— Та оце хочу запитати — чи усi тут злодiї?
— Ти ба! — здивувався отаман. — Гострий маєш язик. — А сам милувався парубком: служив у гетьманському палацi, а погляд має чистий i ясний.
— А чого ж, отамане, завдаєш злодiйство?
— Крадiїв не приймаємо, — примирливо мовив Сiрко. — Але ж мусиш сказати, що помишляєш i чого прийшов?
— Що помишляю — . те вiдає бог.
— Нехай i так, — погодився Сiрко. — Перед його правдою ми всi рiвнi.
— Чим умiєш промишляти? — втрутився у розмову Яковлев. — Тобто до чого звикла рука: до шаблi, цiпа, шила, чепiг… ложки?
— Вмiю порати коней… Трохи — писарювати, — й почервонiв, бо не хотiлося признаватися, що свiчкогас. А вiн i справдi в останнi роки навчився грамоти, й казали, що з нього путнiй писар. А ще вiн почервонiв, бо пригадав брата, сiчового пiдписаря.
— Нам треба, щоб умiв тримати шаблю.
— Це куца думка. Перо теж комусь потрiбно тримати, — одказав Ждан. I тим особливо сподобався Сiрковi.
— Хлопець ти, бачу, кмiтливий, — усмiхнувся. — Йди до мене в джури.
— Дякую, — крутнув довгою шиєю парубок. — Я вже слугував одному…
— То ти мене ставиш на одну половицю iз смердючим паном? — скипiв Сiрко i аж кулаком грюкнув.
Але парубок не злякався й цього разу.
— Якби ставив — не прийшов би сюди.
— Таке виходить, нiби ми до тебе просимося, а не ти до нас…
— Я — до товариства. Дозвольте, пане — батьку, в курiнь… Я таки хочу… навчитися тримати шаблю.
— А для чого? — запитав Сiрко.
— У нiй бiльше правди, — одказав Ждан.
— Куца думка! — засмiявся кошовий. — Дивлячись у чиїх руках та шабля. Гаразд. Iди, виваж власним серцем, що важче. Впишiть його до залоги.
Ждан вклонився Сiрковi, пiшов слiдом за дячком, який повiв усiх трьох прибульцiв до церкви.
Останнiми були двоє татарських аг, якi сутяжили мiж собою за пограниччя урочищ. Не розв'язали своєї суперечки яi в Перекопi, нi в Бахчисараї, приїхали на Сiч. Вклонилися Сiрковi, казали однi й тi ж слова.
— Як ти скажеш, так i буде.
Це були хоч i ошатно одягненi, але втомленi й засмиканi люди, такi втомленi, що в них уже й злiсть перегорiла.
— Пробi! — заволав Сiрко. — Та при чому тут я?
— Як ти скажеш, так i буде, — знову вклонилися татари. — Ти справедливий. Нам немає бiльше куди їхати.
Врештi Сiрковi вдалося спровадити аг. Пообiцяв розв'язати їхню суперечку, але спочатку мав послати на тi урочища свого осавула.
Провiв за вiкном позивачiв довгим поглядом, а тодi пiдвiвся й собi, пiшов на крам — базар. Не запрошував з собою нi Брекала, нi Яковлева, нi будь — кого з старшин. Йому й самому здавалося, немов вступає не в широкi ворота, а тиснеться у вузенький, проламаний у палiсадi лаз. З одного боку, воно достеменно так, з iншого ж… Десь там чекає на нього Мокiй Сироватка зi своїм чорним горем. Сьогоднi впiвполуднi зустрiв його на майданi. Сироватка потоптався на мiсцi, подивився отамановi в очi, аж в того по душi потекли гарячi струменi, сказав:
"Покликав оце братчикiв. Хочу пом'янути чисту Лаврiнову душу". Вiн не запрошував кошового — не одважився. Сiрко допiру згадав те, згадав усе iнше, й йому засмоктало пiд серцем, вже знав, що не зможе погасити той лихий вогонь пекучим зiллям. Вiн не вельми собi попускав — у походi, в дорозi й на Сiчi в будень з чаркою розминався рiшуче. Поклав собi таку заборону й тримався її пильно. Хоч не був i святенником, як деякi iншi. Серед запорожцiв немало таких: або ж поїхали на лимани множити статок, або ж дали обiтницю тверезостi боговi. То суворi люди, майже святi, але повна зумисна святiсть чомусь нiколи не тiшила отамановi серця. Вона йому чомусь видiлася жовтою, як вiск, i твердою, як прiсний сухар. Любив хмiль життя, хмiль бою, а часом i хмiль вина. Щоправда, нинi на Сiчi той хмiль розбродився: скрiзь верховодили буйнi голови. Сiч гуляла, Сiч вiншувала звитяжний похiд. Крам — базар клекотiв, як Днiпро бiля "Пекла". Витинали музики, вставала на майданi курява, дужi горлянки ревiли, аж рвалися з припону переляканi верблюди, якими приїхали купцi з — пiд Перекопа, самi ж iноземцi поховалися на заїжджiм дворi й хутенько та дешево спродували крам тутешнiм крамарям. Шинки, ятки, будки ходили ходором, з розчинених вiкон валував дим, здавалося, там курили смолу. Бiля пристанi, просто посеред дороги, вивернувши проти сонця голе черево, спав п'яний козак. Мiдно горiла в лiвому вусi сережка, великий рот ширився вибитими переднiми зубами. Де козака носила лиха доля, в яких побував лабетах — вiдав тiльки вiн сам.
