Вечорами над слободою витав дiвочий спiв. I тодi Ждановi не спалося, гаряча кроз бродила в жилах, спалахували палкi видива, й спливало перед очi кругленьке Парасоччине личко, й думав Ждан, чи ж вiї; хоч побачить її коли — кебудь. Цвiллю вкривалися його мрiї, по дорозi на Запорожжя думав: засягне дещицю грошей, вернеться в Батурин звитяжним козаком (заграє конем, це — насамперед), забере Парасочку, й поїдуть з нею на Слобожанщину, куди заохочують український люд слобiдськi полковники, там, кажуть, дешевi землi й можна зiп'ястись на власне господарство. Полковники i росiйськi воєводи поставили од татар захиснi городки й укрiпили пограниччя, й нiхто там не вимагає паперiв — хто ти й звiдки, оселяйся, ори землю, народжуй дiтей — пiдданих його величностi бiлого царя. В слободу на колодки Ждан не ходив — соромився своєї бiдностi, свого виду, своєї незугарностi.
Не ходив вiн у село i вдень, навiть у недiлю товкся бiля млинових ступ чи ж ставив ятiрцi по рiчцi, — бо й чого туди пiде, що йому там робити? Нi родичiв там у нього, нi приятелiв, а з чужими людьми Ждан заводити знайомства не вмiв. Кайдан же — навпаки, мовби й не набивається нiкому в дружбу, одначе всi мають його якщо не за приятеля, то за доброго знайомого, хоч, може, бачилися один лишень раз на вiку. Те, що Кайдан частенько споряджався в село, Ждановi байдуже, а що почав заникувати в шинок — непокоїло. Зiп'ється козак, а словами ходить, як i ногами, — тiльки прямо, ще вскочить у якусь халепу. Таки не звик вiн обходити ями та пнища, й багато знає, i часто втелющується не туди, куди слiд. А мовби й розумний, i дошпетний, i хитрий. Кирило вже знає майже всiх у слободi, й розказав Ждановi, що сотник у слободi — зух i крутiй, зайшлий здалеку, зумiв отуманити колишнього старого ониськiвського сотника Зуба, запав у його мислi байками, що має свiй хутiр i худобу десь аж за Києвом, i очарував його дочку, одружився з нею, посiв сотництво, а тодi виявилося, що немає в нього нiякого хутора — гольтiпака, тiльки вбрався в пишнiї шати — поведенцiї шляхетнi знає, й заходився виживати Зуба з власного обiйстя, й билися вони з тестем на щаблях, i рубонув тесть зятя так, що ледве й дух з нього не вибив, ще й досi той не оклигав, а сам Зуб у сирому льосi — секвестрi — сидить, а ще там сидить гвалтiвник з чумакiв — згвалтував у житi молодицю, теж суда дожидається. Ще Кайдан сказав, що пирятимуть вони з Жданом мiшки з мливом до пiзньої осенi, а тодi подадуться на Сiч, щоб на башлiвцi пристати до якогось зимiвника або вигiдно найнятися до когось з сиднiв — у гнiздюкiв робота важка, й небезпека краєм їхнього поля ходить, одначе й заробiтки значнi. А може, вироїться похiд у краї басурманськi, то вони пристануть до вiйська. Ждана дивувала безпечнiсть його нового товариша, а також те, що той не кладе у мислях далекої тасьми, живе недалекими днями й не збирається нiчого в своєму життi мiняти. Либонь, уже звик, отак i козакуватиме до старостi, аж поки не одвезуть до козацького шпиталю або не складе на Дикому Полi голови. Й не сниться йому нiколи власна новенька хата — нехай навiть маленька, вистарана всiм життям, з кружганком i високим димарем, з квiточками в горщиках i черепочках при вiкнi, з мальованими по комину голубами й рядняною намiточкою, що нею завiшена пiч, а з печi пахне борщем i гречаною кашею на пiдсмажених вишкварках. I од тiєї думки своїм малим розумом Ждан дiйшов до думки бiльшої, значнiшої — про те, що й оборонити всi тi розкиданi по обох берегах Днiпра хатки тiльки звiдси, з Сiчi, немога, що обороняти їх треба з усiх бокiв, а без того неможлива вiтчизна. Крiпко думав над тим молодий козак, сидячи на старому вербовому пнищi та спостерiгаючи, як вiд одного верболозового куща до другого перебiгають по рясцi й лататтi маленькi дикi курчатка, такi легкi, що їх утримують мiзернi листочки ряски. Iнодi з куща вилiтала доросла курка й розпластаною ганчiркою падала в другий кущ, по тому звiдти долинало неголосне покохкування та покиркування. Воно не вмовкало навiть тодi, коли бiля млинiв злiтав голосний гомiн i починали крутитися зi скрипом водянi колеса, перекидаючи воду, невпинно прошкуючи вперед i… залишаючись на мiсцi. Перекидають вони її перед Ждановим зором вже пiвтора мiсяця.
