Тепер часто думав: вiн у свiтi не самотнiй. Картав себе, що так довго не одкрився Лаврiновi. Далi не критиметься. Ось зустрiне й скаже.
Йому якось дивно, щемко потеплiшало в серцi, i вiн розчулився. А тодi майнула думка: чи не буде Лаврiн соромитися такого батька? А чого йому соромитися? Що не в кармазинi та кабарзi? Зате в шанi. Мокiя i таких, як Мокiй, товариство шанує. Ну, в корчмi братчики трохи пiдкепковують ("це тi, що на Великдень христосуються вареними раками"), зате в куренi Мокiй сидить поруч курiнного, а в церквi стоїть бiля самого клiросу.
Вiн усоте чи в тисячне переповiдав у думцi своє зiзнання Лаврiновi. I щоразу додавав якiсь новi слова. Й почував, як вони усе м'якшають, теплiшають. Вiн їх трохи соромився, але й не мiг од них вiдмовитись. Вони тримали його на свiтi. Звичайно, з Лаорiном у них буде козацька розмова. Вiн скаже суворо й просто. Отак сталося. Отак мусимо матися. (Сироватка розумiв, що звикання буде для обох, надто для Лаврiна, довгим i непростим. I вiрив, що справжня приязнь, а може, й любов, до сина прийде з часом). А тепер вони сядуть удвох та помiркують над Лаврiновою долею. Аби не була такою ii синовi, як йому. Гралася ним увесь вiк, мов вiтер пiр'їною, кидала то в багно, то в снiг, то пiд палюче сонце.
Може, нехай їде на лiвий берег? А то звiкує свiй вiк бурлакою. Можна б на башлiвцi попросити в товариства землi, але яка то земля, вона не твоя, а сiчова, кожного року проси нового ярлика, та й така вона, як гаряча сковорiдка. Сьогоднi засiяв поле, а завтра ординцi столочили його кiньми, а твою голову настромили на кiлок у плотi. У Сироватки у вiйськовiй скарбницi заховано сорок талярiв. Настарав за життя. Що ж, для початку вистачить. А там молодi прироблять. Та й Мокiй не сидiтиме склавши руки."Я, сину, за двох робитиму". Й це несподiване, проказане в думцi слово" сину" озивається в серцi гарячим трепетом. Вiн довго не може заспокоїтись, те" сину" ходить у ньому мукою. Врештi Мокiй знову вертається думкою до вимрiяного обiйстя. Й бачив сина заможним господарем, а себе щасливим, обсипаним онуками дiдом. Виходять вони з Лаврiном на лан, а лан той — їхнiй. Жито ще не дозрiло, але вже вибуяло, стоїть прозелене, високе. Сивiє на овидi хмара, вiтер студить з — пiд неї, й бiжать по полю крутi, аж чорнi, хвилi. У хвилях, у житi якась таїна, глибока бентежнiсть — здається, пiд хвилями щось ховається, здається, в них зачаїлася вся земна сила. А хазяїновi неважко прикинути, що прикотять йому на жнива тi хвилi. Земля! Боже, скiльки її перед ним, мабуть, оце i є найбiльше в свiтi поле — козацьке. Нема йому кiнця — краю, не знало воно нiколи плуга, а могло б прогодувати тисячi тисяч таких, як вiн. А йому небагато й треба, кiлька десятин поля та ще город, щоб отут — латка проса, отут — мак i щоб мак не по всьому городу, а плисом, а попiд межею — соняшники. Щоб пройшов межею, i вони вклонилися.
Аж сльози приступили Сироватцi до очей. Та нараз чомусь знову сплив на думку недовiрок Казановськнй, i похмарнiло на душi. Того Казановського нема, але є iншi. Лиха не поменшало. А цього лiта його намоталося тугий клубок. З Криму орда, з моря султан обложили Україну сарановою тучею. Достоту од такої тучi в давнi днi погинули Мокiєвi батько, два брати й сестра. Обчухрали вороги рiд, як буря зелений молодий лiс. Вiн — останнiй його пагiн. Щастя, що є Лаврiн. Важкi рубцi запеклися на Мокiєвiй душi, щемiли на бойовиська. По них i пам'ятав минуле. I Драбинiвку, й Казановського, й Мавру. Так, пам'ятав i її. Давно перебродила кров, переказилася плоть, але всi жiнки, якi приходили до нього в снах, були Маврами. Мав же вiн на своєму вiку ще один перелюб, i була та вдова, Хiвря, й станом вдатна, й тiлом гаряча, а от в пам'ять приходила тiльки Мавра. Немов кара господня, немов покута за якiсь грiхи.
Зненацька по той бiк болота пролунав гучно тупiт диких коней, окреслив у пiтьмi дугу, подаленiв у бiк Днiпра. Тупiт обiрвав Сироватчинi думки. Сироватка пiдвiвся од погаслого багаття, прочинив у землянку очеретянi дверi, став на колiна, щоб сотворити вечiрню молитву. Свiчки не свiтив, бо мав тiльки невеликий огарок на свято, однак бачив лик богородицi й так, пам'яттю. Та вiн, либонь, у пам'ятi тiльки й зберiгся, бо зчорнiв i став, як земля. Сироватка тому не дивувався: звiсно — богородиця, вiчна тружениця. Та ще цiлий кiш запорозький прийняла в заступництво.
