Верещала сиворакша в берестяних хащах, двiйко диких голубiв летiло над байраком. Сонце заплуталося в грушевiм гiллi, густе, червоне свiтло м'якими потоками лилося на землю.
— Годую я тебе, отамане, скаргами, а ти, либонь, ще й не обiдав? Сiрко звiвся на ноги, одстебнув шаблю, повiсив її на молоденьку яблуньку.
— Кулiш варитимемо. Ось спочину трохи. — Й подивився на сонце. — Ще тiльки великий пiдвечiрок.
— Зараз соку вточу, — заметушився Нечепа, бо хоч i дружньо мався з ним Сiрко, одначе ж отаман!
Сiрко пiшов до невеликого куреня, що стояв посеред саду. Зняв кунтуш, роззувся, онучi понамотував на халяви чобiт. Нечепа тим часом принiс з льоху корець березового соку, настояного на липовiм меду. Сiрко подякував, дiстав у куренi стару кирею i простелив у травi. Горбун знову взяв скiсок i полiз у лiщиновi нетрi. Отаман лежав i дивився вгору. Над ним розкинула листяний намет яблуня, та такий густий, що жодної небесної проталини не було видно. Серед листя густо червонiли яблучка — маленькi й лискучi. Сiрко подумав, що навiть йому, воїновi, а не господарю, втямки, од чого це: надто густе вiття на яблунi, його треба розрiдити.
Й далi шкварчала сиворакша, i щебетало iнше птаство, й легiт — вiтерець ласкаво перебирав на яблуньцi тремкi листочки. Божа краса, якої нiколи не помiчав. Якщо поле, то рiвне чи нерiвне — для битви, якщо сонце, то високо чи низько — для битви ж, лiс — для засiки, рiчки — для байдакiв, а для серця — нiчого. Байдуже. Ось складе з себе уряд отаманський, заведе в байрацi пасiку, посадить башта — нець… Отакий, як у Нечепи. Щоб кавуни — як голови… Кавуни… Козачi голови. А зелене бадилля — то оселедцi.
…Оселедцi метляються над водою, та ще виблискують гострi вiстря ножiв. Стрибає, наче поламане колесо помiж небесних баюр, мiсяць; зорi як розсипаний жар, а рiка заломлює ноги, а рiка густа, як дьоготь, — намагається втягнути козака в глибину. Сiрко гребе обома руками, ножа тримає в зубах, тримається одинокої червоної зорi, що блищить над самим обрiєм. Врештi ноги дiстали мулького дна, вiн узяв ятагана в руки й тихо побрiв до берега. Поруч нього брели iншi козаки. Бiля самого берега йшли згинцi, а далi поприсiдали, й вода струменiла по мокрiй одежi, й тiло струшував дрiж, а вiн стискав зуби, аби не цокотiли. Хтось приглушено чхнув, й тодi сама втиснулася в плечi голова; десь заiржав кiнь i крикнула нiчниця. Бiля обличчя промайнув кажан. Сiрко пiдвiвся. Так само згинцi пiшов понад берегом. Зупинився. Чекав, коли вигулькне з хмари мiсяць. Добре, що вiн закутався в хмари, темiнь накрила козакiв, але вона накрила й шляхтянський табiр. Десь поруч має бути нiмецький редут. Увечерi вони видивилися його з Хмелем. Либонь, видивився гетьман i сказав, що редут укгрунтовано слабко.
— Запорожець пiвдня може сидiти на днi рiчки без повiтря, — сказав, i отамани, що стояли в нього за спиною, засмiялися.
Сiрко не смiявся. Вiн би навiть образився за запорожцiв, коли б гетьман не мав i себе за сiчовика й не починав з Сiчi свою велику справу. Дивився на гетьмана закоханими очима. Ворухни Хмiль пальцем — кинувся б грудьми на списи. Вiра пропiкала серце. Було солодко й страшно.
Вiн iшов попереду козацької ватаги. Вода вже стекла з одягу, тiло ломив холод. Тихо, по — кошачому перелiз через земляний вал, пiдповз пiд високого воза. Там хтось спав. Сiрко завмер на однiй нозi, переступив сонного. Знову виглянув мiсяць i освiтив табiр. Нiмцi спали, наче побитi. Либонь, виморилися до краю, кiлька днiв iшли болотами, далi вкгрунтовували табiр, а весь минулий день стояли строєм пiд палючим сонцем. Декотрi попiдкладали пiд голови сiдла — побрали з обозу, познiмали з себе панцири та залiзнi шишаки. Декотрi спали в панцирах — мають щастя, тих не чiпатимуть. Очi самi знайшли першого ворога. Цапина борiдка стримiла вгору, в руках тримав списа. Так, зi списом у руках, i пiшов на той свiт зайда з далекої нiмецької землi. Польський король заплатив йому за смерть.
Болiла в суглобi рука. Ятаган уже не яснiв пiд мiсяцем, а тьмяно зблискував. А потiм десь збоку пролунав крик. I гримнув рушничний пострiл. Спалах був короткий, неймовiрно слiпучий. Задзвенiла броня, забрязкотiла зброя. Козаки втiкали до Стиру, кидалися з розбiгу в дьогтярно — чорну воду. Вона прийняла їх. Але раптом знову вилущився мiсяць i освiтив кiлька десяткiв голiв. Для стрiльцiв це були гарнi цiлi. А потiм запалали на березi смолоскипи, й рiка з чорної стала червона.
