Провалювався ногами в кротовиння, натикався на купиння, плив У травах, неначе в хвилях рiки. Плив i плив, i небо розгойдувалося вiд тiєї плавби, й зорi зривалися з небозводу, падали в темнi типчаки.
Терпко пах пастернак (Сироватка знав, що зайшов у долинку), типчак здиблювався, як шерсть на вовчiй шиї. Темними кучугурами вставали попереду заростi заячого холодку. А потiм в обличчя бив запах козельцiв (Сироватка знав, що виходить на горб), смолокiс змiєю шипiв пiд ногами. Шелестiв татарський шабельник, слався м'яко та пiняво лисохвiст — Мокiй зрозумiв, що наближається до лиману.
Опiвночi оминав давнє городище, пробирався попiд руїнами валу Се було страшне мiсце. Тут найчастiше дiлили мiж собою полон татари, звiдси правили викуп. Обложенi невеликими залогами, вони завжди могли оборонятися за старим валом. I мали двi втечi — степом та водою.
На валах було порожньо. На руїнах городища не чулося жодного згуку. Тiльки глухо попугикував сич, нiби дмухав у гниле дупло. Люблять це мiсце орли й пугачi. Недарма так густо заслiдженi при версi бiлим пометом чорнi стiни. Мокiй зараз бачив їх проти серпика мiсяця, що виплив з‑за рiденьких хмар. Моторошно бiля цих руїн козаковi. Душа наче кригою взялася, торкнися — задзвенить од страху. Сам принiс шкуру на турецьке базарище, бери, басурмане, натягай на барабан. Але цiлою з нього її не стягнуть. Басурмана вiн боїться менше, нiж нечистого. На цiй стiнi того бачать дуже часто. У рiзнiй вiн буває подобi — то кота, то собаки, а то й татарина з шаблею при боцi i зi списом на плечi. Походжає, зирить у степ. А перехрести його праведною рукою — враз обернеться в крука й полетить з крекотом понад лиманом.
Про всяк випадок Сироватка перехрестив мiсце, звiдки пугикав сич (самого його не бачив), й потягнув далi. Нарештi добувся до води й зачаївся в кущах. Вихекував у кулак довгу путь i ляк, що обiйняв бiля городища. Роззирався на всi боки. Темiнь стояла й чорне безгомiння. На притемненiй водi виблискували зорi, але їхнє свiтло не сягало вглиб, а мовби одбивалося од поверхнi. Вода була тепла — Сироватка почував те лицем. Тут i там на нiй з'являлися маленькi кола — розходилися тихо, без сплеску — риба ловила мiтлицю, що сiдала на плесо. Найбiльше тих кiл — у лiву од Сироватки руку, пiд ситнягами, що стали стiною бiля берега. Проплив попiд кугою вуж, його не було видно, тiльки по водi пролягла темна змiйка, просвистiли над головою качинi крила, i почувся сплеск i майже водночас голосне, сполохане" ках". Не випускав з уваги жодного сплеску, жодного повiву вiтру. Дозорець мусить бути пильним i завбачливим. Пригадалося, як рокiв шiсть тому толочили козаки траву понад Днiстром; Сiрко заїхав у очерет i побачив купу колод. Ясна рiч, колоди — для мосту, для великої переправи, бо незначнi рiчки татари переходять бродом. Отак було викрито басурманський намiр на широко задуману вiйну.
Мокiй Сироватка сидiв на невеликому мисику пiд вербами, що розбрелися по березi од нього в правий бiк, приглядався до темних, схожих на скирти, обкучерявлених верболозами та осокорами островiв. На плесах i далi лежала тиша. Тнули комарi. Сироватка терпiв i вже шкодував, що причвалав сюди. Ну що вiн тут побачить! Татарського шайтана на городищi! Як той витанцьовує халяндри. Та коли й свiй вибулькне з води, Мокiю мало радостi. Тут, на водних глибинах, їх гибель. Кажуть, що вони часом сходяться з отими, з городища, татарськими, й б'ються навкулачки. Може, з того пiшла й примовка — чорти навкулачки б'ються. А ще сiчовi дiди розповiдають: ховався якось в озерi, в очеретi, вiд татарви козак, а неподалiк вiд нього виплив з — пiд води нечистий, пройняло його холодом у ямi — й чхнув на все плесо."На здоров'я!" — сказав козак, i тодi рогатий побачив його, вхопив за чуба й поволiк за собою до сомiв. Пiдвела козака власна делiкатнiсть. Пiдводить увесь вiк. Те Мокiй затямив гаразд. I через те сидить над темною водою тихо, безшелесне. Все‑таки невiдомо, який дiдько мотається в цих очеретяних нетрях.
