Зате як же гарно вони гасали удвох по лузi! Лоша задирало хвостика й мчало, виполохуючи з трави чайок i жайворонкiв, i весело iржало на весь Великий Луг. А може, й на всю Україну. Воно хапало зубами Лаврiна за кунтуш, а тодi втiкало, високо вгору пiдкидаючи копитця. А Лаврiн намагався вхопити його за шию i повалити в траву. А то, бувало, ховався в кущi. Лоша спантеличено зупинялося, пiднiмало вгору маленьку мордочку й сурмило вже по — iншому — тонко та жалiбно. Усе воно, тоненьке й нiжне, тремтiло атласною шкiркою. Хiба можна таке поховати?!
Друге, що стояло мiж Сiрком i Сироваткою, але й єднало їх, — обоє почувалися трохи винуватими в Лаврiновiй смертi. Сироватка — що полишив Лаврiна, Сiрко — що одпустив його. Сироватку вже не раз душило гливке запитання: чому Сiрко не затримав парубка, чому не розпитав, куди той їде. Й почував неправомiрнiсть таких претензiй. Ну, а коли б Лаврiн сказав, куди їде, чи змiг би, чи став би Сiрко затримувати його? Просто життя для Сироватки втрачало всi барви, й тепер, мабуть, назавжди. Вiн уже не знав, для чого живе, для чого сидить тут, п'є горiлку й що робитиме завтра. Вiн боявся про це думати i думав. Життя його минуло у клiп ока. Що минуло, осягнув у цi днi. I прожив його не так, як би хотiв. Не ладнала його доля до зброї, а наладнали до неї лихi люди. Вона вказувала йому на борозну, як i батьковi його Iвановi, чоловiковi лагiдному, покiрному всiм, який увесь вiк тихо та сумирно скородив чуже поле, не зобидив мухи, плакав, коли старець спiвав жалiсливим голосом псальму, не вступив нiколи в розмир з жодним сусiдом, мав душу м'яку та добру, трохи задивлену кудись, а куди, Мокiй не знає. В бджолу вглядався батько Iван, у призахiдне сонце й окутаний срiбним серпанком лiс на овидi. Щось вiн увесь вiк думав, тяжко думав, iнодi випадав тiєю замрiєю з розсохлого селянського колеса, хтось тодi до нього приходив, може, якийсь святий, а може, товариш юностi, i гомонiв з ним про справи далекi, красивi, чистi. З тим строєм душi мав би прожити довгий вiк, але випила з тiла силу праця i зсушила серце, i став вiн усмiхатися тiльки журно, й рiдко обзивався на людський голос, а невдовзi й погинув. Передав йому в спадок тихий голос, трохи замрiї, прагнення самоти. Але самота гарна, коли є куди заховатися од людей. У батька була стара хата, а в Мокiя нема нiчого.
Гiркий смуток заповнив Мокiєвi груди. Щоправда, не був то смуток упокореностi та молитовностi, i Сироватка сидiв, зцiпивши зуби, оскаржував у думцi перед свiтом своє життя i вперше не прощав йому. Отак сидiв, схиливши на руку голову, й стояла в нiй чорнота, й тiльки якiсь неяснi звуки зрiдка долiтали до нього. Порожньо, глухо на люднiй Сiчi й самотньо, аж страшно. Та зненацька вiн пiдвiв голову, й Сiрко побачив, що очi в Сироватки нiби випаленi вогнем, ще й по дну осiв попiлець. Вiн нiчого не прочитав у них, i Сироватчинi слова виринули нiби з чорної прiрви:
— Поїду я, отамане.
Отаман не втямив, куди збирається козак. Може, подумав, той i сам не знає, що каже? Проте спитав:
— Куди?
— На Волошку, — мовив Сироватка й налив з кварти. — Нудно менi тут. I тяжко, отамане!
Вiн заклiпав вицвiлими повiками й одвiв очi — аж сам подивував на свою скаргу, i йому стало соромно. Вона була перша в його життi й, далебi, остання.
Сiрковi стислося серце. Всiма його глибинами осягнув, як самотньо Сироватцi i як йому порожньо в свiтi. Колись вiн цього не розумiв. Був молодий i дикий, як степовий вiтер. I нiчого йому не було потрiбно, тiльки степ, та кiнь, та зорi над головою. Лише пiсля смертi синiв збагнув, що людина — то не тiльки степ, i кiнь, i зорi. Людина — вона тодi, коли думає про iнших людей, коли молиться за них i коли їй болять їхнi рани.
Над самими головами вдарив грiм, козаки хрестилися, Сiрко i Сироватка сидiли непорушне.
— Прощавай, отамане, — по довгiй хвилi мовив Сироватка. Мовив так, нiби прощався навiки. — Не май у серцi лиха на мене, якщо коли щось не так сказав чи зробив.
— Прощавай, дозорче, — одказав кошовий. У його голосi також пролунав натяк, що, може, вони вже не побачаться довiку. Сiрко не був помисливий i ще не знав остаточно, повернеться на Сiч чи нi. Нiкому не виповiв своїх замiрiв, i серце не вигойдало їх до кiнця. Ще раз, мабуть, востаннє, навiдає свою Мерефу, сповнить батькiвський i людський закон — одпише все, що лишилося, внукам i шукатиме мiсця на досмертний спочинок. Десь у зимiвнику, а найпевнiше — в Грушiвцi. Й залишиться тодi йому дати одвiт козакам i скласти з себе кошев'є. Скличуть велику раду, таку, як бувало колись. Нехай отаманує хтось молодший, в кого серце гарячiше, мисль гострiша i рука несхибнiша. Може, виотаманує те, чого не виотаманував вiн i всi його попередники. Кошовий i дозорець обнялися й поцiлувалися тричi. По тому взялися за шапки.
* * *
Попiд старими вербами, понад Чортомликом, через скрипучий мiсток iшов Ждан до свого куреня.
Гроза сплинула так само раптово, як i прийшла. Клекотiв на порогах Чортомлик, басовито гудiв Павлюк, а в Скарбної клекiт одмiниий од того й од того — дзвiнкий, срiбний, неначе там iнша вода, а може, й справдi iнша: в Скарбнiй свiтлi струменi i чисте дно. Спiненi грозою, рiчки котили свої води на схiд.
На деревах, на стрiхах проти тоненького серпика мiсяця поблискували водянi краплi, стежка була ковзка, й Ждан ступав обережно. Проминув куренi Полтавський i Мiнський, зупинився бiля старої пушкарнi, бо попереду замаячив гурт козакiв. Прихилився плечем до лiси, приплющив очi. Мiсяць стримiв рiжками догори, висвiтлив сiчову вулицю, комору на розi, калюжу попереду. Тут, де стояв Ждан, морок обснувався густо. Фуркнув припiзнiлий птах — мабуть, десь перечiкував грозу, сховався за пушкарнею.
Ждан уже хотiв рушати далi, коли нараз за його плечима щось зашелестiло, й молодий голос забубонiв приглушено й швидко:
- Їде вiн на Орiль i Самару. Через Вербову, Висунь, там теж стоять залоги.
— По скiльки козакiв на тих залогах? — запитав iнший, мовби перешерхлий голос.
Ждана од того запитання мовби обсипало приском. Вiн тихенько повернувся, притиснувшись плечем до присiшка, вперся лобом у лiсу, намагаючись заглянути до пушкарнi. Тi, що розмовляли, стояли майже поруч пiд важким сволоком пушкарнi. Ждан не бачив облич, тiльки по голосах здогадувався, де вони стояли, — пiд сволоком, що трiснув минулого лiта й був пiдпертий двома обаполами. Й сама пушкарня зветшала, перехнябилася на лiвий бiк, якби не мiцний розсiшок, що пiдтримував її збоку, упала б. Пушкарню збудували нову, а ця стояла порожня, восени її розберуть на дрова. Ждан знав її, як свою пазуху, бо ж допомагали всiм куренем забирати з неї гармати та приправляли в нову.
— На Самарi триста, на Орiлi — двiстi сiмдесят… Ждановi здалося, що його серце ось — ось розiрветься. Йому сперло подих, жар палив обличчя, губи стали сухi й не стулялися. Вiн упiзнав, чий то голос. Митрофана Гука, брата. Той голос входив у нього, неначе зрадливий нiж. Митрофан чинив зраду з якимось вивiдником iз посольського гетьманського почту.
— Похваляється кошовий скликати в Масловiм Станi велику раду. I, либонь, не тiльки похваляється. Ходить така мисль у його головi. Якось вiн казав Яковлеву…
Далi голос знову забубонiв, як горох, що його сиплють пригоршнями на решето.
Ждановi затенькало в скронi, запекло в серцi. Що йому робити? Що чинити? Покликати кошового i вiддати на катiвницькi муки рiдного брата?! А iнакше… iнакше все це — на погибель Сiрковi й усьому Запорожжю."Боже мiй, боже милостивий", — шепотiв козак i стискував руками горло. Сльози душили його, розпач розривав груди. Що ж робити йому? Кинутися на них iз шаблею?..
Ждан зяпав ротом, як старий ворон на сухому дубi. I враз його погляд упав на пiдпору, яка тримала пушкарню. Страх пройшов йому по тiлу, аж затрiщали ребра, ядучою хвилею перекотився через серце."Боже милостивий, прости й покарай…" — майнуло в думцi, i вiн мимоволi заплющив очi. Хвилю перечекав, збираючись на силi.
— Прости мене, господи, — мовив уголос, i налiг плечем на пiдпору, й повалився разом з нею пiд дерев'яну стiну фортецi. Почувся скрип, i трiск, i нелюдський крик, Ждановi задзвенiло у вухах, i вiн на мить утратив свiдомiсть.