Вiн прокинувся, лежав i дивився в густе плетиво яблуневого вiття, обнизане нiжним зеленим листям i червонобокими яблучками, а голова все ще притягувала до себе ляськi кулi. I обсипав її згори тонкий ценькiт синицi. Холодний туманець обвiяв серце. Сiрко нiколи не вбивав увi снi. Вбивали його. Й тодi вiн прокидався. А коли сам намiрявся на когось, йому або вломлювалася шабля, або пiстоль не стрiляв, а якщо пiстоль i стрiляв, то ворог не падав.
Отаман зiтхнув i скрушно подумав, що чомусь йому нiколи не сняться крислатi яблунi i пташиний щебет. I не сняться йому перемоги, а тiльки поразки. Найчастiше — оця. Дим вiд тiєї битви затулив сонце, i вже воно нiколи не дивилося ласкаво на цю землю. Як вояк, отаман, котрий обкрутився в п'ятдесяти великих битвах i майже всi виграв, багато разiв вертався думкою до цiєї, проходив через її пекло од початку до кiнця. Тепер вiн бачить все по — iншому, i в iншiй подобi вступає в неї, i складає про неї iнший звiт. Мислиться йому, що дуже часто битви програються тiєю чи iншою стороною ще до їхнього початку. Й то не через те, що мало було вiйська, що не так воно розташувалося, що стали супроти нього сили небеснi — дощi, спека, вiтри й громовицi, а через те, що мав такий чи такий стрiй душi той, хто розпочинав її. А той стрiй теж складався iз чогось: з якихось невдач, з якоїсь скрухи, з горя чи й хворостi. До людської душi може налипнути стiльки всього, що вона падає на темне житейське дно, як сокира.
Нi, либонь, все не так. I стрiй душi тут нi до чого. Хоч потiм (потiм!) багато балакали у вiйську, буцiм гетьман на той час хорував здоров'ям, що почалися в нього нелади вдома й був невдоволений Тимошем. Сливе не Тимошем, а тим, що Тимiш програв кампанiю в Молдавiї, i тiльки гетьман осягав до кiпця гiркий ужинок, який матимуть з того. Казатимуть: через той свiй кепсьмiй стрiї душi гетьман не напав на ляське вiйсько в дорозi вiд Сокаля до Берестека й не перешкодив йому переправитися через Стир. Хто скаже навiть сьогоднi: мiг Хмельницький напасти на ворога на вузьких греблях мiж Стирем i Берестечком чи нi?! Ця таємниця пiшла з гетьманом на той свiт. Все залежало вiд того, яких мав вивiдникiв, яку розвiдку чинили його козаки i якою мiрою довiряв тiй розвiдцi.
Першi утарчки виграли козаки. В однiй з них побував i Сiрко. Були б i дотерли на браннiм полi Вишневецького з вiйськом, якби не пiдоспiв тому в помiч Конецпольський та не вдарив козакам у спину, i їм довелося вiдiйти за переправу. I скурали козаки також кварцяних жовнiрiв на очах обох таборiв, i тiкали жовнiри в табiр, а козаки стинали їх. Козацький дух тодi злетiв пiд хмари, а ляський припав до землi.
На все життя у Сiрковiй пам'ятi тi табори — ляський над Стирем i козацький над маленькою, болотистою Пляшiвкою. А помiж ними чисте горбате поле, тiльки подекуди мрiють кущики лози та хвилюються високi, до пояса, трави. Козацький табiр обiп'явся трьома рядами возiв, зв'язаних мiж собою ланцюгами, i вкрився кiннотою. Ляхи виставили наперед гармати, за гарматами — ряди нiмецької пiхоти, теж закутаної по краях кiннотою, далi пiвколом — гусари з червоними ратищами списiв, за гусарами — ляська пiхота, бранденбурзькi драгуни i шляхетське ополчення. Зранку поле вкрив туман, а коли вiн розвiявся i стало видно вороже вiйсько, Сiрко вилiз на воза й довго приглядався до ворожих лав. Бачив королiвську сторожу у тигрових та леопардових шкурах, гусар у залiзнiй бронi, з срiбними крилами за плечима, в шоломах iз страусовим пiр'ям, шляхетських ополченцiв, де кожне воєводство мало свою барву, у панцирах з довгими списами при сiдлах, iноземних рейтар в капелюхах з високими гребенями i оком пам'ятi бачив у себе позаду сiре козачо — мужиче вiйсько у свитах i кунтушах зi старими рушницями та приклепаними до дубових i кленових держалн косами. То бiднiсть iшла на багатство, то йшли зневiра i вiдчай на ожирiлу пиху i кровожерну лють. Й знову Сiрко не боявся: вiн знав, що бiднiсть завше хоробрiша за багатство, а неволя страшнiша за смерть. А ще вiн не боявся, бо попереду вiйська у горностаєвiй киреї з булавою в руках лiтав на гарячому аргамаковi батько Хмельницький i кидав валечнi поклики до вiйська. Тiльки раз оглянувся назад Сiрко. Лiпше б не оглядався. Йому замлоїло пiд грудьми, й лихе передчуття стисло серце. Неначе крило велетенського лiнивого птаха, там здiймався бiлий ханський прапор. Либонь, то було не передчуття. Сiрко нiколи не довiряв хановi, ханськi слова що пужина, басурман уже одвiяв усе наперед i зерно засипав до таємного сховку.