Отаман зайшов у сiнцi шинку, зупинився. Любив грозу, любив спостерiгати її. Косо лив дощ, косо хилився очерет, косо кресали блискавицi. Потоки води падали на острiв, на рiчку, на кущi й дерева, на Великий Луг, де попричаювалася, поховалася звiрота, завмерла в чорнiй панiцi й страховi. До самого дна просвiчували синю водяну гладiнь палюче — бiлi блискавицi, й велетенськi смугастi й рябi од старостi щуки, що пережили за вiк тисячi таких гроз, умудрено очiкували, коли скiнчиться шал вогню та води и дурне, отетерiле на радощах риб'я кинеться гуляти по озеру їм на поживу. Хижаки, вони всi мають поживу по веремiях. I молода сова, що вибрала собi пристановисько в дуплi осики бiля млина, при самiм вершечку дерева, гойдалася разом зi стовбуром, а коли вiн затрiщав, хотiла вилетiти, проте, ослiплена блискавицею, пугукнула зi страху, i її крик одразу ж накрила громовиця.
Сiрко перехрестився на червоно — синю блискавицю, що перекреслила Заднiпров'я, i зайшов до корчми. Дерев'янi вiконницi були щiльно причиненi, по кутках горiли олiйнi лiхтарi.
Мокiй Сироватка сидiв осторонь усiх за перекинутим догори дном барильцем, запивав чорне горе. Трагiчну вiсть привезла голуба грецька шхуна пiд бiлими вiтрилами. Греки вантажили на турецькому березi оливи, й там їм оповiли про звитяжного козака, якого прислав з українських степiв у подарунок великому вiзиру кримський хан i який не захотiв обмiняти життя й кохання на вiтчизну та вiру. I Сiрко, i Сироватка поховали Лаврiна в мислях ще ранiше — адже ж його не було серед убитих та полонених пiд Ладижином, а козак не пушинка, куди б його не завiяло, мусив вернутися на Сiч або хоч подати про себе вiсть, а тодi Сироватка дознав про Лаврiна правду, вернув його для себе й кошового з мертвих, уже отаман знайшов татарина, який погодився за грошi переправити за море листа, та в цей час на них упала чорна вiсть. Нова, справжня Лаврiнова смерть чомусь була ще важчою, нiж та, перша, безвiсна. Вона впала на них зненацька, велетенською горою, приголомшила й придушила. Кожен нiс тягар по — своєму. Сироватка подав у церквi на часточку, молився нишком, горе мiцно приросло йому до серця, але вiн не хотiв, щоб хто — небудь знав про те. Лишився у свiтi сам, не справдились йому надiї на тиху старiсть бiля Лрврiна, на внукiв, на ласку. Лаврiн так i не дiзнався, що має батька, а Сироватка жодної години не втiшався вiдкрито сином. Кошовий теж замовив у церквi канон по Лаврiновi, вiдстояли його всiм Кущiвським куренем, до котрого був приписаний Перехрест, наказав записати його в поминальнi списки й вiдслужити молебень у церквах монастирiв Межигiрського, Самарського та Нехворощанського.
Догiдливий корчмар, обiп'ятий по стану бiлим полотняним мiшком, подав кошовому ослiнчика, й той сiв поруч Сироватки. Обоє не знали, як‑то спiвчувати, не вмiли гоїти словами рани й сидiли мовчки. Випили, без примовлянь, по чарцi й посхиляли голови. Не однаковi їм бродили в голосах думки, й горе" всотувалось у серця по — рiзному. А довкола гримкотiло, дзвенiло, гоготiло — гуляло козацтво, що за ним не було чути й громовицi. Сироватчине й Сiркове горе було серед того шаленства як маленький сiрий острiвець серед весняної повенi. Щоправда, й гулянка та була не стiльки весела, скiльки одчайна. Нетяги вже допивали краю, не завтра — позавтра брагарники витурять їх з шинкiв утришия. А допоки в шинку верховодив козак Ластiвка. Плечi в нього — як жорновi каменi, кулаки — як молоти, ще й мовби литi з бронзи — весну й лiто до походу м'яв шкури в зимiвнику на Самарi. В чересi у Ластiвки ще брязкотiли таляри, те чув меленький карячкуватий циган, липнув до козака, обiцяв по трьох картах вгадати, куди тому стелиться дорога, але той одмахувався од нього, як од набридливої мухи, бо знав свою дорогу й так:
— До зрiзiв зi шкурами, цигане, йди ти пiд три чорти!
Хтось iз козакiв порвався почаркувати з Сiрком, але кошовий махнув рукою, i козак сiв. Запорожцi не мали звичаю набиватися будь — кому в дружбу своїми персонами, навiть кошовому, та й вмiли шанувати горе.
