— Пасiчникiв нинi нiхто не шарпає? — запитав про всяк випадок.
— А що в нас взяти? — мовив Курка.
— Так i Клим Пiсочник казав. А коли припекли прибишi розпеченою лопатою — вказав на горнятко iз золотими, — пiд'юдив Нечепа. — А в тебе, дяче, грошики водяться.
— Мої грошi по людях ходять, — невдоволено вiдказав Курка. Скiльки Сiрко знає Курку, вiн завжди отакий — роздратований, чимось невдоволений. А чого? Сiрко подумав, що ми iнодi мовби самi собi вороги. Проживаємо життя не в широкому свiтi, а у створенiй у власнiй душi в'язницi.
Голосно, з привиском позiхнув за спиною Курки пес, десь у гущавинi зареготала сова. Мiсячний серп випручався з грушевого гiлля. На заходi зiрвалася зоря й полетiла, лишаючи за собою бiлий слiд.
— Наткав ти, Трохиме, небилиць, — утiкаючи вiд розмови про грошi, повернув у попередню колiю балачку Курка. — По твоєму розмислу, i кров можна пролити й лишитися праведним.
— Аякже. Пророк Iєзекiїл сказав: битися за праве дiло треба тiльки з волi святого духа.
Сiрко здригнувся, повiв плечима, неначе вiд холоду. В глибинi душi пiдозрював, що завели всю оцю балачку дяк i горбун не випадково. Одначе, примусивши замовкнути їх, не примусиш мовчати голос, що затаївся на днi власного серця, цi тривожнi думки кружляють у головi кожного воїна, надто того, хто не тiльки посилає на смерть iнших, а завдає її власною рукою. I йшлося тут вже не про порушення церковного чинопорядку. Одного разу, коли iєромонах, правлячи молитву, не вельми щиро просив у бога перемоги козакам (а було це перед походом, i Сiрко до початку служби натякав на це поповi), кошовий вийшов зi свого бокуна, перепинив iєромонаха й сказав: "Якщо, попе, тобi забракло вiри в козацьке воїнство або так вже облiнився твiй язик, котрий лиже таки ж запорозькi меди, то ми знайдемо собi iншого iєромонаха, а тебе пошлемо ловити у ковбанях карасi "Отже, йшлося про те найбiльше, з чим дедалi частiше залишався Сiрко наодинцi i проти чого шукав собi захисту та твердого опертя. Пора ж бо було думати про спасiння душi, а чим її йому, воїновi, спасати? Чомусь згадалася перша смерть, яка впала з його руки. Їхали вони зi старим козаком Качаном у своїй‑таки Слобожанщинi понад рiчкою Орiллю в дозiр. День був осiннiй, холодний i вiтряний, козаки куталися в киреї. Качан раз по раз зупиняв коня i злазив на землю по малiй нуждi — старого мучила застудна хвороба. Потiм Качан наздоганяв його мишастим коником i знову їхав поруч. Поминули шелюги, верболiз, що росли в долинцi. Качан зупинився бiля кущiв, а Сiрко виїхав на горба. Виїхав, притримав коня, i в ту мить щось мовби вдарило його в спину. Вiн оглянувся й побачив мишастого коника i якусь темну купу на землi. Не одразу й збагнув, що то таке. А тодi завернув коня й вихором полетiв до кущiв верболозу. Назустрiч йому iз землi пiдхопилося двоє татар, один натягнув тятиву лука. Сiрко провис на стременах нижче кiнської гриви i вже не чув посвисту стрiли, вдарив татарина кiнськими грудьми, крутнувся конем на мiсцi й майже на льоту брийонув шаблею волохатий клубок. Другого татарина вiн не побачив, — той шаснув у лози, — скочив з коня (те було необачно, татарин мiг напасти з кущiв, але не напав), схилився над Качаном. Обличчя тому було сiре, губи потягло вбiк очi закотилися пiд лоба. Татари вдарили козака по спинi дубиною, а вже по тому скрутили сирицею нерухоме тiло. Сiрковi довго довелося одхаючувати Качана, а вже по тому так само довго стояв над татарином. Це був зовсiм молодий ординець, в нього щойно засiявся вус, — ясночолий i довговидий, зовсiм i не схожий на татарина. Вiн болiсно скривив уста й затулився рукою, мовби й мертвий чекав ще одного удару. Сiрка пойняли подив, сум'яття. Вiн вбив людину. Тодi ще не думав, що це ворог його вiри, навiть забув про те, що й сам мiг опинитися в сирицi або й лежати мертвим на цiй посивiлiй травi. Трави сивiють тiльки од старостi, а люди ще й з горя.
А Качан пiдвiвся, штовхнув ногою нерухоме тiло. Ще сказав:
"Добре ти його потягнув". Сiрковi не сподобалася похвала.
