Мить помовчав, його душа рвонулася до посла й зiв'яла. Вона рвонулася, аби розтермосити, розворушити, щоби вiн, коли повернеться в Батурин, гаряче виповiв гетьмановi все, збив його з холодної й хитрої обережностi. Так бувало завжди: розмовляючи зi спiвбесiдником, Сiрко повертав його собi або на спiльника, або на нещадимого ворога. Йому гаряче хотiлося зараз мати Романовського за спiльника. Але бачив i розумiв — то неможливо. Романовський не дав пробитися до душi жодному слову. Й не дасть. Свою поведенцiю, свої вчинки i слова вiн розмислив наперед, вiн знає, що йому вигiдно, а що — нi, й нiчого iншого знати не хоче. Такий вiн чоловiк, мiж такими зрiс i тим тримається на посольствi. Його душа давно всохла, ще й прицвiла, як житнiй сухар, жодне живе слово не проб'ється до нього. Державнi посли здебiльшого такi всi. Вони не мають власної думки, а пропихають ту, яку їм вклали в голову їхнi повелителi. Й душа там як пересохлий бубон: хто в нього вдарить, тому й загуркоче. Катове плем'я, катiвська служба! Сiрко розумiє те, знає давно, але серцем не може примиритися. Бодай їх… Але то хоч посли одного народу до iншого. А це — одноземець, свiй собака! I всi iншi попихачi ори гетьманському дворi зараз такi. Пiсля сильного волею Хмельницького i могутнiх соратникiв його, пiсля авантюрних Виговських та Брюховецьких надiйшов час розважливих, помiркованих Многогрiшних та Самойловичiв. Тепер на вищi сходинки перлася сiрiсть, а часом — мiцно прихована пiдступнiсть та хижа хитрiсть, вони єдино могли доскочити влади та втриматися при нiй. Вони привчилися жити чужою волею та чужим розумом, вiддалися в повну покору тим, хто сидiв ще вище. Щирiсть та бистрий розум i не могли доскочити тих щаблiв. Щирiсть не могла миритися з неправдою, не вмiла прикриватися й падала з найнижчих приступцiв. Гострий розум теж викликав пiдозру, та й не мав на чому гостритися, бо мимоволi випирав, накликаючи на себе бiду. Тепер цiнувалися тихiсть, безвiдмовнiсть, терплячiсть, тiльки терплячим виконанням волi вищих можна було видертися з натовпу подiбних собi. З iншого боку, те, що кожному з них був вiдкритий шлях нагору, й змушувало їх служити вiрно. А те, що не всiм випадало стати значними урядовцями, — на те вже божа воля. На старiсть немало їх ставало бубнiями, злостивцями, але тодi вже не мали чим вкусити, в них випадали зуби, вони сидiли по хуторах, кутулялн пеньками динi дубiвки i згонили злiсть на челядi. В часи вiйни Хмельницького i кривавого розору та братовбивчої рiзанини по тому нагору вискакувало теж немало людей лукавих, пiдступних, проте смiливих, сильних, вони не вмiли прилаштуватися, щось ламали, щось трощили, ступали невлад, їх одтирали й тримали пiд зiрким наглядом. Бо ж могли впасти в якусь авантюру. А Романовський не впаде. Й не ступить кроку з обраної дороги. Про це свiдчила його поведенцiя, його обличчя, а найбiльше — очi, їх нетекучнй погляд, i самi вони мовби олов'янi, не пропускають углиб свiтла й чужої думки.
Кошовий пильно подивився в них, немовби хотiв пробуравити ту олов'яну кiрку. Нинi вiн оцiнює людей суворо й однозначно. Людська душа — не яблуко, де одна половинка може бути червоною, друга — зеленою. Вона — єдина. В цьому переконався давно, пiсля численних власних помилок, перейшовши через важкi, каламутнi рiки пiдступiв, наусту, обмов. Колись вiн був розвихрений i довiрливий, вiрив красивому слову, гарячому блиску очей, скупiй сльозi. З роками упевнився, що в свiтi немає нiчого облуднiшого, нiж слова, i отруйнiшого, нiж сльози. Рожевий квiт довiри обтрушували руки чужинцiв i своїх од — ступникiв, рубали шаблi i спопеляв вогонь. Нинi ця зав'язь проростає в його серцi важко, одначе буває й тепер — спалахне майже супроти суворого присуду розуму, й тодi вiн карається. Але тут помилки немає нiякої. То тiльки бажання кiльчиться й звивається в його серцi, бажання дiйти до совiстi тих, хто приїздить з гетьманської столицi. Але та совiсть — за сiмома замками. Однi бояться довiритись їй, аби не порубали малi дiти, iншi — аби не завадила примножити багатств, якi лежать у коморах. Романовський пiсля цього свого посольства докине туди кiлька жмень червiнцiв. Глибоке презирство й вiдраза заволодiли кошовим. Вiн зiтхнув i гидливо попрощався з послом.
Похмура меланхолiя вступила кошовому в серце. Вже давно нiщо його не радувало, не веселило, вiн мовби пригас увесь i обернувся. смутним зором кудись у глибiнь власної душi, байдуже спостерiгав людський крутiж, не пiдганяв, не торсав iнших, i вони дивували з того. Мовчазний, похмурий проходив по Сiчi, козаки розступалися перед ним, не одважувалися зачiпати. Спав мало, i снилися йому страшнi сни, товпами приходили порубанi в битвах товаришi, потятi його шаблею вороги поривалися й смiялися злiсно, потiшалися. Либонь, було їм чого потiшатися, викосив їх шаблею, як добрий косар трави, увесь вiк прорубувався до свiтлої таловини на обрiї, та й не прорубався. Справляв уряд за звичкою, всiм здавалося, що справляв його, як i ранiше, вправно, тiльки вiн знав, що це не так.
* * *
Покiнчивши з посольськими справами, Сiрко перейшов до справ господарських. Завтра мав виїхати на Орiль i Самару, а що не звик перекладати на iнших клопоти, терпляче правив уряд. На призьбi канцелярiї сидiли прохачi та позивачi, курили, димок вився за вiдчиненим вiкном, залiтав i в канцелярiю. Сiрковi лоскотало нiздрi, але сам поки що перекурити не виходив. Довго мiзкував над суплiкацiєю нежонатих козакiв, якi йшли в найми до жонатих з четвертої копiйки, вимагали ж — з третьої, а тодi поклав, щоб те порiшили на малому крузi, слухав суплiкацiю брагарникiв проти кантористiв, мовляв, тi правлять з усiх однаковий податок, кварту з куфи, — i з тих, у кого горiлка справжня, i з тих, у кого сам чвир; слухав двох сутяжникiв з Батуринського куреня, котрi презентували один на одного за старий кiнський пiтник; Сiрко хотiв помирити їх, пожартував, що видає i першого, й другого на волю шкодуючiй сторонi, а коли тi не здалися на жарт, сказав:
— Плюньте один одному в очi, а тодi утрiться й плюньте ще раз, може, прозрiєте. Бо висвiдчу барбарою з канцелярiї, ще й звелю посадити в пушкарню, аби помислили, котрий з вас дурнiший. Звели бучу за онучу.
Наслухавши усiх позивачiв та вирiшивши їхнi домагання по справедливостi, часом гостро. Сiрко виглянув у вiкно — на призьбi не було нiкого. Двоє чи троє, почувши, що отаман вовкодухий, не ризикнули заходити. Вирiшили чекати слушнiшого моменту. Сiрко усмiхнувся. Доки той момент приспiє, помиряться самi. Не любив дрiбного клопоту, чвар, вислуховував їх тiльки через те, що iнако не велiв закон. Часом це йому набридало, але вiн не давав собi послабки. Так треба. Це завiв не вiн, це уклалось давно, й на цьому стоїть щось бiльше — сама Сiч Запорозька. Тих, якi поширювали думку про зайвiсть, а то й непотрiбнiсть деяких подiбних клопотiв (все на свiтi клопiтне, надто на старiсть, все здається марницею), вiн проганяв. Хоч i оцi позови… Щоправда, люблять деякi братчики позиватися — те для них як дошпетна гра. Вiд осавула до курiнного, вiд курiнного до суддi, вiд суддi до кошового, тиняються зi святим хлiбом, та так пообкидають один одного болотом, аж гидко. А воно ж, коли поглянути ширше, все життя — суспiль гра та позов: з долею, з сусiдами, один з одним. Той великий позов триває в Українi вже хтозна — скiльки лiт. I немає суддi, щоб розсудив навiк, кожен можновладець має свою правду за останню. Кожному найтеплiший свiй кожух. Нiхто не хоче поступатися, проживає мент, мить, возвеличується, а що та мить забирає в нащадкiв суще, того i в голову не кладе. А чи й кладе, то має таку мiлку мисль, таке мiлке серце, а честолюбство таке глибоке, що в ньому потопає все — совiсть, глузд, щастя прийдешнiх. Влада — це гемонськi терези, якi, мабуть, тримає за кiльце в зубах чорт: що порожнiша шалька, то вище вона пiднiмається. Перекувати ж у свiтi можна все — чересло, шаблю, а перекувати людську душу не вдається нiкому. Та й нiхто не бачить своєї душi. Власна душа найкраща, її не помiняєш, як з'їжджене колесо. Взяти хоча б i на Сiчi… Всi їдять однакову саламаху, однаковий чорний хлiб. Та не всiм той хлiб однаково смакує. Iншому кортить калач. А ще iншому, щоб калач та був з медом. От i спробуй догоди всiм рiвно. А з цього ж починається все. А спробуй подiлити рiвно на всiх славу та владу! Кожному здається, що має на них бiльшi права. Всi в наш час хочуть судити й не хочуть бути пiдсудними. Ось i сам… Скiльки лiт судить iнших… А чи правильно судить? I хто виважить твої власнi грiхи? Осуджував себе за них? Либонь. Але той суд легкий, як i покута… Хоч буває вона тяжчою за будь — який iнший суд. I тодi важливо, що скажуть про тебе люди. Важливо, що знаєш сам. Подумав, що колись i судив iнакше. Й не в тому рiч, щоб суд був тiльки правдивий, а в тому, щоб судив не тiльки розум, а й серце. Коли судитиме й воно, тодi не принесеш людям нового горя i не попсуєш їм життя. Власне, все людське життя — суд. З iншими людьми, з долею, з самим собою.