* * *
Скелi росли iз скель, налягали грудьми на рiку, намагалися перепинити їй шлях. Вони оступили її з обох бокiв, стали на путi високими порогами та пiдступними заборами, впали на дно крутими лавами. Рiка клекотiла, рвала камiнь, нестримно мчала свої води до моря.
У цьому мiсцi скелi були найвищi й стискали рiку найдужче. Порiг називався Ненаситецьким.
Скрiзь, куди сягало око, з води стримiли скелi, довкола них бушувала пiна, й стояла у повiтрi водяна курява. Найдужче випиналися з води двi скелi, i бiла грива то здiймалася до самих вершин, то, мовби знехотя, спадала донизу. На лавi вода переливалася тонким, прозорим потоком, оддалеку здавалося, що то лежить мiж скель величезне гнуте скло i в його прозорiй глибинi грає райдуга. А далi вода знову бушувала на скелях, мчала через перекати, гула, вила, гуркотiла, стрiляла гарматними випалами, шаленiла, як чорт на весiллi. Аж не вiрилося, що це та сама рiка, яка легко та тихо лине помiж берегiв за кiльканадцять верст угору.
Над Днiпром пливли синi, пiдпаленi знизу сонцем хмари, i висвiтлена ним проти хмари чайка здавалася срiбною.
Сiрко сидiв на найвищiй скелi. Монастирськiй, котра впиралася в порiг, високо зводилася над Днiпром, дивився на воду.
А вода по каменю, а вода по бiлому..
Тихо йду, тихо йду.
Вона набiгала валами, спадала потоками, розбиваючись на тисячi струмин, а внизу клекотiла жовто — бiла пiна, й ревисько стояло, неначе десь у глибинах крутилися сотнi жорнових каменiв.
Сiрко подумав, що й людське життя — як оцi пороги: переплив один, не встиг зiтхнути, а вир уже несе тебе до iншого — й пильнуй, козаче, а то розтрощить об скелi. Тiльки жодна людина не знає, скiльки в неї попереду порогiв, та, може, це й на краще.
Вiн любив це мiсце, хоча щоразу, сходячи на Монастирську скелю, вiдчував якусь тривогу й тяжкiсть на серцi, тут думки не мали припону й мчали шалено, тут вiчнiсть i мить сплелися воєдино i вiчнiсть втрачала владу над миттю. Тут марнотними стають думки про славу, багатство, почестi. Тут почуваєшся часткою вiчностi i мусиш рiвнятися до неї.
Таємничий i вiщий Днiпро на порогах. Надто вiн таємничий вночi. Сiрко не раз спостерiгав його такої пори. Гудуть пороги, шумить вода й, здається, зникає десь пiд землею. Вирує бiла пiна, б'є в камiнь хвиля. Виглянув з‑за хмари мiсяць, висвiтив воду, й вона зблиснула зловiсно та погрозливо. Неначе потопельник, бiлiє камiнь, невидима сила закручує бiля нього шалений вир. А там, у глибинi, вiн ще лютiший. Iнодi на плесi щось скинеться, й той виплеск заглушить ревiння води i скрегiт каменю. Декотрi кажуть: то купається нечистий на погибель християнському люду, iншi ж — то спливають нагору соми, виловлюють приглушену рибу.
З Монастирської скелi порiг було видно до найменшого камiнчика. Всi дванадцять лав, усi рогатi забори й страшне" Пекло". Спекотного лiта, коли води в рiчцi забракає, пороги хижо вискалюють зуби, камiння оголяється, коричнево — свiтле вгорi i темне внизу, воно тодi схоже на пеньки в старечому ротi. Й тiльки камiнь Кресало стоїть бiлий — бiлiсiнький i здається сивим, але сивий вiн не од мудростi, а од пташиного послiду — то його облюбували для своїх посиденьок i так засидiли чайки. Нинi ж хвилi набiгали на скелi, розбивалися на тисячi свiтлих i легких струменiв, котрi змiїли мiж гострих каменiв, злiтали вгору вiялами срiбних бризок, бiла, зi сталевим полиском пiна вирувала коло берегiв, осiдала шапками на чорних гранiтах та пiщаних одмiтях, сягала сивої паморозi на вершечку Кресала. Людський голос, людський крик губився в ревиську, мов комариний писк у гуркотi громовицi. Ревисько води й камiнна пустеля — вони тиснули на душу боляче, щемно. До цiєї щемностi додає туги степ. Котить бiлi, як морська пiна, ковили, гойдає чисту, високу тирсу та жовтий буркун, але скрiзь, куди сягає око, не видно нi людської постатi, нi звiра, нi птаха, їх одлякує скажене ревисько, вiчний, невмовкаючий стогiн. Здається, то скаржиться на долю чи на неволю хтось невидимий, мiцно скований ланцюгами. Принаймнi так вчувається Сiрковi. Цей стогiн i ця нестримна сила заходять мiж собою в таку ворожiсть, що, здається, ось — ось має щось статися. Зашкиргоче залiзо, розпадуться скелi, й почується вiльне та легке зiтхання. Ось — ось щось скоїться в свiтi. Зашкиргоче залiзо, й випорснуть з нього вольнiї руки, i ляжуть на вольнi чепiги.
