А небо стояло синє, високе, тiльки холодне, в ньому мовчки, без крику тяглася вервечка чапель. Чаплi згори бачили човника й козака в ньому. Сироватка з острахом подумав, що птахи можуть виказати його наглим криком, шугонути убiк, закирликати, — то для татар певна ознака, — але вони втомлено й повiльно махали в небеснiй блакитi крилами.
Сплили з Сироватчиного зору чаплi, низько, над самим озерцем, профуркотiв табунець чирят, що були наче зв'язанi мотузочком, погналася з крякотом за гавою степова чайка — ганяла од болiтця, — шугала вниз одна, сiпалася за нею й друга, — також зникли, а далi — холодна й тверда тиша. Вiн лежав у нiй, немов у домовинi.
А потiм прилетiли з лиману бiлi чайки, загаласували, закружляли — ловили на трав'яних вiдмiлинах дрiбне риб'я, якого там була гибiль, а наївшись, пожирувавши, обсiлися на сiрiй косi й сидiли там довго — мовчазнi, як знаки долi. А може, подумав Сироватка, це й були бiлi душi тих козакiв, що погинули на галерах та в чорних турецьких темницях. Прилетiли зарадити ще одну бiду. Вони всi iзнагла зiрвалися й полетiли, мовчазнi й врочистi, не полетiли — потягли до лиману, а натомiсть явилися живi козацькi душi.
Одначе, коли кiнськi копита загупотiли бiля могили (стукiт був одмiнний вiд того, що ранiше, — конi йшли легкою риссю й були кованi), Сироватка не пiдвiвся. Й навiть тодi, коли над Волошкою пролунало голосне" пугу, пугу!" та по сухих очеретах рiзонув веселий свист, не одгукнувся. Були серед татар вдатнi й на такi мудрацiї, а то й перевдягалися в козацьке, сiдали на козацькi конi.
Копита чавкотiли вже понад самим болiтцем.
Сироватка чекав, коли загомонять запорожцi. Й вони загомонiли.
— Погинув Мокiй, — мовив один, а хто саме, Сироватка розпiзнати не мiг. — Мабуть, вхопили, коли тiкали назад.
— Достойний був козак, — обiзвався Гришко, осавул Тавинської залоги. — Правдивий, богобоязливий. Треба справити поминки по його душi.
— Поклав свого живота за товариство. Востаннє прислужився йому, — казав далi перший козак. — Нiби непоказний на взiр i вдачi сумирної, а от же звитяжний. Царство йому небесне, прийми його безгрiшну душу в сади свої…
Тi слова розтiкалися Сироватцi по душi, немов солодкий мед. Тепер умисне не поспiшав вилазити зi сховку, кортiло послухати ще. От коли б тiльки не квапились одснлати на небеса, не прилучали до небiжчикiв…
— I як вiн їм дався на влови, — прогудiв Кайдан, козак велетенської статури, круглолиций, грiзний з вигляду. — Пронозливий же та хитрющий. Може, затаївся де? Вiн такий, зашиється — з собаками не знайдеш.
"Бий тебе сила божа, який вреднючий", — вилаявся Сироватка в думцi, а що далi лежати не випадало, боявся почути з ядучого Кайданового язика ще якої бридоти, вiдгукнувся:
— Осьдечки я! — I пiдвiвся, але монявся ще довгенько, розминав затерплий поперек; почував кольки в плечах, у руках i навiть у п'ятах; зрештою попхав липову довбанку до берега, де спiшувалися козаки Тавинської застави. Їх було чоловiк тридцять — сорок, серед них Сироватка помiтив i кiлькох незнайомих. Сiчовики реготалися; ледве Сироватка вилiз на берег, обступили його, поплескували по плечах, тусали пiд боки, а Кайдан пiдняв дозорця й погупав на руках, як дитину. Кайдан за кварту горiлки пiдiймав млиновий камiнь.
— Ну й обамбурив ти татарву. Наче вихором їх понесло.
— Натер перцю, — реготнув козак Гук, високий, гарний з лиця, з тонкими, пiдкрученими вгору — по — ляськи — вусиками. Вiн справляв на Сiчi уряд пiдписаря, й Сироватцi вдивовижу, звiдки взявся тут, у степу.
Неначе з хмари впав. Без контроверзи ворога погнав. Сироватка спочатку кулився, а далi й собi заусмiхався, заморгав рiденькими вiями. Таку мав звичку — смiючись, приплющувати очi. Вiн уже забув недавнi тривоги й свою провину, ладен був чоломкатися з усiма й вже потягнувся до чийогось кисета, як зненацька за спинами козакiв пролунав владний, хоч i тихий, голос:
— Ну ж, ну, пропустiть i мене обняти хороброго козака.