"Вiрую в єдиного бога Iсуса Христа, сина божого, отверзи очi твоя, боже наш, i внемли молящемуся тобi. Вiрую в тебе i припадаю до стоп твоїх, заступнице наша, пресвята богородице, — шепотiв Сироватка слова молитви. — Сповiдаю тобi всi грiхи мої, очисти душу мою од грiхiв давнiх i нинiшнiх i од тих, яких ще не содiяв. Не обдiли своєю ласкою, пресвята богородице, пошли сина на повиданiє i наповни його серце синiвською любов'ю. Не полишай довжникiв наших, бо вони не полишають нас i норовлять пожаковать, де тiльки можна. З високої могили гукаю до тебе, богородице, почуй голос мiй! На тебе вповаю, спаси люд мiй вiд ворогiв, бо пiднялися вони, загострили меча i хочуть понищити синiв твоїх. Встань у гнiвi своєму, вознесись проти них, щоб повернули вони назад i, спiткнувшись, погинули перед лицем твоїм. Веди мене, богородице, правдою своєю супроти ворогiв роду христiанського, заслони вiд страху серце моє, щоб не боявся i тисяч ворогiв, коли постануть перед зором моїм. Суди правду сиротинi i бiдному, тому, хто сiє хлiб i шаблею боронить його та вiру святу".
Сироватка, хоч плутав слова святого письма з власними вимислами, творив молитву щиро й врочисто, в цю мить вiн почував за своїми плечима Дике Поле, i Великий Луг, i всю Україну. Вона розпросталась могутнiми крилами лiвим i правим берегами — й пiдносила його, аж ставало терпко й безсмертне на душi. За неї, за своїх тата й матiр, за Лаврiна гибiв у цiй безстiннiй тюрмi, за неї щодень i щогодини важив життям. Пощо воно без неї?! Ситий кусень i солодка чарка — то тiльки таким, як Казан — Казановський. Бо ж зроду не встав на свiтаннi й не послухав жайворонка, не викопав у лузi криницi. Йому не обсипала цвiтом голову вишня й не запах увi снi канупер. Жайворонкiв бачив на сковородi, вишнi — на тарелi, замiсть води солодив душу вином."Чого таким i ходити по нашiй землi, — шепотiв далi Мокiй Сироватка, — й толочити наш чистий ряст! Iзбави нас од них, пресвята богородице, покрий своїм святим покровом чеснi голови козачi. На небесах, на землi трори волю свою, заступи нас од кривди панської, ляської, ханської, султанської i всякої iншої. А я допоможу тобi своєю шаблею…"
Молитву перетнув голосний тупiт. Табун вертався од лиману. На мить тупiт притих, а тодi зафоркали конi, зачавкотiло болото, заплюскотiла вода. Сироватка хотiв творити молитву далi, але кiнськi копита розтинали думку."Чому конi не пили на лиманi? — враз майнула нова. — Чому прийшли сюди, на болото? I вчора, й позавчора… Що їх вiдлякує там? Ведмiдь, рись? О цiй порi тарпани їх не бояться. Та й лиман великий… Качки та гуси теж не сiдають на лиман… Вчора кружляли весь день, залiтали аж сюди…"
Так i не скiнчивши молитви, потягнув у кугу. Лiг на очеретяну примостку, накрився кожухом. Не спалося. В темфявi тонко дзвенiв комар. Сироватка чекав, поки той сяде йому на обличчя, щоб накрити його долонею. Спробував знову думати про Лаврiна — не думалося. Вiн мiг лежати отако годинами — без жодної мислi, в тихому спокої, i степ повiльно перепливав через нього. А може, вiн через степ. Думка знову закружляла довкола табуна тарпанiв. Скiльки разiв подавали вони йому знак! Помчали дикi конi од Кам'яного Затона, певне, наполохали їх ординцi. Од вовка, од ведмедя вони не втiкають далеко. Чому конi не пили в лиманi? Ця думка скрутила мозок, мов тугою удавкою. Почував — тут щось крилося. Либонь, значне. Не розкриє, то шкодуватиме весь вiк. Сперся на лiктi. Рiшення сплинуло враз: йти до лиману. Отак просто встати й пiти. Навпрошки — зовсiм недалеко. Верст вiсiм — десять. До свiтанку вернеться.
Озброївшись кривим турецьким кинджалом i пiстолем, вирушив у путь. Рушницi не брав — завелика. Звiрину можна одлякати випалом з пiстоля. Йшов на козацькi лампади — Стожари, пильнуючи, аби вони весь час свiтили з правої руки. Темiнь стояла довкола м'яка, духмяна од вечiрнiх трав, вiн провалювався в неї, немов у вистелену сiном яму. Сичала попiд руками тирса, потрiскувало сухе галуззя, розсипало Сироватцi по тiлу терпкi, моторошнi iскри. Фуркнула з — пiд нiг якась птаха, закричала пронизливо, аж серце захололо, впала в трави. Часом Сироватцi здавалося, що вiн ось — ось наткнеться на щось м'яке й волохате, що воно розчепiрить пазурi й увiп'ється йому в ребра. Вiн не боявся степу, вдень прозирав його з могили до дна, бувало, доводилося ходити по ньому i вночi, але ще нiколи степ не огортав його так задушливо й пiдступно — м'яко. Мокiй не одводив очей од зiр, i не через те, що боявся заблудитися, а тому, що в їхньому мерехтiннi почував якесь заспокоєння. Вони вже перегорiли за нiч, вичахли, бiлiли в небеснiй iмлi, неначе жарини в попелi. Мiсяць i далi блукав понад обрiєм, його заступили хмари.