Але стогiн лунав i вчора, й позавчора, й так само клекотiла з — помiж камiння вода. Й треба було спогадувати все, пiднiматися духом понад цi скелi, щоб зiбрати в серцi надiю та вiру.
Свiт же нинi такий, що будь ти й ангелом, тобi обчикрижать крила. Нiчого доброго не можна зробити в краї, нiякi молитви не можуть заступити людину, не може вона орати оцей степ по обох берегах рiки, а якщо оре, то для когось. Тiльки сила володiє цим свiтом, але й вона хилиться перед iншою силою, перед хитрiстю та обманом. Лише оцi пороги не хиляться нi перед ким, гудуть вiльно й поiрозливо, мовби знають щось таємниче, що одкриється потiм людям у вiках. Чи одкриється?
Вiн дивився на воду i не знав, чого сидить тут. I не знав уже гаразд, для чого живе на свiтi. Може, лишень для того, щоб iншi знали, що вiн жив, i боровся, i не змирився з тим, з чим його хотiли змирити, щоб отако, по ланцюжку, передати те, чого iнакше передати не можна. Бо життя народу — це i є отой невидимий, але мiцний ланцюг, який тримає все. Це рiка, бiг якої не спинити.
Тремтить на вiгрi червона таволга, вiтер гне її в свiй бiк, скеля перехиляє в свiй, а вона випручується, рветься вгору. Таволга вчепилася корiнням у дике камiння, й нiяка сила не може її вирвати звiдси.
Багряне суцвiття майорiло перед Сiрковими очима. А там, унизу, клекопла бiла пiна, шалено дерлися на камiння водянi потоки — ставала дибки рiка.
I враз Сiрковi здалося, мовби потоки вихрять в iнший бiк, мовби рiка потекла вгору. Серце йому затрiпотiло, розумом, пам'яттю схоплював: то не так, того не може статися, а Днiпро стогнав i плинув угору. Скiльки те тривало — годину, мить, Сiрко пригадати не мiг. Йому важко зводилися груди, рябiло в очах, аж поки погляд не вхопився за щось бiле, блискуче, що котилося по хвилях униз. Кошовий схопився на ноги, й тiльки тодi видиво щезло, вiн побачив, що те бiле, блискуче — людська голова. Кричати було марно, та й чим мiг допомогти? Придивившись пильнiше, побачив: той, кого крутив мiж каменiв водоспад, не сподiвався нi на чию помiч i, мабуть, не потребував її. Водоспад не кидав ним — вiн плив у ньому. Дужий вимах руки — й голена, з довгим чорним оселедцем голова ввiрчувалася у сир, що обходив камiнь лiворуч, новий помах, i козак пролiтав помiж двох каменiв, неначе пущена мiж двох рогачок стрiла. Козак гнався за дубом. Чорний, довгий, вiн мелькав серед пiни за кiлька сажнiв попереду, якимось дивом не перекидався. Ось вiн домчав до останньої лави, на мить затримався на нiй, вiдтак злетiв угору й провалився в безодню. Сiрко пошукав очима бiля камiнного гребеня плавця — не знайшов, — у скрусi, досадi зламав червону таволгу, ще раз, вже без надiї, кинув погляд униз i враз побачив, що козак тримаєгься руками за човен. Поки вода несла човен до" Пекла", плавець устиг залiзти в нього й взяти в руки весло. Тепер Сiрко був упевнений, що через" Пекло" козак пролетить. Й страх, котрий допiру тримав у холоднiй руцi серце, вiдпустив, кошовий вiдчув себе легко, молодо, приклав до рота долонi й закричав дужо, весело:
— Го — го — го — го, козаче!
Чи справдi козак почув його голос, чи просто так сталося, але пiдвiв голову й побачив на височеннiй скелi над кручею сивого отамана з булавою в правицi, — помахав йому рукою. Отаман стояв, розкинувши руки, козаковi здавалося, вiн зараз вимахне ними й полетить над Ревучим. Одначе попереду клекотiло" Пекло". Отаман бачив, як довгий, прудкий човен чорною рибиною скинувся на останнiй заборi й зринув у хмарi пiни та бризок. Вiн довго зорив у той бiк, хоч знав, що вже не побачить козака, що того заступили скелi. Його очi весь час мiнилися, здавалося, в них теж вирують дужi потоки, рвуться до невiдомого берега.
Важко було примиритися, що цей клекiт, цей стогiн — вiчний, що вiн нiколи не затихає, але в цьому клекотi народжувалася сила, яка кликала до звитяги. I вже отаман почував, що рiка тече через нього, що вiн — частина її, i частина вiчна, невмируща. I як нiколи не зникне оця рiка, так нiколи не зникне й вiн — у внуках, правнуках. Якi, може, й не пам'ятатимуть його, але пам'ятатимуть її, знатимуть, хто вони, чиї дiти, на берегах якої рiки народилися.