Сiчовики розступилися, й спантеличений, остовпiлий Сироватка опинився вiч — на — вiч з кошовим Iваном Сiрком. Стояв перед ним, як кабешний школяр перед навчителем. Вiн одразу помiтив у притемнених пронизливих очах отамана грiзну червонясту iскру. Ох i знав же тi очi козак. Мабуть, нiхто не мiг видивитися з них стiльки, як вiн. Сироватка ще бiльше зiгнувся й справдi на ту мить скидався на невдатного школяра. Був невисокий, худий i якийсь нiби злинялий. Рiденькi вуса, така ж чуприна з — пiд колись дорогої, а тепер вилiзлої, замицьканої смушевої шапки з сукняним верхом, драна кожушина на голих ребрах. Нужденнiсть i покора, ще й нiби байдужiсть до всього. Тiльки по вицвiлих на сонцi очах видно, що ж таки проноза, що доля котила його i за вiтром, i проти вiтру.
У тих очах — i щирiсть, i подивування, й сподiвання якось викрутитись.
Отаман стояв мовчки. Трохи вищий середнього зросту, крутий у плечах, з невiдпорним поглядом карих, iз зеленавим, що його не погасили роки, блиском очей, на худорлявiм, суворiм обличчi — глибокi зморшки, воно таке ж обвiтрене, як i в iнших козакiв, одначе барвою схоже на стемнiлу бронзу. Брови в отамана густi, розсiченi на перенiссi крутою поперечною рискою, пiдпаленi сонцем, вiтрами й степовими пожежами, нiс кiбчастий, пiдборiддя круте. Глибокi зморшки прокреслили й Сiркове чоло. Сироватка в думцi вiдмiтив, що їх побiльшало. Отаман старiв.
На Сiрковi темний жупан i чорна, з малиновим верхом шапка, вiд якої на чоло падала тiнь.
В рухах отаман був неквапливий, навiть забарний, одначе Сироватка знав — то оманливе враження. Помислом i поведенцiєю отаман гострий, весь сiк гнуздає гаряче герце й не загнуздає. Од усiєї його постатi вiяло силою, мiццю, їх не опили роки й утома далекої мандрiвки. Кошовий мав лiт пiд шiстдесят. Сироватка — на десять менше.
Однiєю рукою Сiрко погладжував густий, з щедрою проспанною вус, на другу накручував шабельтас недорогої, але тягнутої з доброї крицi шаблi. Сироватка пам'ятав ту. шаблю оддавен; з обвитою розплавленим на вогнi, аби прикипiв до сталi, мiдним дротом ручкою, потертими, шагреневої шкiри надiлками, скрiпленими угорi срiбним обiдком; на нiй вломився не один десяток ворожих ратищ та клювал. Пам'ятав — ох! — i крутий порух, яким отаман накручував на мiцну жилаву руку шабельтас, й по спинi, по її крутому жолобку пробiг неприємний холодок. Здавалося, там прокотилася крижана бурулька.
— Розсiдлуйте, хлопцi, коней та лаштуйте переобiдок, — наказав Сiрко козакам пiд'їзної команди, — а Мокiй покаже менi свiй бурдюг.
Козаки пiшли до коней, що переступали червоними копитами — степ понад Волошкою вкритий багряними тюльпанами, а Мокiй повiв Сiрка по лiвому схилу балки, котрий був трохи вищий за протилежний i порiс чагарником. Сироватцi кортiло запитати отамана, яким побитом вiн опинився тут, яка негода занесла його сюди, але не зважувався. Треба буде, кошовий скаже сам. А отаман мовчав. Колись гарячий i навiть говiркий отаман з роками ставав замкнутим, мовчакуватим, навiть грiзним. Сироватка чомусь подумав про те з сумом. У них за спиною гомонiли козаки, чмокаючи, пили iз озерця воду конi, рипiла й брязкала збруя.
— Ну, де ж твоя куга? — запитав Сiрко, коли вони зупинилися пiд невисоким, карякуватим в'язом.
— Осьо, — вдоволено проказав Сироватка.
— Де? — подивував отаман.
— Та осьо ж. — Козак розгорнув вiття в'язовника, i перед отаманом вигулькнув гостряк землянки, викопаної в схилi порослої нехворощею балки i обкладеної дерном.
— Умiєш ховатися, — мовив, i не знати — осуд у тих словах чи схвалення. Та враз отаман круто повернувся до козака, його лiва брова грiзною хмарою шугнула вгору, очi стемнiли од гнiву. — А чи подумав ти, що мiг проспати i Сiч, i Великий Луг?