Вже нiхто не заважав їм iз Сироваткою дiлити навпiл мовчанку. Важчий i крутiший її шмат припадав Сироватцi, менший, хоч теж не малий, — Сiрковi. Але, либонь, Мокiй не хотiв i тiєї дiльби. Може, що всiєю мiзерiєю завжди володiв сам, що за все життя нiхто з ним нiчим не подiлився, то й вiн не волiв нiчого дiлити, навiть горе. Воно його, тiльки його. Мине час, i Сiч забуде молодого джуру. А йому в серцi рана — довiку. I нема на що сподiватися. Лишилися невиказанi слова, важкi, як свинець, i думки, думки. А попереду — сiра старiсть у якомусь монастирi, може, й не зовсiм старцiвська, бо має трохи грошей, закопаних над Скарбною. Призначалися вони на половiї воли та на рублену хату, на намисто для невiстки та медяники для онукiв. Не буде полових, не буде намиста, не буде медяникiв.
Хiба може вiн розказати все це кошовому?
Тихо, хоч i на самих басах, жебонiла десь у кутку кобза. Кобзарi — люди проникливi, тонкi, ще й безжальнi. Все вони знають, про все здогадуються, лiзуть у душу, коли їх i не просять.
Удавали, що нiчого не чують.
Вони навiть не наблизилися по — справжньому розмовою до того, що Лаврiн був Сироватчиним сином. Сироватцi чомусь здавалося: кошовий не запитує про це, бо не хоче мислити Лаврiна його сином. У тому почував якусь образу для себе. Саме образу, а не ревнощi — їх забрала смерть разом з Лаврiном.
Либонь, вiн i справдi був близько до розгаду. Сiрко, звичайно, не осуджував Сироватку за те, що той не одкрився синовi, й спiвчував йому, проте вiн переживав Лаврiнову смерть iнакше. З Лаврiновою смертю в ньому мовби вмерла якась найяснiша частка душi, невиразнi надiї, помисли. Все те потвердила сама смерть — звитяжна, бiльша за Лаврiнове життя, бо було воно коротке, не звершене надiями. Але ж тi надiї могли б звершитися! I не круторогими половими, не свiтлицею на три сволоки (вiн уповнi вгадував Сироватчинi мрiї), а чимось значно бiльшим, ваговитiшим, що хотiв передати з власних рук. А вони, цi надiї, ось так, одна по однiй, лягають пiд косу. Скiльки їх уже впало? Чи не найстрашнiше в їхньому життi й борнi те, що гинуть нерозквiтлi надiї? Не встигають вирости, вибуяти.
Сiрковi на мить стало нiби соромно такої холодностi своєї думки, такого житейськи буденного осмислення втрати. Виходить, любив Лаврiна не серцем, а надiями? Але, подумав по хвилi, й то не зле, бо що в нього лишилося, окрiм надiй? Просто так уже йому ведеться, що в хвилю мислить тiльки серцем, а по хвилi виважує все на терезах думки. То вже звичка, вироблена довголiтньою вiдповiдальнiстю перед товариством. У найбiльшiй яростi йому свiтилося: не тiльки не втратити честi, а й не стоптати вигод i потреб товариства. Все так переплелося, що вже й не розняти.
Але ж любив вiн Лаврiна й просто так, гарячою любов'ю. Ота чубата голова, ота непогамована жага свiтлого й гарного в очах, ота звичка стрiпувати чубом i по — хлопчачому сурмонити брови… Отой щирий смiх i дитячий захват в очах… Як же гарно вiн смiявся. Як гарно бiгав по лузi… А за ним бiгав гнiдий звiздочолий лошак, намагаючись вхопити його зубами за кунтуш. Лоша Лаврiн випоїв з корця. Кобилу Пишну загризли вовки. Це була громадська кобила, якою пiдвозили од крам — базару до пристанi припаси. Вона i ще двоє коней завжди паслися на лузi, одразу за передмiстям. Пишна боронила лоша до останку, вовки загризли її, а воно забiгло в очерети. Було зовсiм мале, Лаврiн усовував йому в рота пальцi, й воно цмулило з корця молоко. Ходило за Лаврiном, як курча за квочкою. Задибувало в їхнiй iз джурою прикомiрок або ставало навпроти дверей сiчової канцелярiї й чекало, поки звiдти вийде Лаврiн. Й iржало дзвiнко, тривожно. Сiрко удавано (а трохи й не удавано) сердився, загадував одвести лоша на конюшню. Лаврiн одводив, а воно прибiгало знову.