За пристанню над Чортомликом ширмувало на шаблях двоє козакiв. Сiрко подумав: зараз запорожцi до вiйськових вправ мало охочi, може, стали на герць з перепою? Й поспiшив, поки не дiйшло до кровi, а вiдтак i суворої покари.
Дивина: обоє не п'янi. Один — велетенської статури, широкий у плечах — натирав, другий — молодший, тонкий у станi — закладався. Той козак, що натирав, видався Сiрковi схожим на Кайдана. Вiн вимахував шаблею, мовби граючись, вона в його руках свистiла, шипiла, то завмирала в повiтрi, то зблискувала — не здибитися. Невелика крива шабля доброго булату з коротким, вуточкою, перехрестям; шабля ж в руцi молодого козака — велетенська, потовщена на кiнцi, з широким i довгим кресалом — перехрестом, воно добре захищало руку, але заважало при замаховi.
— Важка шабля — дурна шабля, — гомонiв разважливо схожий на ведмедя козак, немовби не ширмував, а сидiв з козаками на колодках, — вибирай оружжя по руцi, а не по страховi. I не лiнуйся, швидше повертайся. Ось так. Злiва рубаю, злiва, прикривайся! — I в голосi вже побрязкувала погроза. — Тепер з правої руки, по нозi, по плечу, по головi… Ну ж, ну… Замiряйся очима в одне мiсце, а бий в iнше. Отак, отак…
Козак натирав усе дужче, вiн розпалився, шабля його викреслювала кола вужчi й вужчi, молодик — спантеличений, збитий з мiсця, зляканий, задки вiдступав до води. А той не зупинявся, тиснув дужче, гнав у високий, вище людського зросту, ситняг. Ось молодик уже у водi по кiсточки, по колiна, по пояс. А шабля в руцi козака — велетня сичала, як гад, стригла на сiчку зелений ситняг, вiн падав на воду, обсипав молодика з усiх бокiв, i той врештi злякався не на жарт, заволав:
— Пробi! На помiч! Убивають!
Ситняг було вистрижено до води, лишився тiльки бiля молодика — зрiзаний врiвень з його головою та плечима. Достеменно як кущ у панських садах, обтятий садiвником з усiх бокiв. Сiрко, хоч який був зажурений, посмiхнувся.
Коли молодик вилiз iз води, козак сховав до пiхов шаблю, сказав:
— З тебе штоф за науку.
Молодик крутив переляканими очима, витирав руками пiт. Побачивши кошового, кинувся до нього, навiть забув пiдiбрати покинуту на березi шаблю.
— Вiн мене хотiв убити. Вiн… — Сльози ганьби й злостi не давали козаковi говорити, молодик ковтав їх, вимахуючи руками в бiк велетня. А той стояв i посмiхався. Аж тепер Сiрко роздивився, що це не Кайдан. Просто козак був дуже схожий на Кайдана. Сiрковi спохмурнiло на душi. Вiн чув, що Кайдан пiшов на Орiль i не повернувся. Отаман знав про татарський набiг на приорiльськi слободи. Надiї на те, що Кайдан залишився живий, було дуже мало. Й споночiло в кошового на душi. Загинув ще один валечний козак. I збiднiв свiт, i сам Сiрко наблизився на крок до рокованого пруга. Гай — гай, який козак був! Все менше i менше родить їх рiдна земля, а ворогiв бiльшає.
— Дурного твоя мати має сина, — махнув на молодика рукою велетень i пiшов до куренiв.
— Ви ж бачили, пане кошовий, — вже трохи погамувавши сльози й страх, закликав Сiрка собi — в свiдки молодик. — Хотiв зарубати у водi. Щоб, значся, нiхто не дознав…
— Коли б хотiв — зарубав би сто разiв, — сказав розважливо Сiрко. — А то, може, й носитимеш голову в його дяку. Вiн таки заробив своє око горiлки чесно.
Молодик спантеличено подивився на Сiрка й, тицяючи широким лезом шаблi, не влучаючи в надiлки, подався навздогiн за козаком.
Отаман пiшов до шинку. З пониззя тягло вологим вiтром, на плавнi накочувалася туга, сiра хмара. Пiдминала грудьми високi осокори, налягала на дуби, верболiз гнувся долу й випорскував — пручався. Отаман повiв краєм ока на хмару: буде велика гроза.
Вiн ще не дiйшов до шинку, як з майдану полетiло сiно, сухо зашарудiло на дубах листя. Синьо мигнула блискавиця, грiм пiшов верхом. I враз вiтер рвонувся з такою силою, аж заскрипiли дуби i з крайньої стрiхи вирвало кiлька стрiпкiв соломи. Закипiла в протоцi вода, очерети на косi впали i вже не пiдводилися. Десь у лузi спалахнула пожежа — блискавиця пiдпалила стiг або суху деревину