Трохим не вар'ював проти бога, покорився долi, вiддав свiй грунт i свою худобу Зiновiю, а сам пiшов у мандри. Жив при одному монастирi, потiм при другому, одначе послушенства не прийняв, прислуговував у церквi та трапезнiй, а далi в монастирськiй школi. Грамоту знав, почав читати книжки, вiд одного дяка навчився латини та польської мови. Потiм знову мандрував, побував аж на Афонi й, живий та неушкоджеиий, повернувся назад. Може, через те його не чiпали в дорозi, що горбатий, — взяти в нього нiчого, й на невiльничi роботи не гожий. А того, що чаїлося пiд темними кучерями, не взяти. Його ж ще й додалося в далеких мандрiвках. По тому знову жив при монастирях, вже сiчових, в Самарському монастирi навчав дiтей грамоти, пiсля Великої чуми два роки справляв уряд сiчового пiдписаря. I ось вже майже десять рокiв пасiчникує в Грушiвцi.
Сiрко лише вдає, що їздить прицiнюватися до Нечепиної пасiки, насправдi ж йому кортить порозмовляги з горбуном, вiдчути Трохимову тиху лагiднiсть i чистоту, яких не одiбрали всi жорстокостi i всi незугарностi свiту. Нечепина душа лишилася дитинно чиста i правдива. I через те любо погомонiти з пасiчником про те, що ж у свiтi iстинне, а що не iстинне, — про вселенський божий свiт i про самого бога, про багатство й бiднiсть, про вiйни близькi й дальнi, особливо тi, якi колись вiв Александр Македонський, про Древнiй Рим, про Рим новий, Вiзантiйський, про туркiв i татар, про свою українську землю, яка вона була колись, що про неї написали чужинськi мудрецi й що вiщують їй прийдешнi лiта. Багато земель обiйшов на своєму вiку Нечепа, багато прочитав у тих землях дивовижних книг, про все має свiй розмисл, а що той розмисл пiдкрiплений чистотою серця i непохитною вiрою — особливо поважний. I поставали перед Сiрком дивовижнi краї, нинi iснуючi й присипанi порохом лiт, за яким вже не видно й найвищих дахiв, i поставали люди, яким не було мiсця нi в християнськiм, нi в поганськiм раю, бо вiрили вони в iнших богiв i мали звичаї, про якi й чутка запала на землi. Гуло, як вулик, велетенське мiсто Рим, яке збирало данину майже з усього свiту й тонуло в розкошах, пропахло духмяними квiтами i кров'ю ворогiв та власних достойникiв (виходило, що кривавi чвари народилися разом з людьми), й стугонiли в полi залiзом грiзнi легiони, й ставали проти них у кривавiм герцi iншi народи, яких римляни вважали дикими, й помалу та потроху переможцi поглинули самих себе, й зводилися на руйновиську iншi могутнi держави, починали ткати нову нитку, а потiм та нитка виявлялася подiбною до старої — iсторiя повторювалася спочатку, всi iмперiї мали один i той же кiнець — безславний, i не можуть вони мати iншої долi, будують — бо свiй достаток на кiстках iнших народiв. Нечепа розповiдав про тi мiста так, неначе сам побував у них, звiдтам долинали навiть запахи, навiть духмянощi, й брязкiт мечiв, i зойки конаючих, i гуркiт колiсниць, i нiжна музика. Така вiн людина — Нечепа. Сiрко, окрiм того, що поважав Нечепу, вiдчував до нього спiвчуття й милосердя. Отак позбиткувалася над козаком доля, ще й залишила на старiсть в самотинi. Отаман вiдгадував майже кожен порух Нечепиної душi, тiльки не подавав знаку, навпаки, намагався пiдбадьорити, пiдвеселити жартом. То, либонь, вiдгадували його власнi болi та втрати. Особливо подобалося Сiрковi, що Нечепа — повний безсрiбляник, мiг би забагатiти, зiбрати статок, бо бджоли до його рук iдуть, взяток дають добрий, але старий майже увесь мед вiддає на Сiч, насамперед сiчовим i самарським старцям. Сiрко подумав, що таких людей лишається все менше й менше, а може, ними й тримається людський рiд, бо святi — вони далеко й високо i прикладом для простих смертних бути не можуть.
Сiрко розсiдлав коня, пустив на попас, сiли з Нечепою на розстеленому кулi очерету, гомонiли. Пахло материнкою, яблуками, горiшиною, над усiм тим панував запах меду. В повiтрi стояло туге, медянисте гудiння, бджоли йшли хвиля за хвилею, — здавалося, їх видмухують з горiшини невидимi велетенськi вуста, — й танули в небi жовтими цятками.
— Це ж знову Пилип Курка прителiпається на кулiш, — вдавано поскаржився Нечепа. — Вiн твою, отамане, з'яву носом чує. Я його перепиню.
Це знову ж таки гра. З Куркою вони цапкаються й мають од того цапканпя розраду, покинь Грушiвку Курка, на другий день згладиться звiдси й Нечепа. Сiрко те знає, посмiхається у вуса.
— Як ти його перепиниш? Вже перетерпимо.
— Чогось бджола втiкає з пасiки, — поскаржився Нечепа. — За минулий тиждень втекло три рої. Вже й водою свяченою кропив — не допомогло. Мабуть‑таки, чує щось боже створiння, чує. Я вже й свiчки гробовницькi заготував, з воску жовтого…
— На вiск для тiєї свiчки, яку тобi вкладуть у руку, бджоли ще й перги не збирали. I квiтки ще тi не виросли, — сказав Сiрко. — Хитруєш, Трохиме, боїшся, що справдi приїхав пасiку торгувати.
Казав щиро, переконано, аби розвiяти хмарнi Нечепинi думки, — поважав старого вельми.
— Горб мiй почав болiти, нiколи не болiв, а тепер болить, — пропустив повз вуха Сiрковi слова Нечепа. — Може, то за грiхи мої. Не сповняю в цiй пустелi закону божого, буває, й святки плутаю, постiв не дотримуюся…
— Бог у серцi…
— А скверна все одно в животi. — Зненацька зморшки на Нечепиному обличчi розгладилися, й воно засвiтилося зсередини м'яким, добрим свiтлом. — А так же не хочеться полишати цю божу благодать, — i повiв рукою.