— Куди?.. Ослiп…
— Вони нас не бачать, — мовив Пиво.
— Зараз побачать, — сказав Кайдан.
— Запираймось возами, — загукали козаки.
— Валiть осокори, — гукнув Пиво.
Запорожцi тягнули вози, ставили їх упоперек греблi, зв'язували мотуззям колеса. Двоє наймитiв пиляли велетенського, в два обхвати, осокора. Ждан теж метушився бiля возiв i весь час поглядав на село. А там чинилося щось страшне. Горiло вже в кiлькох мiсцях, i стояв лемент, i лунали пострiли, й густо з'юрмилися на краю села темно — сiрi вершники.
— Люди зашпунтувалися в церквi, — сказав хтось з козакiв.
— Не роззявляйтесь, — гукнув Кирило.
Вiн порядкував на греблi. Йому допомагав Пиво. Аж тепер Ждан зрозумiв, що було в дубовому прикомiрку бiля млина. На дверях того прикомiрка завжди висiв великий замок, i стежка до нього заросла морiжком. Тепер звiдти виносили янчарки, i самопали, i карабiни, i величезну, на тридцять фунтiв, гакiвницю, викотили двi бочки — одну з порохом, другу з набоями. Бочки поставили за млином. Запорожцi вкладали у череси кулi, набивали порохом роги, кидали на траву киреї i все те клали на них. Сипали жменями кулi просто на киреї, мiдними мiрами мiряли порох.
Увесь цей час Ждан поглядав на село. Водночас голова мовби сама поверталася назад, туди, де гребля впиралася в болото… Перейти болото, перейти луг, а там — лiс… I було соромно тiєї причiпливої, нав'язливої думки, й не мiг вiд неї вiдкараскатись. Воли — не його… Чого має гинути за чуже добро.
Либонь, тi його позирки помiтив Кайдан i вкинув Ждана своїми словами в панiчний сором:
— Татари поставили пiд лiсом засiдки. Вони хитрi… Бачать, що ми в пастцi.
Це справдi була пастка. Ждановi враз стало страшенно тужно, й вiн обвiв сумними очима шелюги, рiчку, де стояли його ятiрцi й де бiло цвiли лiлеї, яким не було нiякого дiла до татар i до всього iншого, що чинилося в усьому злому свiтi. В бiк села Ждан намагався не дивитися. Та враз там скоїлося ще щось, й мовби вiтер прошумiв на греблi, й погляд сам метнувся вподовж дороги. Ждан здригнувся. Вiд велетенського гурту (навiть Ждан розумiв, що саме там стояли татарськi ватаги, ординцi купчилися довкола них, як шершнi довкола своєї матки) вiдокремився сiрий клубок i покотився по дорозi до греблi. Висипали вершники. Скiльки їх було — Ждан не мiг осягнути, бачив — багато. Вiн чомусь на мить заплющив очi."Ну ось…", — а далi думка урвалася, як перетята ножем линва.
— Приготуватися! — гукнув Кайдан. — Валiть осокора. Швидко завжикала пилка, почувся трiск, велетенське дерево похитнулося й повiльно, неначе збиралося злетiти вгору, похилилося в бiк греблi. Важко гухнуло, зеленою хвилею ще раз шугонули вгору вiти, шугонула курява й на мить закрила виднокiл. Коли вона вляглася, Ждан побачив, що дерево накрило майже всю греблю, лишилася тiльки смужка понад водою. В ту вирву черiдкою полетiли вершники, Ждановi вони здалися схожими на колючi клубки — люди так низько пригиналися до кiнських грив, що їхнiх облич не було видно зовсiм. Козаки й наймити стояли за возами, щось вигукнув Кайдан, пролунав недружний випал, переднiй кiнь спiткнувся на бiгу, беркицьнувся через голову, другий, що мчав поруч з ним, чомусь побiг у ставок, й ще кiлька попадали у воду, а деякi падали й на греблю, на них налiтали заднi вершники, й там утворилося стовписько з людських i кiнських тiл. Декотрi вершники, вибитi з сiдел, поривалися до возiв, iншi рачкували назад, татари сiкли шаблями зелену осокорину, намагаючись пробити ширшу вилогу, пускали з‑за дерева стрiли, але козаки ховалися вiд них пiд возами, стрiляючи крiзь вiття у татар, кулi вражали їх. Шваркнула гакiвниця, по той бiк осокорового шатрища пролунав вереск, дико заiржав кiнь, i заалалакали татари, аж Ждановi похололо в животi й вiн присiв пiд возом. Одначе зборов страх i пiдвiвся знову. Вiн пальнув зi своєї рушницi тiльки раз, далi курок клацав, але випалу не було — Ждан нервувався, сипав на панiвку порох, побiг до iншої киреї i взяв ще один рiг з порохом (думав, що порох у його порохiвницi вiдлиг), але чиясь рука забрала вiд нього рушницю й подала iншу:
— Там випав кремiнь.
Рука i голос Пива. Рушниця, яку подав Ждановi Пиво, була з колiщатим замком, майже нова. Ждан стрельнув просто в зелене шатрище й не бачив, влучив чи нi. Його страх мовби пришерх, мовби прирубцювався, вiн уже дiяв спокiйнiше й бачив все тверезими очима. Могутня осокорова крона прислуговувалася козакам доброю тарчею, але вона прикривала й татар, i скiльки їх там, вгадати було неможливо. Крiзь вiття свистiли стрiли, вже один козак лежав пiд возом, i Ждан намагався не дивитися в той бiк — стрiла пронизала козаковi голову.
Знову шваргонула шмагiвниця, зашелестiло листя, а позаду почулася гупотнява й пролунав чийсь розпачливий голос:
— Воли, воли, тпр — р-р, тпр — р-р, клятi.
Нажаханi пострiлами, воли мчали в другий кiнець греблi. Вони добiгли до болота й побрели через тванi, грузнучи по самi черева, декiлька зав'язло зовсiм, iншi вибредали на сухе, бiгли через луг, i там їх переймали татари. Ждана сполохала думка: а що, як татари заскочать їх з того боку. Одначе ця небезпека звiдти поки що їм не загрожувала. Якщо татари й полiзуть у болото, то стратять сили й двоє чи троє козакiв перестрiляють їх з‑за воза. Запорожцi — люди завбачливi, один вiз лежав колесами до лугу у тому кiнцi греблi.
А в селi й далi точилася битва, носилися вершники, лунали приглушенi важкi залiзнi удари, а потiм звiдкiлясь узялися гарби, вантаженi чи то соломою, чи то сiном, i поповзли на гору до церкви. Клубок, схожий на комашню чи гнiздо шершнiв, зник — либонь, татарськi чамбули помчали далi, тепер попiд селом потяглися довгi сумнi ключi — татари гнали худобу i людей. А десь пiсля полудня на вершечку горба мiж сосон спалахнуло велетенське кострище, й чорно — сизий дим сягнув неба. Татари обiклали соломою дерев'яну церкву й пiдпалили її разом з людьми.
Козаки поскидали шапки. Татари в цей час на них налоги не чинили, товклися в кiнцi греблi.
— Вони довго тут не затримаються, — кинув хтось iз запорожцiв.
— Затримаються на стiльки, аби потяти нас, — похмуро мовив iнший козак.
Справдi, надвечiр до греблi пiд'їхали двi гарби з сiном. Татари випрягли воли й погнали їх до села, гарби ж залишилися. Ждан не мiг збагнути, що вони робитимуть з тим сiном. Подумав: пхатимуть уперед вози, самi ховатимуться за сiном. Одначе Кайдан розтлумачив те по — iншому.
— Вiтер дме з того боку, вони запалять сiно й добуватимуть нас у диму.
Либонь, так би воно й було, але козакiв порятувала нiч — на заходi з'юрмилися хмари, сутiнки оповили землю швидше, нiж татари приготувалися до налоги. Тiльки влiтку, тiльки в степовiй Українi нiч спадає так швидко. Сиза iмла спершу залила долинки й видолинки, а далi земля потонула в синiй повенi.
Потонула долина Щирицi разом з козаками i татарами, з живими, й мертвими, i тими, хто мав погинути або потрапити в полон Жорстоким жаривом дотлiвала на горi церква, смолоскипами спалахували присохлi вiд спеки сосни, й тодi здавалося, що то чиясь душа летить на небо. А власна Жданова душа зiбгалася в маленьку, схожу на тугий клубочок дратви, грудочку, й обидва кiнчики обiрвалися.
Татари палили багаття, з суворої глибини ночi, обвiяної легким вiтерцем, пливли запахи пересмаженого м'яса i диму. В пiтьмi пофоркували конi, iнодi до того чи того багаття наближалася розмита пiтьмою постать i вiддалялася. Козаки багать не розкладали, виставивши в обидва боки по дозорцю, сидiли бiля млина. Нагрiта за день земля була тепла, як черiнь, i добра, як мати. Пиво принiс горiлки i сухої ковбаси, а також сала i таранi. Закушували мало. Тiльки Кайдан кутуляв ковбасу, аж виляски йшли помiж млинами.
— А чого пропадати добру, — сказав вiн простецьки й хитро водночас. — Нам звiдси однак не вибратися, нащо ж лишати нехристам таке запасся. Вони он конину жеруть.