Сiрко все частiше думав про те, як прожив i що покидає, що мусить покинути незабаром. Хотiлося, щоб життя не минуло марно. Хотiлося вiддати його за щось велике (це не був слiпий торг з долею чи кривава гра, навпаки, життя лишилося так мало, що стало воно особливо дороге), i нехай те велике буде утверджене i його iм'ям, його дiлом. Так, iм'ям, оцiєю рукою, оцiєю шаблею… Але якщо те, за що боровся, не лишиться й не возвеличиться, тодi й iм'я його щезне, iнакше й бути не може, та й бажати iншого не треба.
Отако сидячи й далi в гiркiй задумi, наказав покликати всiх старшин i з ними пiшов до церкви. Разом вiдiмкнули скарбну скриню у правому притворi, й кошовий дiстав звiдти шкiряну торбу iз золотими динарами, вручив осавуловi Вiрмену, котрий їхав посланником у городовi полки. Цi грошi кошовий виговорив на башлiвцi пiсля походу на Крим, доклав до них свою частину.
— Оддаси їх у Київську колегiю, — сказав Вiрмену. — Нехай ростуть нашi дiти розумнi, може, намислять своєму краєвi долю лiпшу, нiж ми змогли завоювати шаблями. А межигiрськi ченцi нехай на цей раз вибачають, адже молитва голодного швидше доходить до бога, нiж ситого, про це i в святому писанiї сказано.
Коли проходив повз чернечий двiр, його погляд упав на дощатий прикомiрок, який притулився в кутку бiля ворiт. Пам'ять йому щось пiдказувала, й вiн зупинився. В цьому прикомiрку часто пропадав його джурам Надто останнiм часом свого життя на Сiчi, Сiрко ще раз обдивився ветху будiвлю, стулену з дощок, взяту в ушули, криту дрiбним очеретом. На перекошених, темних дверях висiв великий замок.
Сiрко знав, що маляр Жух, який жив тут i малював для церкви iкони, звiявся кудись пiвроку тому й не появлявся бiльше.
— Ключ у когось є? — запитав кошовий у пiдпаламаря, що топ — тався за ним.
— А вiн без ключа одчиняється, — мовив пiдпаламар i довгою, худою рукою вiдкинув дужку замка. Дверi прочинилися з таким скрипом, що горобцi шурхнули з — пiд стрiхи. Сiрко переступив через порубаний порiг. В комiрчинi, де стiни були пофарбованi жовтою фарбою, а стеля бiлою, панувало безладдя. В усiх кутках стояли якiсь дошки, полицi, на столi, що па пiвпальця припав порохом, темнiли черепочки та горнятка, й скрiзь — попiд стiнами, а також на полику, який правив за лiжко, — виднiлися iкони та картини на дошках та жерстi. На декотрi в дощi попадала вода зi стелi, й вони позатiкали, й були обснованi павутинням. В очах святих, як здалося кошовому, свiтився докiр. Всi вони дивилися прямiсiнько на нього, мовби ждали чогось од нього. Тiльки малий Христос спокiйнiсiнько спав на хрестi, на якому його колись розiпнуть — серед цвяхiв, рiзок, молоткiв та тернових вiнкiв. Увагу кошового привернув козак на човнi, у сяйвi, який бився з турком — теж на човнi. Чимось був той козак знакомитий Сiрковi, когось йому нагадував. Горда постава, горде чоло й майже дитинна усмiшка на устах. I враз отаман здригнувся. Вiн зрозумiв, чию парсуну бачить перед собою.
— Це вiра б'ється з невiрою, — пояснив пiдпаламар. — А малював маляр парсуну з вашого джури. А ото дошки, якi сам джура везькав, любив вправлятися з мальовидлом. Богородицю вiн малював i сто дiв також.
Чорнява, з точеним пiдборiддям, з дугастими бровами, ще й над лiвою бровою чорна цятка, у бiлому вбраннi богородиця була сумна i гарна, на неї чимось була схожа й дiва, яка виходила з ворiт фортецi назустрiч iншiй дiвi.
— А де ж ще дев'яносто вiсiм дiв? — запитав кошовий.
— Як де? — здивувався пiдпаламар. — За мурами, їх не видно. На вузенькому пiдвiконнi лежала книга" Меч духовний", Сiрко гортав її, а сам раз по раз поглядав на iкону, де козак бився з турком.
— Гарний був цей маляр. Жух? — запитав, аби щось запитати.
— Гарний, — ствердив пiдпаламар, що й далi стояв за Сiрковою спиною. Його худа, кругла голова стримiла з‑за плеча кошового, неначе горня, почеплене на кiлок у тину. — I вчений вельми. Тiльки якийсь непосидючий. Ще й до жiноцтва вабкий. Я, каже, без бiлої челядi не можу… Навчає десь якусь удовицю, — хiхiкнув догiдливе й одразу замовк. — Джуру вашого теж навчав, — додав по хвилi.
Сiрко не зважив на пiдпаламареве хiхотiння й подумав, що в жодному краї немає стiльки грамотної бiлої челядi, як у їхньому. Бачив це на власнi очi, пройшовши пiв—Європи, од Дюнкерка до Сiчi, й потiм не раз навiдуючи сусiднi краї. На це указував i дивував цьому також син антiохiйського патрiарха, який мандрував колись через Україну. Сiрко з почтом супроводжував його кiлька днiв."Нiде по свiту немає стiльки грамотного люду, як у вас, — казав патрiарший син. — А що стiльки грамотного жiноцтва, так це просто вдивовижу"."Не порятувала, моя земле, вченiсть i грамота синiв твоїх, — подумки мовив кошовий. — I тебе, Лаврiне, також. Мали в достатку мечiв духовних i мало крицевих. А може, не досить гострили тi й тi, ще й надто багато несли в серцях милосердя та довiри". Поклав на пiдвiконня книгу, обтрусив з рук порох.
— Занесеш цю iкону до мого куреня, — наказав пiдпаламаревi, вказавши на козака, що бився з турком. По тому вернувся до сiчової канцелярiї.
Вiддав ключi од таємної канцелярiї Брекалу, котрого лишав наказним, перегомонiли ще раз, перетерли всi найближчi турбацiї. Перерахували прибутки — з рибних промислiв, з шинкiв, з перевозiв, димове з гнiздюкiв — перевiрили по паперах, звiрили до копiєчки. Мав вiд'їхати чистий.
I вже аж тодi наказав увести прибульцiв, якi просилися на Сiч. Такий завiв звичай — спершу погомонiти самому, а вже по тому нехай складають у церквi присягу на вiрнiсть кошу та товариству. Їх було троє. Двоє — низенькi, бiлявi, чимось схожi мiж собою, третiй — високий, вирлоокий, довгошиїй, крутив довгою шиєю, немов йому затiсний був комiр. Кошовому здалося — парубок йому по знаку.
— Цього перейняли бiля Орiлi, — сказав козак, який привiв прибiглецiв.
— Тебе як звати? — звернувся до парубка Сiрко. — Я вже тебе десь бачив.
— Маєте добру пам'ять. Минулої весни я приїздив з гетьманським посольством i напросився в степ. Їздили до Тавинської залоги.
— То ти з гетьманського двору? Чого ж прибiг сюди? Вбив кого чи обiкрав?
Ждан стиснув губи, аж вони побiлiли. Стояв мовчки, дивився повз отамана, неначе не бачив його. В серцi скипалася образа.
Двi дороги простелила йому доля. Одну — до Колисчиного двору, де чекала кароока, весела Парасочка, де чекало спокiйне, гоже життя, другу — на Сiч, на якiй, за словами Митрофана, хлiб з остюками, а воля iнодi теж без штанiв бiгає. Вiн не повiрив Митрофановi. Нещодавно ж переконався, що Митрофан казав правду. Доброю наукою було йому рибальське займище отамана Жмурка i Пивовi млини бiля Орiлi. Охмолостився, обтесався на Сiчi трохи, а того не показував. Сам не вiдав, чому не признався, що пiвтора мiсяця обтирав лаву в Дядькiвському куренi, либонь, через смерть того ж таки Жмурка, не хотiв давати об тiм нiякого виводу й не хотiв зiзнаватися, що має на Сiчi брата; вiд того стримувала його якась засторога, якась таємниця. Волiв бути самим собою, волiв сам завоювати право називатися сiчовим козаком. I хоч, може, й Митрофанова правда, що воля й тут iнодi бiгає без штанiв, одначе це таки воля, це — найвалочнiше мiсце на всiй Українi, й люди, якi прийшли сюди, живуть не для власної користi, а для чогось бiльшого, недарма так часто важать життям. Звичайно, Ждан не мiг забути й Парасочки, її веселого усмiху, її карих очей. Може б, i дожив до старостi, видивляючись у тi очi, якби не Парасоччин облудний батько — Сидiр Колиска, що так ницо обманув його. Колиска хотiв щастя своїй дочцi i в обмiн за те купував неправдою зятя.
— Чого мовчиш? — розбив Ждановi думки Сiрко.