I через те страшно Мокiєвi. Можуть i русалки знайти його мiж оцього каряччя, вже напевне подумають, що пiдглядає за ними. Для русалок, правда, вiн застарий, а там — нечистий їх знає. Принесла ж його лиха година сюди. Спав би оце в куренi, де комарiв видавив завидна, де прохолода, де вистелене свiжою травою ложе.
I враз Сироватка почув тихий сплеск. Пригнувся до води й побачив чорну тiнь, яка швидко посувалася од однiєї темної купи до другої. В наступну мить тiнь трапила в розруб мiж вербами, й Мокiй розпiзнав чiткi обриси галери. Вона пливла по темнiй водi в лiву руку, пливла так тихо, що, здавалося, сунула по нiй чаром. Коли порiвнялася з довгим островом, там щось сяйнуло, либонь, вибили iскри кресалом. Сироватка трохи не скрикнув, скубнув себе за вуса, пригнувся ще нижче до води. Тiльки тепер помiтив, що острiв значно довший, нiж був ранiше. Й кущi лiворуч теж вельми далеко забрели в воду.
Одлетiли останнi сумнiви: в лиманi ховалася турецька ескадра.
Страх мчав натовпом, мов наляканий олень лiсом. Шелеснуло тут, шелеснуло там, охнуло аж з того краю.
— Дивiться, дивiться, намети ставлять!
— Ще одного бунчука ввiткнули. А то що над наметом? Якiсь ганчiрки.
— Крила орлячi. Щоб, значця, нас накрить. I над верхiвцями також.
— Ой людоньки, що ж воно буде!
На вал вийшло кiлька вiдчайдушних молодиць, попереду довговида смаглява дняконша у квiтчастiй хустцi, йшла смiливо, моторно, мабуть, щоб додати бадьоростi козакам, подивилася з — пiд тонкої бiлої руки й помертвiла. Вершники з орлиними крилами пролетiли крiзь неї, i осипався веселий цвiт з серця дияконшi, й стало воно, як грудка льоду. Та й як не помертвiти! Турки i татари стояли за якихось двiстi сажнiв, витрiщилися на жiнок, загаласували, залементували. Допiру татари бавилися — стрiляли з лукiв гусей на Сiль — ницi, хоч не могли їх дiстати (козаки туди сягали рушничним боєм), забави не полишали, хижо ширились, пружно опускали тятиви. Гуси гелготiли, лiтали, їм не було куди вирватися iз смертельного кiльця. Лише двоє бiлих, б'ючи крилами по водi, полетiли в бiк болота, татари стяли сiрого гусака, а гуска впала в очерет. Тримаючи в руках луки, татари дивилися на жiнок. Бiлi плями облич, чорнi вирви очей.
Якийсь татарин заверещав тонко, як недорiзане порося, дияконша вхопилася однiєю рукою за серце, другою за частокiл, мабуть, вона вже бачила, як тягнулись до неї гаччя рук, як вони зривали одiж. Хто захистить, хто встоїть перед такою силою, увесь басурманський свiт повис над їхнiм Ладижином, над купкою оборонцiв; ойкнула, похитнулася, її пiдтримали iншi молодицi. А з турецько — татарського натовпу виступив натоптуватий татарин з широким лицем, приставив до рота дудкою руки, кричав:
— Козаки, складайте оружжя, виходьте всi у степ. Великий вiзир обiцяє усiм свободу.
— Вiзир — вiслюк, — гукнув у вiдповiдь тонкошиїй, вирлоокий козак Макуха, городовий козак, — i слово його осляче.
— А iнакше скураємо i голови понабиваємо соломою, — страхав татарiн, спинаючись на вербовий пеньок.
— Твоя вже й так соломою набита.
— I жiнок ваших… Оту он пишну…
Молодицi, пiдтримуючи одна одну, мертво переступаючи ногами, пiшли з валу. Назустрiч їм з широкої вулицi за церквою вибiгло з десяток козакiв з фузiями та списами в руках, потиснули людей, заволали: