Сiрко рiшуче одчахнувся од тих думок, встав i пiшов до куреня. Сонце вже зависло на самiсiнькiм краю балки, воно було схоже на щойно викуване в кузнi колесо, здавалося, ще мить — i покотиться по схилу та запалить лiщину. Нечепа вже порався бiля казанка, з трави стирчав гострий горб i крайок бриля.
Кулiш варили пiд старою грушею — пилипiвкою, до кулешу Нечепа подав горох тертий, а Пилип Курка принiс варених ракiв. Вiн таки не припiзнився, прийшов, коли кулiш уже умлiвав на жару, пафкаючи тугими, гарячими бульбашками. Це був високий, неначе жердина, худий чоловiк Сiркового вiку у чорнiй хламидi, рябий лицем, з тонким, як мантачка, носом i довгими вусами. Пилип Курка — колишнiй сiчовий дяк, який добровiльно вiдрiкся вiд свого сану i перейшов у запорожцi, а по кiлькох роках — у сiчовi пасiчники. А чорну рясу носив, щоб мали його за чорнокнижника й боялися. За його спиною, на безпечнiй вiдстанi вiд жару, що пострiлював червоними iскрами, лiг великий i теж худий одновухий пес з недобрими очима. Пес i справдi був недобрий, нишковий, нападав спотиньга — без голосу, мiг хапонути за литку несподiвано, нi сiло нi впало. Чи не найбiльше суперечок помiж Нечепою i Куркою виникало через того пса; Нечепа казав, що зроду не тримав би таку препогану тварюку, й просив не приходити з Гадом (так звали пса), але Курка не зважав на тi прохання, й щоразу слiдом за господарем волiкся i його недобрий охоронець. Сам Нечепа тримав песика маленького, розумного, котрий тiльки сповiщав господаря про чиюсь з'яву, на кожного звiра подавав iнший голос, вночi пильно стерiг пасiку, а при небезпецi ховався в тiснiй дiрцi пiд куренем. Там сидiв i тодi, коли на пасiцi з'являвся Пилип Курка з Гадом. Сiрко на мить приплющив очi (спомини сьогоднi заплiскували його) й побачив iншу постать i iншого пса… Висить посеред двору закопчений казанок, i бiлий дим стелиться попiд лiсяним хлiвом, i рябий пес вiдбiг далеко, аж до ворiт, пирхає од диму, й кашляє, похлипнувшись димом, батько, одганяє дим од обличчя баранячою шапкою. Батько любив варити кашу посеред двору. I очi в нього були веселi, i двi крутi, веселi — од диму — сльозини викотилися з очей, поблискують, неначе крапельки соснової живицi. Малий Iван iз братом допомагають батьковi..
Оце i весь спомин про батька. Той загинув, коли Iвановi не виповнилося й десяти рокiв. Батько був схожий на Нечепу, надто вдачею — добрий i сумирний.
На днi байрачної приладi споночiло швидко, одначе з того ж грушевого гiлля вже випручався тонкий, але ясний серпик мiсяця, й золотими гудзиками розсипалися по небу зорi, й грушевий корчик салапав двома язичками, — вiдсвiти од вогню грали на обличчях, на ложках i чарках, на мiдному куманцевi, що стояв посеред сiрячини, розiсланої для вечерi. З неба, з Чумацького Шляху, сипався бiлий пилок — божа сiль, святi досолювали й без того круто присолений кулiш. Вiн був гарячий, заправлений салом i диким часником, ще й зараз, вже знятий iз жару, вже на землi, пафкав i белькотiв щось у гарячцi та пускав пару. Перший черпав з казанка бiлою липовою ложкою отаман, за ним — Нечепа, срiбною, турецькою, i вже по тому Курка — мальованою, круглою, великою i щербатою. Докучали комарi, й Нечепа кинув на жар кiлька сухих кiзякiв, димок потягло вгору, вiн заструменiв i танув у темно — синiй безоднi. Пили калганiвку, їли кулiш iз тертим горохом, ласували раками, запиваючи їх березовим соком.
— Їмо—їмо, а наче й не їли, — сказав Курка, витягуючи довгу, як у гусака, шию та заглядаючи в казанок. — Коли б, пане Iване, не того… Колись пригощали мене таким кулешем. Блукав у плавнях i набрiв на косаря… Вiн i запросив до вечерi. Казаночок маленький, їмо, як за себе кидаємо, а хоча б на палець над'їли. Я помiтив теє та давай хреститися за кожною ложкою, а тодi дивлюся — кулешi в казанку тiльки на денцi.
Горбун сьорбав кулiш, скiпки не пiднiмав. Й тодi Курка зайшов з iншого боку.
— 0–хо — хо — хо — хо, хотiв би не согрiшити, однак з тобою, Трохиме, согрiшиш. Влови та й влови йому ракiв. Ог i вловив, ось i поїли, й оскоромилися. Страшний це грiх — їсти в пiст м'ясо.
— Ми їли не м'ясо, а рибу, — заперечив Нечепа.
— Ти що, вродився вночi, що не знаєш: раки — м'ясо, а не риба.
— Всяк учений християнин знає: раки — риба. Довго сперечалися, до яких божих створiнь вiднести ракiв, а тодi Нечепа сказав:
— Опрiч того, я безгрiшний подвiйно: по — перше, раками пригощав нас ти, по — друге, не знав i не знаю, можна чи не можна в цi днi їх їсти. Моє незнання звiльняє мене вiд грiха.
— Погляньте на цього водолiя, — пiднiс догори руки Курка. — Та ти ж у грiхах по саму шию. Чи ж можна вважати себе праведним, не знаючи закону божого!
— Бог у серцi, — смиренно вiдказав Нечепа.
— Взяв ти дорогу на небо, а вона, як та грушева палиця, геть крива.
— Богохульствуєш, дяче. А того й не вiдаєш, що можна знати божий закон од аза й до омеги, й сповняти його, й, сповняючи, коїти великий грiх.
— Небесне воїнство! — удавано жахнувся колишнiй дяк. — Що ти мелеш? Грiшити, сповняючи божий закон?
— А то ж як. Ти забув позалiтошню чуму, яка лютувала на святу покрову. Маловiрнi розбiглися по лiсах i водах й лишилися живi, а всi тi, хто пильнував строгого церковного закону, погинули вiд бобонiв.
— Бог послав спитанiє у вiрi сильним синам своїм.
— I забрав?
— Забрав.
— Яке ж тодi це спитанiє? Покрова лишилася без вiрних синiв своїх, — переконано мовив Нечепа й поправив патичком корчика, що почав пригасати.
— Найправеднiший з них, пiп Василiй, залишився живий.
— Вiн — найбiльший грiшник у своїй праведностi. Ходив вiдспiвувати мертвих i розносив чуму.
— Але ж сам залишився живий.
— Бо бражник був, всi кiстки, все нутро просякло горiлкою, чума не брала. Ще й праведнiсть його така — вiдспiвував тiльки багатих.
Сiрко уважно слухав суперечку. Було в нiй щось блюзнiрське: колишнiй дяк Пилип Курка, котрий мав би насамперед пильнувати божого закону, насправдi зумисне безбожно його перекручував, переступав якусь межу, за якою втрачалася святiсть, вiд того аж моторошно ставало, — але йшлося про щось глибше, серйознiше, що стосувалося людської душi, людського буття на землi. Сiрко здогадувався, що здоровий i дужий Курка потаємно заздрить горбуновi (одначе заздрить не люто) — його вченостi, мудростi, а надто ж розважливостi, надто тому, що в того на все — своя мiрка. Сiрко теж давно в тому впевнився: вельми вчений чоловiк Трохим Нечепа. Може, й справдi вiн не знає всiх святих таїнств та всiх церковних канонiв, зате знає закони, за якими має жити кожен праведний християнин. I не тiльки християнин — кожна людина. Помандрував по свiту, перебачив люду всякого й ставився до iновiрцiв не як до виродкiв, а як до людей. Отим, що має на все власне думку, Нечепа особливо близький Сiрковi, адже кошовий одвiку звик скрiзь класти власнi карби й не примiрятися до чужих мiрок.
— Я сам тодi помирав, — задумано казав Нечепа, — i вже не сподiвався побачити бiлого свiту. Вже менi меркло в очах, i слова молитви плуталися в головi. Лежу, дивлюся на дверi й думаю: ось — ось вона зайде. Отак ступатиме, отак триматиме косу… Й таки вступила. Вже не бачу, але чую: чалапає. Вона, думаю. Бiльше нiхто в чужий курiнь не прийде. Зiр менi застелило зовсiм. А воно — чалап, чалап… Та прямiсiнько до божницi, де в мене лежали грошi. Й тодi я як крикну: "Iзиди, сатано". Де й голос узявся. I розвиднiлося менi враз, i побачив я рясу зелену i потилицю Василiйову. I в ту мить лопнув менi пiд пахвою бобон синiй. А я сам, дякуючи творцю, почав одужувати. — Нечепа помовчав i помiшав патичком у жару. — Отож i кажу я, що божий закон треба сповняти не стiльки молитвою, скiльки праведними дiлами.
Сiрко чомусь i собi пригадав, як пiд той мор було пограбовано Самарський монастир. Ченцi в монастирi вимерли, а тi, якi не вимерли, розбiглися по рiчках i луках, лишилися тiльки двоє — старий чепець i воротний. Про те почули двоє прибишiв, пiшли в монастир, сонного воротного убив обухом один кгвалтiвник, а другий убив ченця, коли той молився при свiтлi лампади. Содiяли страшне, й не побоялися бога, i забрали грошi в трапезнiй у скринi, здається, таляри, i пояси шовковi церковнi, й китайки жовтi три штуки, й iнше церковне начиння. Їх упiймали й презентовали до суду церковного i свiтського сiчового. Й скарали на горло, й про той святотацький розбiй сiчовики гомонiли довго. Сiрко й сам не раз розмiрковував: як‑то важились розбiйники на грiх перед божими образами, перед очима святих!