О цiй порi крутилися не всi каменi — здебiльшого працював один млин. Ось почнеться молоча, а там приспiють весiлля, храмовi свята з паляницями та пампушками, коржами та пирiжками, тодi й обидва млини не впоруються з горами мiшкiв, якi лежать на помостах, чекаючи своєї черги.
Одначе в п'ятницю запрацювали всi каменi i всi ступи — прибула козацька валка на дев'ять пiдвiд. Невеликий острiвець сповнився гомоном, цвьохканням батогiв, скрипом колiс. Козаки повипрягали воли, а самi взялися носити на помости важкi мiшки з житом та пшеницею. Вони подавали їх на кiш, а Кирило зi Жданом та ще шестеро наймитiв великими дерев'яними совками черпали ще гаряче борошно й набивали його товкачами в порожнi мiшки. Запах млива був особливий, олiйно — густий, приємний, дуже мирський i подобався Ждановi. Як i запах коломазi, якою ватаг валки мастив колеса воза (вiн уже розвантажився). Робив це ватаг дуже повiльно, пiдважував спиною полудрабка, зсував колесо на самий край осi, мастив вiсь, далi кльоцав квачем i ступицю, насовував колесо назад i втикав притику. Знову пiднiмав спиною воза, прокручував колесо i аж тодi брався до другого. Припорошений борошняною вiхолою, з бiлими од борошна вусами походжав по помостi Федiр Пиво i вдоволено погукував на наймитiв.
— Хутчiй, Ждане, перебирай ногами.
…Ждан iшов по скрипучих дерев'яних сходах угору, на його плечах — велетенський мiшок, що так i водить, так i хилитає парубком з боку на бiк, i випорскує з пальцiв коротко зав'язаний чуб, i гарячий пiт виїдає очi. Одначе не бiда. Скине мiшка, витре пiт- i знову до воза. А пiд возами лежать запорожцi, палять люльки, гомонять, в обiд до них пiдсяде й Ждан, увечерi також, i вже наслухається вiстей з усього свiту, i знатиме вiн, що дiється в гетьманськiй столицi, i в Москвi, i навiть у Вiднi. Мудрi люди запорожцi: мандрують по всiх свiтах, розставили по всiх перевозах застави, й ловлять у митнi сiтi свiжi вiстi, й засилають своїх вивiдникiв у далекi степи, а чого не знають, те домислюють, та так, що iнодi й не одвiєш правди вiд домислу. I водиться у них — що знає один, мусять знати всi, навiть в отамана немає од вiйська таємниць. Вже й зараз Ждан носив пiд мокрою чуприною стiльки новин, що вони iсрлися одна об одну, як жорновi каменi. Перша — Сiч написала нового незичливого листа гетьману Iвану Самойловичу, друга — йдеться до великої вiйни царя московського з турками, третя — цар московський хирiє, й невiдомо, чи одужає. I всi звiстки важливi, й такi великi, що Ждановi не охопити їх своїм розумом. Побреде в Самойловичевi палати (приплющить очi й бачить кожну свiтлицю), а вже треба мчати конем пiд Чигирин, де поставив свого намета князь Ромодановський, заникне в намет, а звiдти — прямiсiнько в царськi палаги й плутається в них, а доступитися до царя не може.
Вiн саме заходив з мiшком на плечах в млиновi дверi (а думалося, що в позолоченi дверi до палати, в якiй спочиває цар), коли раптом ним щось труснуло. Спершу навiть не зрозумiв, що то якийсь крик, якесь збурення (може, сталося щось з млином?), а коли скинув з плечей мiшка i вибiг на ганок, побачив, що всi запорожцi стовпилися бiля возiв i зорять у бiк села, й що двоє челядникiв чомусь кинули мiшки просто на землю, й один мiшок репнув i з нього жовтими струмками тече просо. В селi калатав дзвiн, i скакали якiсь вершники, i з того боку села вставав чорний стовп диму. Ще й тодi Ждан не осягнув усього до кiнця. Та враз у дверях за його спиною хтось прошепотiв: "Татари" так страшно, що Ждановi аж поповзли по мокрiй спинi колючi мурашки. Багато разiв чув про напади татар, вже й сам ходив край Дикого Поля, один раз навiть бачив татарську тасьму, одначе все те було наче в казках, було з кимось, а не з ним, а все, що дiється не з тобою, i страхає, й холодить серце iнакше. Думка про полон, про смерть змигнула, як блискавиця. Хтось iз козакiв кинувся запрягати воли, але його препинили: