Його серце не налилося од самоти нi холоднiстю, нi ненавистю. Й не тому, що знав про життя бiльше, нiж iншi, а через те, що жадав вiд нього дуже мало й нiколи не збирався вiдняти бодай якусь мiзерiю в iнших. Тут, у степу, звик обходитися найменшою малiстю, i якщо доля посилала на якусь крихту бiльше, дякував, але на ще одну крихту не посягав. Десь там, на Сiчi, братчики п'ють оковиту й навiть нагрiте заморське вино з перцем й смалять турецькi тютюни, ну й на здоров'я їм. Приїде на Сiч — i вiн теж перехилить келишок — другий (i дай боже, аби ще й на дурницю) й полежить на печi на кухарськiй половинi — погрiє намерзлi в степу костi. Може, про життя Сироватка знав навiть менше, нiж iншi сiчовi товаришi. А от про степ — бiльше. Знав, як викочується з м'яких ковил сонце в жаданнi освiтити всiх однаково (i не його вина, що одним пiд його промiнням тепло, iншим- холодно), знав, як розтiкається по степу холодний вiтер i теж не однаково дошкуляє всiм. Бог вiдмiряв i тепло, й холод на всiх людей, вiн гадав, що вони й користатимуть тим рiвно, але серед людей виявилося чимало надто спритних, а то й пiдступних, i обдурили бога. Нехай вiн з ними й розбирається сам, а Сироватка перед ним увесь на виднотi. Як перед Сироваткою степ. От про степ Сироватка знав дуже багато. Бачив вiн i лютi бурi, коли руда пiщуга застилала увесь виднокiл, коли вiтер виривав з корiнням ковилу й типчак, бачив снiговi бурани, якi запаковували степ, аж оленi не могли пробити в ньому стежки, бачив, як гризе з голоду синю кригу вовк i як пiдкрадається до бiлих курiпок червона лисиця. Одного разу голодна лисиця напала на орла, й той злетiв з нею в повiтря. I довго над Мокiєвою головою вихрив червоно — бурий клубок, а тодi червоне одiрвалося од бурого й довго падало в бiлий снiг. Умiв вiн i сам непомiтно пiдкрастися до звiра, умiв виплести з кiнського волосу сильце, що його не порве й дрохва, з одного погляду визначає — свiжi перепелинi яйця чи насидки, вiн забирає те, що, вважає, належить йому, але зайвого не чiпає i намагається не ставати на путi нi звiротi, нi птахам, нi потаємним силам. I бачить вiн, як прокльовується iз землi тюльпан, як зацвiтають козельцi й первоцвiт i як зацвiтає ковила — вона нiжна й ласкава (нiкчемний остюкуватий бур'ян, якщо дивитися хазяйським оком), нiжнiшого за неї, здається, нема нiчого в свiтi, вона дружить iз вiтром, вигинається, стелиться, гойдається, наче жива, а пучки старої стримлять, як обтiпане батiжжя. Все на землi починається нiжно, а кiнчається отако! Степ нiколи не буває однаковий, вiн мiняється на очах: зараз вiн жовто — бiлий, за тиждень стане лiлово — синiй, далi — темно — брунатний. Вiн мiняється щогодини, а то й щохвилини; набiгла хмарка, освiтило сонце — ранкове, полуденне, вечiрнє — кожна квiточка, кожна травинка знає свiй час i поспiшає вхопити своє. Вранцi трави i квiти стоять обнизанi холодними росами, та ось виглянуло сонце, й вони засвiтилися, заграли, засяяли, з холодних стали теплими, з похмурих — веселими. Щоправда, Сироватка не знає, що вся ця краса i в ньому, в кожнiй його жилочцi, в кожнiй волосиночцi, либонь, те знає його душа, але не признається, а сам вiн знає лишень, якої трави цього лiта буде бiльше i яка смаковитiша коням, а яка краща на пiдпал. Ще вiн здогадується: життя безконечне в оцих ковилах i квiтах, вони народженi богом i чомусь полишенi на власну волю й пiдкоряються якомусь одному великому законовi, в який входить i вiн, бо залежить вiд оцих злив i трав, звiрiв i риб, а вони вiд нього.
Вiн пiшов у цю самотину, бо тяжко стало зносити товариство — з його гонором, буйними бенкетами, грищами. Це не був виклик якимось вищим силам, вiн не ставав з ними на герць, та й не одважився б стати. Просто нiчого йому так не кортiло останнiм часом, як залишитись наодинцi, для нього тягарем було будь — яке товариство, чужi радощi й навiть бiди. Бажання самоти й повело його в степ, до Слiпої. Тут йому було добре, тут нiщо не неволило його думку, не гнiтило душу, а постiйне вiдчуття небезпеки поставило її на якийсь iнший, вищий, трохи жертовний пруг i надало життю нового смислу. В ньому, почував, починало, хоч i помалу, оживати i щось старе. То не була спрага радощiв життя (власне, вiн нiколи й не оддавав себе у схиму) чи самокатування, що прогавив їх, а просто радiв з того, що потроху вертався думками до людей, їхнiх клопотiв. Правда, йому все менше й менше хотiлося вертатися на кiш, мислилося iнше життя, десь на слободi, при землi; десь там i криється отой вищий смисл, задля якого людина приходить у цей свiт. Вiн почував неяснiсть своєї думки й невiдповiднiсть нового бажання тому, у що врiс i що донедавна вважав єдино праведним. Насамперед все те залежало тепер не стiльки од нього, скiльки од Лаврiна, од тiєї розмови, яка незабаром сплине помiж них. Вiн боявся її ще й через те, що не знав, який тепер Лаврiн. Думалося, що хлопець мiцно прирiс до Запорожжя й од нього його не одiрвати. А в тому ж, либонь, немало був винуватий сам. Найперше оцим сидiнням бiля Волошки, якої йому й тепер шкода покидати. Бо таки оцi роки були чи не найсправжнiшими в його життi. Тут вiн знайшов для себе щось значне, немарне. Тут вiн, маленький i сiренький, як горобчик, переборов страх i набрався вiдваги, тут зрозумiв себе i свiт. Козаки часом питають: не здичавiв, Мокiю, з нудьги та самотини? А чого дичавiти? Коли все довкола живе, дихає, гомонить. А згори дивляться тисячi очей. Кожного iз колишнiх порубаних побратимiв, батьковi та материнi. Мавринi… Мавринi — ото посеред неба. Через неї, мабуть, i покута, й життя отут. Чи й не через неї… Через пана Казана. Чи то пак Казановського.
Онисько Казан перемiнився на Казановського, коли розбагатiв на броварствi. Грошi йшли до грошей, статок до статку: спочатку купив Дранi Хутори, далi став володарем сiльця Драбинiвки, а по тому цiлого мiстечка Карасi. Жив у палацi, їздив у ридванi, а вечорами катався по широченному ставу на мальованому пiд лебедя човнi. Правдивiше сказати, пахолки тягали човна довгими мотузками од берега до берега. Казановський бридував холопами, не хотiв, щоб веслярi сидiли в одному човнi з ним. Од них смердiло стайнею.
Смердiло, либонь, нею все минуле Казановського, й, аби забити той дух, одступився од благочестя й перебiг у католицтво. Йому видалося мало й того, наказав викопати на драбинiвському кладовищi батьковi та материнi кiстки, вимити i теж висвятити в католики. Так став уродзоним католиком i шляхтичем. Єдине, чим не бридував з хлопства, так це працею хлопiв i їхньою землею. Умiв вiн примусити хлопiв працювати, умiв забрати в них останнє, що мали. Щоправда, в самого Сироватки й забирати було нiчого, але через нього й спричинилося лихо iншiй людинi. А почалося все з дрiбної i навiть веселої пригоди.
Послала його мати на хутiр де двоюрiдної тiтки косити сiно. Косили далеко, на Гнилiй луцi, край лiсу. Мокiй косив, тiтка гребла скошене ранiше. Були вони тiльки вдвох, тiтка ще молода, — та й яка вона йому тiтка, сьома вода на вчорашньому киселi, — їй рокiв тридцять п'ять, а на вигляд то й двадцять п'ять, гiнка й вродлива, чорноброва, дебела станом i грудаста, вдовувала третiй рiк — чоловiк поїхав зимою в хуру й не вернувся. Дiтей у них не було. Тiтка — вiльна козачка, ще її батько викупився в пана. Може, через те така весела й жартiвлива, бо вiльна й сама собi господиня. Й пройняла своїми жартами Мокiя до серця. Вiн i не одмагався, тiльки посмiхався нiяково, а вона його раз по раз запитувала, чого це вiн так запарубкувався, чи не хоче нiяка дiвка за нього йти, чи такий несмiливий."Ти, Мокiю, може, ще й не пристоював нi з якою пiд вербою?" — реготалася.
"Не пристоював", — одказував правду, а самому чомусь ставало на серцi тривожно. На лiсовiй галявинi вони були однi — однiсiнькi. Лiс позаду й попереду, десь там за кущами попiд мокрим лугом дорога, по якiй проїхали на гала iншi косарi й вертатимуться аж увечерi. Посiдали вони обiдати пiд копицею. Мавра застелила помiж ними чистий рушник i розв'язала вузлик з хлiбом i салом, кров'яною ковбасою i пирiжками, вiн почав мастити салом окрайця й просто перед собою побачив бiлi, стрункi жiночi ноги — спiдниця й сорочка закотилися високо. Це вперше вiн побачив так жiночi ноги, його аж тiпнуло, вiн утiк очима, а думкою втекти не мiг."Тобi що, часник в очi зайшов?" — запитала вона."Еге", — вiдказав Мокiй. А коли вони встали з — пiд копицi й Мокiй почав пiдбивати розбите сiно. Мавра послизнулася й ненароком штовхнула потютькуватого парубка грудьми. Сироватка спаленiв i чомусь подумав, що то, може й не ненароком. Тi груди, недокоханi, великi й бiлi, вiн побачив надвечiр. Пiшов у лiс вирiзати граблище, вертався понад копаночкою й трохи не наштовхнувся на вдову, яка милася до пояса. Мавра зойкнула, й прикривала руками голi груди, й не могла прикрити. А вiй оторопiв i не мiг одвести очей."Ну, чого дивишся? — гукнула Мавра. — Одвернися".