Козаки бiля куги не встигли випалити по стамбулцi, як Фiлон прибiг од могили й об'явив їм страшну вiсть. Спершу вони не повiрили, але Фiлоновi очi, у яких каламутився жах, упевнили їх, i вони посхоплювалися й пiшли до могили. Й теж побачили згвалтовану чужинськими копитами макiвку могили, й чорне кострище, й покремсане шаблями обгорiле козаче тiло. Довго стояли у важкому зацiпенiннi, нiхто не мовив жодного слова, бо всi слова були малi, не гожi обiйняти те, що сталося. Скорбно свистiв на гострiй шаблi гранiту вiтер, i козаки теж були як три уламки гранiту, тiльки злютованi воєдино звитягою й смертю.
Вони поховали Сироватчин прах на вершечку Слiпої, бiля уламка гранiту. Там, де козак ховався од ляського, татарського та iнших вiтрiв, подавав знак тривоги, там, звiдки зорив у кримський бiк. Аби стерiг степ сьогоднi, завтра, позавтра — сто, тисячу лiт. Щиро помолившись за його душу боговi, сумною черiдкою вернулися до землянки. Конi ще не напаслися й не перепочили, але треба було їхати й розказати козакам на бекетi й отаману на залозi, що ото вчора Сироватка востаннє подав їм знак, що його вогонь востаннє пробiг з краю Дикого Поля до Черкас та Самари, порятував християнський люд. Тепер їм доведеться пильнувати дужче, бо ж не стало дозорця попереду.
Козаки склали нужденну Сироватчину бутру, зняли з полика двi вовчi шкури, а зi стiн — кiлька сайгачих, якi захищали Сироватку вiд холоду, були сухi, годилися на товар (живому — живе), вiдшукали за стропом тестамент у дерев'янiй скриньцi, прочитали його."Вручаючи душу свою вседержителю моєму богу — вiтцю, своїм останнiм тестаментом, — писав Сироватка, — заповiдаю, скiльки моєї мiзерiї, щоб по смертi моїй наглiй од татарського чи турецького меча турбацiї не було, i зголошую: ратище, жупанок зелений, сливе новий, без дiрок, коня з кульбакою — кумовi Шевчику. Курiнному — шаблю — домаху, кошовому. Сiрку Iвану Дмитровому, — люльку — стамбулку зi срiбним обiдком. Маю грошi, закопанi в Вiйськовiй Скарбницi, в урочищi Крутий Луг над єриком Ґавиним, в трьох ступнях на схiд од дубового пнища при дубовi з приламаним верхом — сорок срiбних талярiв. П'ятнадцять заповiдаю на курiнь, обiд справити, п'ять — поповi у церкву на спомин душi… — В цьому мiсцi козак затнувся, слово було замазане, намагався прочитати проти свiтла: перша лiтера — "с", друга" и", а двi останнi зовсiм перекресленi, й так, не розiбравши, докiнчив: — …мого Лаврiна Перехреста, а всю решту — на малих дiтей на Сiчi, сирiч сирiт".
Козак вклав тестамент назад у скриньку, засунув її за пазуху. Коли запорожцi розтриножили конi, почали укладати в тороки Сироватчину мiзерiю, Фiлон, який весь цей час стояв замислений, задивлений у щось, зупинив їх.
— Не треба — сказав тихо. — Стане менi в пригодi. Я лишусь тут. Козаки не одмовляли його. Попрощалися, посiдали на конi й поїхали. Фiлон трохи провiв їх, довго дивився вслiд. Запорожцi, здавалося, пливли у високих травах, їхнi постатi зменшувалися на очах, ось вони на мить зупинилися, повдягали на ратища шапки, помахали йому. А тодi припустили конi й помчали, вже не оглядаючись. Здавалося, то тiльки чорнi шапки котяться до обрiю. В цю мить колюча, мов огонь, думка стрельнула Фiлоновi в голову: забув попросити в козакiв трута. А свiй сьогоднi ранком згубив. Вiн аж рвонувся навздогiн та й зупинився. Що мiг удiяти — запорожцi вже не помiтять знакiв, не почують голосу.
Вдаривши в досадi об долоню шапкою, спустився вниз, у балку. Зупинився пiд в'язком, розглядався. Тут мав жити. Бiля самої землянки помiтив прикладену дерном пiчурку, знявши кунтуш, одклав убiк дернину, розгрiб попiл. Вiн був уже холодний. Фiлон хотiв пiдвестися, як раптом на самому днi пiчурки побачив маленьку жарину. Вiдкрита подиховi вiтру, вона на мить заяснiла, а далi почала швидко зменшуватися, поступатися мiсцем попелясто — сiрiй паморозi, котра стискувала вогник з усiх бокiв. Фiлон вхопив жарину лiвою рукою, почав щосили дмухати на неї, а правою скуб вовну з шапки, збирав розкидане бiля дверей бадилля й сiно. Поклав вуглину на пiдпал i дмухав легенько, боячись загасити iскру, що ледве мрiла. Здавалося, вона ось — ось згасне.
Вона й справдi згасла. Але за мить, коли червона крапка щезла навiки, затрiщала вовна, вiдтак з неї вискочив маленький вогняний чортик i вхопив червоними зубами бадилину. Бадилина спалахнула, пiдпалила сусiдню — загорiлася вся купка. Фiлон кидав наверх бiльшi бадилини, очерет, хмиз. Тепер не боявся, що не зможе подати вiсть: триматиме жар в ямцi на могилi, а тим часом виварить у попелi губку.
Впоравши вогонь, давши йому вдосталь харчу, знайшов у кузi сокиру й, роззувшись, полiз у лози. За якийсь час нiс на могилу чималу в'язку сушняку. Поклав його на чорнiм згарищi, а сам приклав до чола руку, дивився в степ. Тiльки не в козачий бiк, а в кримський, татарський. Йому ще раз пригадалися Сiрковi слова: "Святе мiсце — чати. Найсвятiше на всiй Українi!"
1970–1974 pp., 1984–1985 pр.
Вiдтворенi Ю. Мушкетиком у художнiй формi подiї та факти належать до найбiльш складних i суперечливих в iсторичнiй долi українського народу. Друга половина XVII ст. характеризувалася значними зрушеннями, якi охопили практично всi сфери життя українських земель — економiку, суспiльно — полiтичнi вiдносини та етнокультурнi процеси. Бiльшiсть iз них були викликанi подiями визвольної вiйни 1648–1654 pp. та возз'єднанням України з Росiєю, в ходi яких була вирiшена не лише етно — полiтична проблема, але й досягнутi неперевершенi за своєю глибиною соцiальнi результати (звичайно, в межах панiвної феодальної суспiльно — економiчної формацiї). Переяславський акт 1654 p. закрiпив сягаючу у глибину вiкiв етнiчну єднiсгь братнiх росiйського та українського народiв. Водночас своєю героїчною боротьбою народнi маси України (селяни, рядовi козаки, трудове населення мiст) завоювали ряд соцiальних прерогатив, якi вийшли далеко за межi тих завдань, що їх ставила в ходi вiйни панiвна верхiвка: було знищено велике землеволодiння польських магнатiв i шляхти та iстотно послаблено феодальну залежнiсть безпосереднiх виробникiв вiд своїх власникiв, сталися помiтнi змiни в класово — становiй структурi феодального суспiльства, вiдбувався перерозподiл власницьких iнтересiв у сферi промислового виробництва тощо. Але це були тiльки видимi ознаки соцiальних здобуткiв визвольної вiйни. Не менш важливе значення мали змiни у глибинах суспiльної свiдомостi селянсько — козацьких мас. Адже у них iстотно порушився культивований вiками панiвним класом стереотип на корiнне питання тогочасної епохи — питання землi та волi. Безпосереднiй виробник уперше вiдчув себе господарем становища, одержав можливiсть певною мiрою вiльно розпоряджатися результатами своєї важкої, виснажливої працi.
Подiї визвольної вiйни i возз'єднання України з Росiєю внесли значнi змiни у полiтичний статус українських земель. У другiй половинi XVII ст. тут зберiгалися певнi особливостi вiйськово — адмiнiстративного устрою, податкової системи, митних кордонiв та iн. Законодавче цi особливостi закрiплювали так званi" Статтi Богдана Хмельницького" вiд 21 березня 1654 р. та" Просительнi статтi" вiд 14 березня 1654 p., вiдомi в iсторiї як" Березневi статтi 1654 p.".
Проте" козацька шабля" не знищила (i не могла знищити) iснуючої феодальної системи. Панiвний клас — козацька старшина та українська шляхта — уже в першi повоєннi роки став на шлях наступу на соцiальнi здобутки трудящих. Гетьмани i генеральна старшина, а слiдом за ними полковники i дрiбнiшi старшини — обознi, суддi, писарi, осавули, хорунжi, сотники — прагнули в першу чергу змiцнити матерiальнi основи свого привiлейованого становища — розширити i закрiпити за собою земельнi багатства, посiсти домiнуюче мiсце в ремiсниче промисловiи сферi, торгiвлi i т п Паралельно вiдбувався планомiрнии наступ, спрямований на обмеження, а в перспективi — остаточну заборону переходiв селян вiд одного власника до iншого Процес обмеження особистої свободи безпосереднiх виробникiв супроводжувався зростанням рiзних форм феодальної ренти, численних державних повинностей i поборiв