Його збудив Жмурко, але вже по сходу сонця, й наказав допомагати козакам, якi лишилися на островi. Решта ж ще з ночi попливли на лиман.
Тiльки раз i випало Ждановi вставати по сходу сонця. Бо далi закрутився, як судак у вершi.
Пiзнього ранку вернулися з лиманiв забродчики. Поки вони катранили дьогтем сiтi, поки розвiшували їх на пiдтиках та вибирали зiлля. Ждан i решта рибалок носили величезними кошами пiд повiтку рибу. Четверо рiзчикiв хапали великi, ще живi, рибини, кидали на стiл, ледь вловним рухом розпанахували животи, патрали, розрiзували, обтрушували у дерев'яних ваганах сiллю i кидали в iншi кошi. Ждан i ще п'ятеро носiїв пiрили корзини до велетенських зрiзiв — солил i вкидали рибу в їдкий саламур, а самi притьма бiгли до човна. Й далi чимдуж по тому самому колу, а отаман стояв посерединi кола й скiском карбував на лiщиновiй лозинi кiлькiсть корзин та погукував на рибалок. Це вже був не той добрий i сонний Жмурко, який наймав їх бiля корчми. Отаманiв голос гримiв владно, правиця стискалася у важкий кулак, i той кулак один раз вже черконув лiнивого рибалку Спудiя, колишнього бурсака з Києва. Погукував i кармаш, погукували й солiльники, та й сам Ждан розумiв: у таку спеку несолоною рибу довго тримати не можна.
Рибалки кружляли по березi, а над водою кружляли, вихрили чайки i бiлi крячки, вони хапали риб'ячi нутрощi й мчали з ними понад водою. Один раз Ждан задивився на них, загавився, i кармаш штурхонув його межи плечi. В обiд передихнули — кухар наварив риби, особливо вдалася щерба, та й як їй не вдатися з молоденьких сомикiв, з судака та лящiв. Ждан настiльки втомився, що аж перехотiлося їсти. До вечора ледве впоралися, сiдали до столу по заходi сонця, й отаман знову виставив сулiю з горiлкою, одначе цього разу голоколiнчики трапезували недовго. Ждан заснув одразу по вечерi. Лаштуючись на нiчлiг, вiн сказав Кириловi, що вдосвiта попроситься на лимани, але Кирило його розраяв: там ще важче. Тягнути лями — то вража справа, доводиться й у воду забредати, i вплав подаватися, недовго й хвороби вхопити.
— Не подавай голосу, поки тобi не наступили на хвоста. Нехай їй лихо, тiй матулi з її лямами, — так скiнчив своє повчання Кирило.
Щерба, яку двiчi на день варив кухар Саливон, була густа, запахуща, жирна, риба — смачна, одначе на четвертий день голоколiнчики вiдмовилися її їсти — отаман не поставив горiлки. Сьорбали руду, солону щербу Кирило, Ждан та ще кiлька рибалок.
— Домова була справляти могорич пiсля кожної тонi, — кричали голоколiнчики. — Гаруємо день, а душу закропити нiчим.
— Де це бачено — кожного дня могоричi, — вiдбивався отаман. — А тодi спите на веслах. Охрiм учора у воду впав.
Його пiдтримали непитущi козаки, а також тi, хто пив у мiру — на свята та з якоїсь нагоди.
— Така була домова. Так ведеться скрiзь, — не вгавали голоколiнчики. (Однi вар'ювали за горiлкою, iншi — од утоми).
— Горiлка — що, — сказав козак Кочерга. — Он м'ясо гниле… Ледве вдалося Жмурковi вговтати рибалок. Одначе коли й наступного дня їм не було чим закропотити душi — голоколiнчики збунтувалися. Гостроносий, дзьобастий, як журавель, рябий Онисько схопив Жмурка за груди й почав трусити, як грушу. Одначе непоказний з вигляду отаман так шарпонув Ониська, що той завищав, як пес, i поколiнкував по травi, завиваючи:
— Руку вломив, паскуда, руку зламав. Бийте його. Голоколiнчики попiдхоплювалися, оточили Жмурка. А той бачив, що непереливки, одразу змалiв, розводив руками:
— Та хiба б я не дав, коли б не витекла. Вся до крапельки витекла з барила.
Довго ворохобилася цього вечора рибальська громада, довго не вкладалася спати. А ще й небо спохмурнiло, сова пугала на дощ — i нахмарило на душах у голоколiнчикiв, важке безпохмiлля бродило їм у головах, смоктало в грудях, i готовi були на найнсрозважливiшi вчинки. Колобродилися довго, гомонiли, радилися, що робити. Однi раяли сiсти в човна й вернутися на Сiч, iншi — послати туди отамана з двома веслярами i нехай не вертається без барила з оковитою. Так нi до чого й не домовилися.
Удосвiта на лимани не плавали — спали. Розбудив усiх криком кармаш — бiгав по острову й лементував:
— Убили, убили, нехристи, — що ж тепер буде, божечки! Убили! Заспанi, розкучманi, стовпилися рибалки бiля отаманового куреня. Туди зайшли Кирило й ще двоє козакiв. Жмурко лежав на примос — тцi з вибалушеними очима, одежа йому на грудях запливла сукровицею. Ще й був припечатаний до примостки гострими рибальськими остями, вони стримiли з шиї. Таке бузувiрське вбивство приголомшило рибалок. Стояли притихлi, знiченi, поопускавши долу очi. Декотрi кидали косяки на Ониська. Той рвонув на грудях темну полотняну сорочку, роздер до пупа:
— Не я, не я, чого вирячаєтеся. Я спав. Нехай он Пилип скаже.
Пилип мовчав, мовчали й iншi рибалки. Бо ж i справдi не знали, хто вбив отамана. Об тiм вчинить дознания сiчовий суддя. Одначе нiкому не хотiлося чекати дознания, ставати перед судом навiть свiдками. Та й спробуй доведи, що ти не винуватий. Всi були на островi, всi спали, й хтось один не спав. А що, коли суддi та пiдсудкам приверзеться, що вбивство вчинили всi авулом або й хтось один зi згоди ватаги.
Звичайно, суддя зажадає присяги на хрестi та євангелiї. Перед присягою на животворнiм хрестi не встоїть найбiльший злочинець. Проте могло статися й таке, що вбили отамана комишники. Припливли на човнi i вбили. В таке йметься мало вiри, а проте… Тодi суддя вирiшить, що рибальська ватага в змовi.
Рибалки розбилися на гурти, гомонiли. Декотрi переходили вiд одного гурту до iншого, було видно, на щось намовляли рибальську громаду.
Й таки намовили. В пiдполуднi повантажили в байдак сiтки, всю, яка була, сiль i весь харчовий припас i вiдiпхнулися од берега. Вони пливли в Прогної, до моря — на Кiнбурзьку косу. Там улестять якогось агу, вiн дасть їм ярлика, й ловитимуть рибу на морських озерах — лиманах, якщо татарськi ватаги не виловлять їх самих. А може, й не допливуть туди, повернуть до слобiдського берега та продадуть човна i увесь рибальський риштунок. Ждан пiдслухав — таки збиралися йти до моря, а якщо вдасться, то аж на Кальмiус, до донцiв.
На островi лишилися кармаш, двоє доменщикiв, Кирило та Ждан.
Пiд обiд кармаш i деменщики поклали в сiткового човна Жмурка й теж одплили од острова. Плавба їм клалася важка — супроти течiї, супроти ночi з покiйником на сiнi. Кликали Кирила з Жданом, але Кирило вiдмовився, за ним не сiв у човна й Ждан. Ще ранiше, коли посунув по водi байдак, Кирило сказав Ждановi: