— Одступiть! Дайте дорогу!
— З дороги, з дороги геть!
Слiдом за ними з вулицi рядами повалили комоннi козаки. В густiй тiснявi конi задирали морди, басували копитами, дзвенiли стремена, миготiли червонi, синi шлики шапок. Списи стояли, як лiс. Вершники дивилися тiльки вперед — щоб не зiткнутись, не зачепитись, їхнi обличчя були суворi й чимось схожi одне на одне. Здалося, хтось невидимий поклав на них однаковiсiнький карб. Переднi вливалися в широку, що вела до Бершадської брами, вулицю, заднi натискали, переднi — стримували натовп. Те, що вони дивилися тiльки вперед i пiд ноги, налякало мiщан.
— Вони лишають нас, а самi втiкають, — закричав хтось з середини натовпу тонким голосом.
Йому вiдповiв старий, у прим'ятiй сукнянiй шапцi козак, з тих, що прокладали кiннотi дорогу:
— Вони їдуть захищати твоє життя, дурню.
Те, що козаки були без торокiв, саквiв, трохи заспокоїло, але зродило iншу тривогу: чи вiдiб'ють супостата? Часом перший бiй важить найбiльше — наляканий ворог може одступити назовсiм.
— Дивися, й нашi там, — гукнув до Марка Лаврiн. Вiн рвонувся, щоб пробитися до своїх, та одразу й укляк, бо ж збагнув: що може вдiяти пiший, та ще й майже голiруч. Їхнi конi лишилися далеко, та й не протолочаться вони крiзь натовп. Заледве вирвалися з людського виру, пробiгли з пiвсотнi сажнiв вузькою вуличкою й, тримаючись за яблуньку, вилiзли на тин, з тину — на хлiв й знову побачили горб, а на ньому синi та червонi намети й татарву бiля них. Козацька кiннота просувалася по вибалках, вiд ворога її приховували пагорби.
Гарно їхали козаки, Лаврiн аж замилувався ними, на мент забувши про те, заради чого їх несли туди конi.
— Кайдан, Кайдан ондечки, — чомусь пошепки мовив Ногаєць. Справдi, узвозом, трохи збоку од iнших, мчав Кайданiв важкий кiнь з бiлою плямою на животi. Дорога бралася вгору, конi ухоркалися, переходили на рись, а то й на крок. Однак переднi вершники вже сягнули половини гори, сховалися за лiском, що посiв схил зж до верху.
Лаврiн i Марко не бачили, звiдки козаки заскочили басурманiв, — якийсь час вершникiв зовсiм не було видно, — а тiльки заметушилися й стали кудись пропадати турки i татари — неначе провалювалися пiд землю. А ще за хвилю поселеному прузi горба промчав козак, вiн вимахував шаблею, i хоч звiдси вона здавалася срiбною соломиною, одначе з — пiд неї падали зрубанi бунчуки. А потiм i сам якось дивно хитнувся на правий бiк, повалився на землю. З горба сипонули татари, вони втiкали вниз, у хащi, козаки стрiляли з коней, iншi спiшувалися й теж котилися по схилу навздогiнцi. Падали пiдрубанi намети, осiдали, мов дивовижнi птицi, до землi. Оддалеку все це скидалося на гру, на iграшковий бiй, який показують у вертепi, де турки й татари падають, як снопи, а козаки гуляють на баских конях. Сюди, в мiсто, не долiтав запах кровi й не вiдчувалося маєва крил смертi, серце ловило звитягу та перемогу, наливалося радiстю й хоробрiстю.
— От шкода, що нам не вдалося, — сказав Марко й торкнувся гiлки з яблуками — зеленцями.
З бою козаки верталися на змилених конях, розгарячiлi, розпашiлi. Попереду на сiрому в яблуках дончаковi їхав полковник Мурашко, на його худому, з випнутими вилицями обличчi застигла гримаса болю. Вiн загубив шапку, чи її збили в сутичцi, чорне крило чуба спадало на чоло, по скронi стiкала тоненька цiвочка кровi. За ним везли сiм захоплених у ворога прапорiв, далi гнали полон — кiлька десяткiв туркiв та татар, що були змушенi бiгти, аби не наколотися на наставленi iззаду списи. Вони скидалися на овечу отару. Тiльки двоє йшло збоку, лiтнiй турок в єпанчi та зовсiм молодий татарин у дорогому вбраннi. Татарин дивився вiдверто ворожим поглядом чорних, як морок, очей, голову тримав високо, мовби йшов не в полонi, а сам гнав полоном усiх цих людей.
Ладижчан опанувала радiсть. Вона була п'янка без вина, а багатi мiщани, шинкарi викотили з пiдвалiв бочки з оковитою, вибили днища: пийте, козаки, нашi заступники, крiпiть побiду мiцним трунком.
Сiчовикiв здоровив штофом наказний полковник Мурашко. Високий, худий, вузькоплечий, ходив помiж запорожцiв, був з усiма запанiбрата. Очi йому блищали, лiва щока сiпалася, й права рука нервово стискала штофа, поки не посипалися скалки. Мурашка пiдносила звитяга й гнiтила вiдвiчальнiсть: з усiх гетьманських полкiв тiльки його лишився на Правобережжi, вiн один стримував могутню навалу ворога. Посланий гетьманом на розвiдний промисел, тепер не мав од нього нiякого ордонанса й мусив чинити все на власний розмисел. Ну, звичайно ж, десь там, пiд Черкасами, гетьман i боярин кують побiдного меча, плетуть хитрi сiтi, аби одразу виловити все велике i мале риб'я. Готувалися ж до вiйни i на вiйну йшли. I царське велiння було — перейняти ворога. Вражий турчин веде вiйну поза будь — якими законами, палить мiста i села, бере в полон малi дiти. Мурашкова душа горiла ненавистю.
Просто з майдану пiшов до надворiтньої брами, де тримали полонених. Вирiшив дознати, для кого ставили намети: для калги — солтана, для хана чи самого султана, скiльки в султана вiйська й куди воно йде. Серед полонених було двоє значних: один — мурза Iсмаїл — трохи пом'ятий i посiчений у бою, в нього на щоцi, нижче вуха, висiв клапоть шкiри, й скрапувала на свiтло — жовтий бухарський шовк темно — вишнева кров, права рука висiла, як плiть, — про другого ж поки що достеменно нiчого не знали, одначе всi казали, що то ханський син. Надто розкiшний одяг, золота звiзда на чалмi, два перснi ка лiвiй руцi — татарин роду високого й мусить знати багато.
Козацтво гуляло, клялося мiщанам заступити Ладижин од самого шайтана. Мiщани не шкодували солодких медiв i солодких слiв.
— Ти, полковнику, входищ в гiсторiю, — белькотiв Мурашковi п'яний осавул з бiльмами на очах. — Я сам впишу тебе в неї.
Мурашко трохи бридився п'яного, але слухав.
Славно пили захисники Ладижина.
Одначе похмiлля було гiрке. Ранком по мiсту поповзли чутки, що вчора увечерi на суворiй квестiї хмiльний полковник Мурашко обухом сокири забив ханського сина. Той не хотiв давати о собi жодного виводу, обiзвав Мурашка коростявим собакою, мерзенним рабом; погрожуючи великою карою, наказував скоритись, поки не пiзно, зустрiти падишаха на колiнах та просити прощення. Мурашко в запалi сягнув його обухом сокири. А вранцi хмiль розвiявся, прийшов тверезий розмисел, страх, i полковник порiшив утекти з мiста. Сховався в замкових палатах, нiкого до себе не пускав, вимiрковував шлях до втечi. То молився, то проклинав долю, що закинула його сюди. Порожня палата — тiльки камiнна лава та дубова скриня — вiдлунювала його кроки, i Мурашко щулився, немов з холоду, до болю стискав сплетенi за спиною в мiцний замок руки. У вiкна — бiйницi було видно Буг, татарськi дозори на горбi, табуни коней, що паслися на долинi. З цього боку iнкурсiй можна було не боятися, але й до втечi звiдси шлях був негожий. Схлюпувала, мов схлипувала, у темному кам'яному колодязi вода, чмокала простудними губами й вимагала жертви. Казали, що колишнiй комендант фортецi чинив у цiй залi допити, трупи кидали в колодязь, i Буг нiс їх до моря.
Мурашко розумiв — убiєнних буде багато."Треба прорубуватися на волю". Чорним кажаном майнула думка: гетьман може й не прийти на виручку. Що йому той маленький, ще й чужий — правобiчний — Ладижин у його великiй вiйнi. Кинув їх, як принаду… I чекає, поки турки скупляться геть — чисто всi бiля мiста, й тодi вiн ударить. Але поi; а вдарить, турки можуть скурати мiсто. I ханенка йому не подарують. Тягнутимуть жили iз живого. Кров холонула вiд тої думки.
Серед запорожцiв теж пройшло збурення, однi вимагали йти з гетьманцями, iншi — лишитися в Ладижинi. В гетьмана вони i не вiрили. Ходили од двору до двору по своїх Гiостоях — консистенцiях, вже Доходило до сварки й кулакiв. Хилилося на те, що пан Сава дасть усiм вольний розмисел: хто хоче — нехай лишається, хто не хоче — йде.
Лаврiновi довелося вперше виважувати в серцi власну долю. Хоч який малий мав досвiд, але й вiн пiдказував: йдеться до важкої бойної потреби. Й буде це бiй ластiвки з вороном.
Одначе й ластiвцi не випадає втiкати з — пiд своєї стрiхи… А потiм до тих думок долучилася думка про Килiяну, тiльки й вона була немов стулена з двох: залишиться в мiстi — буде ближче до Килiяни (хоч яка то близькiсть, коли помiж ним i нею — вороги), але може погинути; вернеться на Запорожжя, а чужинцi тим часом посядуть все Подiлля…