А потiм i сам хвалив козакiв за добрий удар, за важку руку. Бо тiльки важка рука може порятувати люднiсть у їхньому краю. Легка рука для скрипки, для бубна… А чи ж багато треба таких рук? А може, й багато…
— Вiра без добрих справ пуста, — сказав Нечепа. Сiрко прислухався."Вiра без добрих справ…"А якi добрi справи чинив вiн? Походи та сiчi кривавi…
Тонкий i чуйний чоловiк Трохим Нечепа. Якимось десятим чуттям вловив отаманiв настрiй, вiдгадав його мислi й провадив мовби сам до себе (а може, й справдi розмовляв з собою в думках):
— Бог бачить всi дiла на землi, правi й неправi. Здiйнята вгору правиця з шаблею за вдiв i сирiт, за стоптане жито — завжди праведна. На загарбання маєтностей, на погорду перед iншими, на заполучення урядiв — неправедна. Ниньки в усьому тому важко розiбратися. Настане друге пришестя, настане суд страшний, i явимося всi перед, господом в наготi своїй. I вже не прикриють грiхiв нi ряса, нi жупан, нi сiрячина. Багато сходив я свiту, багато бачив. Бог за грiхи мої покарав мене горбом. Але якби я був молодий i здоровий, то вибрав би собi в провiдники по тiй дорозi, що через нетрища i байраки, в свiти тамтешнi, не єпископа, не iєромонаха, навiть не схимника, а такого чоловiка, що жив правдою, служив ближнiм своїм.
Добре, м'яке Нечепине обличчя сховала тiнь вiд бриля, було видно тiльки пiдборiддя та губи, на яких стрибали бiлi вiдсвiти. В прозорiй тишi, що повисла над байраком, його слова лунали провiсницьки. Навiть Курка не спробував повернути їх на кпин. Вiн лише сказав:
— Схимник молиться за увесь люд.
— Що тi молитви, коли плачуть сироти i вдови, — заперечив Нечепа. — Я не пам'ятаю, щоб хоч одна молитва, крiм хiба божої, нагодувала голодних i заступила поле од супостата. Добрi то справи чи лихi… Дивлячись з чийого ока: божого, козачого, посполитського?
Сiрко зiтхнув i подумав, що й їздить вiн сюди, в Грушiвку, не вибирати мiсце для пасiки, а… щоби розiбратися в самому собi. В тому, що наплутало життя, в тому, чого не зрозумiв сам i чого, може, не зрозумiють тi, хто пiде по його слiдах. Нiби i йшов рiвно увесь вiк, а мережка слiдiв позаду лишилася нерiвною. I основне — вони нiкуди не привели. Й, мабуть, вже не приведуть. Хто пiде по тих слiдах? До якої межi? Скiльки їх буде? Чи зможуть протистояти свiту, жорстокому i неправедiивому? Звiдки засвiтить їм сонце? Будуть господарями своєї землi i долi чи сповнятимуть чиюсь волю? Того не мiг знати, навiть не мiг проникнути думкою за першi гони — попереду стояв морок. Який же заповiт залишить вiн нащадкам? Жити добром, правдою… Вiн жив добром. А вони чим житимуть? Смиреннiстю, покорою боговi i долi? Й досягнуть чого? Нi, в цьому свiтi смиреннiстю не досягнеш нiчого."Добрi справи — це тi, що в iм'я рiдної землi i рiдного люду", — подумав Сiрко. I ще подумав, що в тiм огромi, в тiм хаосi, що нагромадився у власнiй душi, йому самому не розiбратися, та й не варто гаяти на те час. Принаймнi поки шо. Може, коли вже обсядеться в Грушiвцi й ночi стануть довгi, спробує розiкласти все, що накидало життя, по кiлькох коморах, але зараз йому доводиться дбати про iнше, круто обмислювати день прийдешнiй i все, що вiн несе з собою.
— I все ж словом можна досягнути бiльше, нiж шаблею, — не здавався Курка, й не розпiзнати, зi щирого переконання чи од ворохобства власної душi, од звички казати всiм навперекiр. Адже i Сiрко, i Нечепа пiдозрювали, що вiн давно розплювався з богом i з усiма архангелами i якщо вiрить, то лише в святого духа.
— Тiльки треба, щоб те слово почули й зрозумiли всi. Треба такого слова, яке прийняв би в серце кожен.
— Немає такого слова, — сказав Нечепа. — Й, мабуть, нiколи не буде. Словом ще можна привести до страху, покори в церквi. А вийшли — вже кожен мiркує про своє. Та й помисли трохи ширше: навiть слово боже не однакове. Бо не один в свiтi бог. Через те й слово не однакове. Одна людина не може нав'язати iншiй себе i свого бога.