— То не люди, то погани, — сплюнув у темряву Курка.
— А вони кажуть: погани — ми. Кожен божий нарiд каже, що вiн — найкращий. Що може бути гiршого на свiтi, як нав'язувати себе iншому. У кожного своя душа. Нав'язана, вона сама стає нечестивою i малою.
— Але ж вони хочуть понищити нас, — вже насправжки обурився Курка.
— А я про те нiчого й не кажу. Напасники завжди неправi. Я казав про увесь свiт, про всi племена. Знаю, що це неможливо. А от як задумаюся, починаю гомонiти на всiх мовах, якi знаю. Слова iншi, а суть одна. Помирiться, зiгрiйте свої серця любов'ю.
— Таж не однаковi серця, — чогось зворохобився Курка. — Те жадiбне, а те щедре, те лихе, а те добре… Не однаково у них любовi, добра чи злостi. Та й за вiщо їх, людей, любити. Подумай сам, за вiщо, Нечепо, тебе можна любити?!
Нечепа здригнувся, неначе од удару, затулився долонею чи то вiд огню, що спалахнув раптом, чи то вiд Курчиних слiв.
— Знаю… мене, горбатого, нiхто нiколи не любив. Люблять гарних. Якщо вiн вродливий, та ще багатий, та ще нескупий — тодi всi люблять. Так само люблять красивих коней.
— До чого тут конi? — муркнув Курка.
— До того ж таки. Бо гарнi. А шкапу не любить нiхто. Бо вона шкапа.
— А як же iнакше, — зареготав Курка i ощирився, в темному проваллi рота зблиснули великi щербатi зуби.
— А так. Нiчого ти, Курко, не втямив. Вже скiльки вiкiв проголошують у церквi попи: "Полюби ближнього", а його нiхто не любить. Саме ближнiх здебiльшого й не люблять. Далеких, тих, яких не знаємо, яким нiчого не офiруємо, любити можна. Бо це нiчого не коштує. Ось ти… Ти до мене ходиш, бо на пасiку мою нацiлився. Якби я сказав, що оддам, то й полюбив би… За пасiку.
Курка одвернувся. Либонь, Трохим зачепив його за живе й той вперше за вечiр збентежився по — справжньому. Сiрко тихенько засмiявся й по тривалiй мовчанцi мовив:
— Утрись, Пилипе, та подякуй за науку. Трохимова тут правда i на лице, й навиворiт. Я оце сказав би… сказав, якби Нечепа не думав, буцiм i я чекаю не дочекаюся, коли вже вiн згладиться з цього байраку…
Нечепа пiдвiв обличчя, глянув на Сiрка, на ньому лежав легенький докiр.
— Знаю, отамане, що жартуєш. Ти собi iнше мiсце назнав. I яблуньки посадив.
— Ну, якщо знаєш, мусиш знати й iнше. Горбатий ти, вибачай, але душа в тебе чесна. Б'ю тобi за це чолом, — кошовий справдi здiйняв шапку й вклонився старому. — Б'ю чолом i поважаю щиро. Й iншi тебе поважають. Гарного клича ти чоловiк i гарну славу по собi залишаєш. А що є на землi бiльшого за добру славу по людинi? Тiльки дiла її, але ж од них вона й починається.
Ой Сiч — мати. ой Сiч — мати,
А Великий Луг — батько;
Гей, що в Лузi заробити,
Те у Сiчi пропити.
На другу пречисту по всiх куренях варили гультяйський борщ i пекли рибу — судака, i стерлю, й коропа — чорнокрапа, курiннi вцiдили кожному по оковi горiлки. Закушували оселедцями, чабаком, рибцем, а борщ упрiвав у сiнях на кабицях, вiдтак кухарчуки знiмали з гакiв, що були прикрiпленi на ланцях до сволокiв, велетенськi казани й пiрили їх на дрюках у двiр — обiдали просто неба на широких попонах. Гаспидськи червоний, гаспидськи гарячий, гаспидськи наперчений борщ шипiв i булькав, i пахощi стояли над Сiччю, аж святi умлiвали на небi. Горами лежав на постiлках покраяний велетенськими скибками хлiб, i тараня в'язками, i оселедцi у ваганах, i кав'яр солоний у горщиках та бочечках. Гуляй душа без кунтуша!
Воно б i гулялося, якби не думка про завтрашнiй день. Ждан не поспiшав до дармового харчу, хоч у головi наморочилося вiд запаху борщу та оселедцiв i слина наповнила рота. Постояв бiля скарбничної комори, потинявся бiля прикурiнкiв, — Дядькiвський курiнь хоч який великий, однак не вмiщав усiх козакiв, i з двох бокiв до нього прибудували по куренятi, — i аж тодi сiв скраєчку на попону. Вже три мiсяцi, як вiн полишив свою лукаву службу в Батуринi й прибився на Сiч — вписався молодиком у Дядькiвський курiнь. Iшов з гетьманської столицi без шеляга в кишенi, сподiвався на запорозьке привiлля, одначе воно виявилося круте. Сiдаєш до столу обiдати — кинь кухаревi в карнавку на вечерю. Задарма й на Сiчi галушки до рота не стрибають. Звичайно, з голоду не пропадеш: пожалiє хтось iз запорожцiв, кине в карнавку чи на тацю за тебе тi шеляги, але ж по тому страва в горло не йде. Соромно старцювати рукатому й ногатому молодому. I нiде тими руками приробити. Ще повеснi вiдiйшли козаки по зимiвниках, що за ярликами, давно скiнчилися веснянi рибальськi гарди i косовиця, i стадникiв найнято до зими. Кiлька днiв виловлювали коростявих коней та вiдганяли їх за озеро Свиняче Морс, мастили дьогтем, але пасти їх Ждановi не випало. До Сiчової залоги, яку утримує своїм коштом Сiч, його, ясна рiч, не прийняли — молодий — бо i в боях не гартований. З братом Митрофаном, сiчовим пiдписарем, розплювалися навiк. Може, й не навiк, а таки вельми неприязно зустрiв Митрофан Ждана на Сiчi, дорiкав, що той полишив таку гарну службу при гетьманськiм дворi, раяв повернутися назад, натякав на якесь багатство, на якiсь уряди, що чекають на братiв у майбутньому, тiльки треба, мовляв, сповнити одне високе повелiння. Тодi Ждан остаточно упевнився, що вiн потрiбний Митрофановi не тут, а в Батуринi, й потрiбний не як брат, а як… Тiй думцi боявся дати волю. Холонуло в грудях, i гiрка липучка склеювала горло. "Боже, — думав, — невже таки правда?" Кому ж служить Митрофан? Служити ж бо двом правдам не можна. Для того треба мати двi душi, а такого людям не дано. Або ж розчахнути душу на двi половинки — чорну й бiлу, нi, не так, душу розчахнути не можна, од гнилої половинки негодящою стає вона вся. Бiлими снiгами власної душi вгадував ту чорнiшу сажi чорноту й жахався: Митрофан запродує товариство. А запродувати товариство — то найбiльший грiх у свiтi. Вiн уже не хлопчак, уже стер двi пари пiдошов у покоях, наслухався й надивився, бачив науст i пiдступ у шовках i соболях, сукнi й парчi, бачив убивць з янгольськими пиками i нечестивцiв з ясним поглядом. Страшна то служба — таємних пiдглядачiв. Той пiдглядач зирить оком за полковником, а накажи — донесе й на господа — бога. Немає у тих людей святинь у серцi, бо й не належать собi, вони вiдвикли й не мають права чинити на свiй розмисел, та й на думку власну не мають права. То вже не люди, а пастки для iнших. Невже й Митрофан такий?
Сумнiви гризли i ятрили його серце, вiн аж був упав у вiдчай i страждав страшенно. Вiн би, може, заспокоївся, якби знав остаточно, так воно чи нi. Тi сумнiви несамохiть потвердив сам Митрофан. Першої митi, побачивши на Сiчi Ждана, вiн розгнiвався, навiть розлютувався, а тодi потягнув у шинок, i напував горiлкою, i торохтiв, торохтiв, розпитував про гетьманський двiр, а найдужче — про нього самого. Вiн боявся, вiн вивiдував, чи Ждан не дознав чого, а також хотiв знати Ждановi намiри, Жданiв стрiй душi, чи не донесе, чи не виляпає чого. Ждан тодi зрозумiв: не треба нiчого казати, не треба впевняти Митрофана, що нiкому не викаже своїх здогадiв, вiн уже не довiряв Митрофановi зовсiм i боявся його й через те вдав, буцiм нiчого не знає, вдав, i показав це в розмовi, й геть розвiяв Митрофановi сумнiви, i той заспокоївся й очужiв зовсiм, ще й натякнув, щоб Ждан до нього за допомогою не звертався. А Ждан i не збирався звертатися, вiн сумно й гiрко дивився на брата, йому аж не вiрилося, що це його брат, шукав у серцi якоїсь краплини, якоїсь бруньочки, котра б розкрилася братерською любов'ю, й не знаходив. Вiн зовсiм не знав, що воно таке, братерська любов, як i всяка iнша, крiм хiба любовi до Парасочки, так у ту мить i вона здалася йому несправжньою.
Їм обом щастило: В куточку, де вони сидiли, панував смерк, i не треба було дивитися один одному в очi. Вiн здогадувався, що оцей гарнющий з вигляду, оцей козак — чорт ненавидить його смертельною ненавистю, як усi чорнi душi ненавидять душi свiтлi вже за одне те, що вони свiтлi, а вiн ще ж не послухався братових намовлянь, побриду — вав ними, а вiдтак i ним самим. Гiркою була горiлка, гiркою балачка, й коли Ждан торкався думкою майбутнього, воно теж було гiрке. Отак вони розiйшлися, а за кiлька днiв Митрофан вiдбув з якимось посольством на Дон i мав лишитися там аж до осенi. А Ждан страшенно переживав, тепер вже думав про те, що треба йому було об'явитися з усiм перед Митрофаном, i просити, i молити його, й заклинати, аби одкинувся од того свого лютого промислу. Вiн не вiрив, що переконав би Митрофана, та й, можливо, той надто глибоко загруз, але ж треба його якось рятувати. Втiшався тiльки тим, що Митрофан поїхав i вся ця справа, вся розмова вiдкладалася до осенi.